Острів Тамбукту - Марчевски Марко (читать книги без сокращений txt) 📗
— Гаразд, патагонцю! — відповів Тод. — Зараз ти лежатимеш на палубі, а я вип'ю твій ром одним духом.
І він справді вхопив шланг, щоб направити на «патагонця», але той зупинив його.
— Стривай, Тоде! Мені неясно. Якщо ти мене зіб'єш, одержиш пляшку рому. Але якщо не зіб'єш, то даси мені пляшку, і я вип'ю її за твоє здоров'я. Згоден?
— Згоден, патагонцю.
— Цілу пляшку, Тоде! Подумай!
— Подумав, патагонцю. Цілу пляшку! Коли прибудемо в перший порт, де буде ром, ти мені купиш, і я вип'ю його на твоє незадоволення. Ну, та вже пригощу й тебе чарчиною, обіцяю! Слово честі!
Вони побилися об заклад при загальному схваленні решти матросів; сильний струмінь води зашумів і вдарив у спину «патагонця», прозваного так, мабуть, за довгі ноги. Він трохи подався вперед, широко розставив ноги і не поворухнувся, хоч водяний струмінь бив у спину досить сильно. Тод закусив губи, надув щоки, навіть жили на. шиї нап'ялися від напруження, ніби хотів цим посилити напір води, але «патагонець» не ворухнувся. Матроси ревіли від захоплення:
— Тримайсь, патагонцю!
— Давай, Тоде!
— Нижче, нижче!
Ад'ютант з'явився в дверях кубрика і, побачивши матросів, зупинився посміхаючись. -
— Виграв, патагонцю, — сказав нарешті Тод і кинув шланг у відчаї.
На палубі пролунав новий вибух жартів і сміху. Всі оточили «патагонця», плескали по спині й по плечах, тисли руку, ніби він виграв першу нагороду на Олімпійських іграх.
Ад'ютант підійшов до них і сказав:
— Обережно, хлопці! Старик уже не спить!..
Матроси знову взялися за свою роботу, а ми з ад'ютантом сіли в моторний човен і поїхали на острів.
Ми пішли стежкою до моєї хатини. Що з нею сталося? Схована в лісі, осторонь від селища, вона лишилася ціла — снаряди не зачепили її. Я заглянув у двері й побачив, що на стінах висить кілька солдатських ранців. Нари були застелені солдатськими ковдрами. В одному кутку стояв глечик для води, а в другому — іржаве відро, яке є в кожній арештантській камері. Тут розмістилося чоловік десять японських полонених. Вночі вони Спали в хатині під вартою американських матросів, а вдень працювали на укріпленнях.
— Ця хатина була моїм домом, — сказав я ад'ютантові. — Тут я пережив багато радощів і скорбот. На цих нарах я спав. На них сиділи вождь племені, його дочка Зінга і син Амбо. Сюди приходив і старий Гахар, який зараз головний жрець племені. Всі вони були моїми друзями.
— Невже ви шкодуєте за цією глушиною? — здивувався ад'ютант.
— Мені шкода тубільців. Японці спалили хатини, а їх прогнали в джунглі. Зараз вони сплять просто неба або в маленьких куренях із гілок та листя. У них не вистачає посуду, щоб зварити їжу, і вони їдять печений ямс і таро…
— Саме тому вони мусять повернутись і побудувати нові хатини.
— Так, але потім що з ними буде? Які наміри контр-адмірала?
— О, він має добрі наміри!..
— Які можуть дати погані наслідки, — перебив я його.
— Чому?
— Тому що його добрі наміри не збігаються із бажаннями тубільців.
— Чому ви так думаєте? Старик — добра людина. Він щиро хоче допомогти дикунам. Зараз вони житимуть спокійніше, ніщо не загрожуватиме їхньому життю. Доки острів у наших руках, жодна країна не посміє напасти на нього. Старик викликав ще бойові кораблі й авіаносець. А втім, ви самі бачили, що сталося з японцями.
— Бачив. Але я знаю також, що буде потім…
— Що?
— Те, що сталося з японцями.
— Як? Ви гадаєте, що ми будемо биті, як вони? Але хто посміє напасти на нас? Чи не японці?
— Ні, тубільці. Плем'я не примириться, доки ви не залишите острів. Вождь сказав це позавчора і не змінить свого рішення.
— Ми ж для того й прибули сюди, щоб поговорити з ним. Старик хоче, щоб ви переконали вождя, що не в інтересах племені чинити опір нашим намірам.
— А які ваші наміри, можна запитати?
— Побудувати тут фортецю. Острів Тамбукту буде перетворений на важливу військово-морську «базу.
— Але ж тубільці саме цього й не хочуть!
— А що ж вони хочуть?
— Хочуть жити так, як жили раніше, без білих і жовтих хазяїв.
— Але це неможливо! — вигукнув ад'ютант.
— Саме через те, що неможливо, конфлікт неминучий.
— Хай тільки посміють, — погрозився ад'ютант, — ми їх знищимо й зітремо на порох їхній острів.
— Якщо так, — відповів я, — немає рації вести переговори з вождем.
Але ад'ютант був іншої думки. Він вважав, що вождь погодиться на все, коли я йому добре розтлумачу, що чекає плем'я в разі непокори.
— Ходімо в селище, — запропонував він. — Ми ж приїхали вести переговори.
В тій частині селища, де жив Боамбо, не видно було живої душі. Всі хатини згоріли. На майдані зяяла глибока яма від снаряда, а навколо виднілися кучі попелу та чорні, обвуглені колоди. Скрізь витала смерть, і нам не було чого тут робити. І в інших частинах селища та сама картина. Пустка й розруха панували там, де нещодавно кипіло життя…
Ми повернули до берега, коли хтось несподівано покликав мене. Я оглянувся й побачив Гахара, який стояв на стежці край лісу і запитливо дивився на мене. Він з'явився несподівано, як уміють з'являтися тільки тубільці. Мабуть, стежив за нами з лісу і, бачачи, що ми вже йдемо, вирішив озватися. Я не сумнівався, що в лісі є й інші тубільці, озброєні стрілами й списами, готові прийти на допомогу своєму товаришеві, якщо йому загрожуватиме небезпека. Але Гахар був без зброї.
– Іди сюди, Гахаре, — гукнув я. — Іди сюди, поговоримо.
Він обережно зробив кілька кроків і зупинився. Як він схуд! В глибоко запалих великих очах застигла важка туга, видовжене темне обличчя було сухе й сіре, як у мумії. Лише за десять днів страждань він постарів на десять років. Смерть дружини завдала йому великого й несподіваного удару, потім навала японців, варварське бомбардування й пожежі, втеча в джунглі, а тепер нове лихо загрожувало племені — американські бойові кораблі. Події відбувалися одна за одною з карколомною швидкістю. Людям, які жили все життя тихо й спокійно із своїми дрібними турботами, було не під силу перенести всі ці нещастя.
Хоч і дуже схудлий, хоч і прибитий горем, Гахар був показний старик — високий, з благородною поставою і повільними рухами, а сім поясів мудрості, що оперізували його стегна, надавали йому ще більшої поважності.
— Тана Боамбо тут? — спитав я.
— Немає.
— А Амбо?
— Теж немає, — похитав головою Гахар. Ад'ютант роздивлявся його з великою цікавістю.
— Це не вождь? — спитав він мене.
— Ні, це головний жрець. Він має великий вплив на плем'я.
— Значить, ми можемо вести з ним переговори?
— Звичайно.
Я запитав Гахара, чи сам він прийшов сюди, чи є ще хто з ним.
– Є, — відповів він.
— А де вони?
— Тут, — непевно сказав Гахар.
Значить, я не помилився. Гахар був не сам. Я звелів йому покликати й інших, але він удав, що не почув, і спитав, показуючи на ад'ютанта:
— Це і є вождь пакегі з великих човнів?
— Ні, Гахаре. Цей білий чоловік — каліман біля, поважна особа, але не тана пакегі. Він хоче говорити з тобою.
— Ні! — відрізав Гахар.
його відмова була для мене несподіваною.
— Чому, Гахаре? Він нанай біля — добра людина.
Ваш приятель.
— Приятель? — глянув на мене Гахар здивовано. — Не вірю, Андо. Тільки ги наш приятель. Ось я прийшов до вас без списа, а цей пакегі з стрілою, що пускає блискавки. Чому?
І справді, в ад'ютанта на поясі висів чималий пістолет. Я знав, що не слід було йти до тубільців із зброєю, і ще на кораблі хотів сказати ад'ютантові, щоб він залишив пістолета, але на наважився. Боявся, щоб він не подумав чого поганого. Ад'ютант помітив недружелюбний погляд Гахара і спитав мене, в чім річ.
— Головний жрець не хоче вести переговори з нами…
— Чому? — здивувався ад'ютант.
— Коли два ворогуючих племені вирішують вести переговори, — пояснив я, — вони сходяться в певному місці без зброї. А ви прийшли з пістолетом. Головний жрець розглядає це як ворожий акт по відношенню до племені і не хоче вести переговорів.
