Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (версия книг .txt) 📗
— Не знаю, пане доцент. Мені завжди тоскно в перші дні Азарха. На мене погано впливає задуха.
— На мене теж.
Ось вже й нема про що говорити. Андрій звернувся до дівчини, аби знайти якусь розраду своїй тоскноті, але підтримати розмову не зумів. Він взагалі був не з балакучих, а зараз, перед незрозумілою й чужою дочкою індійського раджі, втратив і рештки мізерної здатності правити світські теревені. Мовчанка ставала просто нестерпною. Щоб хоч якось порушити її, Андрій запитав перше, що спало на думку:
— Скільки вам років, Майю?
— Я вже стара, — задумливо відповіла дівчина. — Мені двадцять другий. Для Індії це дуже багато.
— А для Росії — зовсім мало. Я далеко старіший, але вважаю себе молодим.
— Ви — мужчина, — коротко сказала дівчина. Видно було, що ця розмова їй не подобається. — Пробачте, пане доцент, я мушу йти.
— Прошу, прошу, Майю.
Вона пішла, а Лаптєв ще довго стояв біля вікна замислений. У нього в вухах лунав Майїн голос, перед очима виднівся чіткий профіль дівчини, — класичний барельєф з чорного каменю на сірому тлі стіни. А з-за цього видіння непотрібною, болісною згадкою випливало облямоване веселим розмаєм каштанових кучерів обличчя іншої, — тієї, що мала стати Андрієві за дружину, та й зрадила, не дочекавшись його повернення з війни. Між цими двома жінками не було нічого спільного, однак якісь підсвідомі асоціативні зв’язки свавільно змушували Андрія згадувати й зіставляти обох — і ту, яку хотів би забути назавжди, і цю, якої не знав і не прагнув знати. Він гнівався на себе за це, гнав геть докучливі думки, але не міг нічого вдіяти з собою.
Отак минуло п’ять днів. А вранці шостого служник запросив Андрія Лаптєва до операційної.
Крім знайомої вже доцентові хірургічної сестри та Сатіапала, в операційній була й Майя. Вдягнута, як і батько, у білий халат, вона привіталася з Андрієм і знову схилилась над якимсь приладом.
— Добридень, — кивнув професор. — Сьогодні ви приживлятимете око людині.
Лаптєв відповів мовчазним жестом згоди. Він вирішив ні з чого не дивуватись. Йому не доводилось робити таких операцій, та й взагалі нечисленні хірурги цілого світу бралися приживляти один з найскладніших органів людського тіла, — і то тільки як живий протез. Але коли Сатіапал береться — значить, це справа можлива.
— Я асистуватиму?
— Ні, будете оперувати! — з притиском відповів професор. — Вивчайте інструменти. Ото он ліворуч — для зшивання нервів. Оцей, уже відомий вам, для кровоносних судин.
Зшивання нервів та судин — чи не найскладніша річ в операції. Видалити якийсь орган і пришити замість нього інший, зрештою, не дуже важко. Але успіх такої перестановки залежить насамперед від того, як досконало вдалося відновити зв’язок оперованої частини тіла з мозком та постачання її кров’ю.
Апарати Сатіапала були бездоганними. Може, вперше за час перебування в цьому маєтку доцент Лаптєв позаздрив професорові: з такими пристроями, справді, можна творити чудеса.
— Вивчили? — запитав Сатіапал.
Лаптєв знизав плечима: вивчити нову апаратуру — це не значить поверхово оглянути її та визначити принцип дії. Потрібні довгочасна практика, навички в поводженні з інструментом.
— Визнаю, — сказав Сатіапал, — це ще дуже незграбна конструкція. Її треба удосконалити так, щоб найскладнішу операцію міг би провести кожен хірург без підготовки. Проте не турбуйтесь: я допомагатиму вам. Готуйтесь.
П’ятнадцять хвилин миє руки хірург перед операцією. Щітки, мило, дезинфекційні речовини покликані видалити з шпаринок шкіри щонайменші крихітки бруду та геть чисто всіх мікробів. Для тих, хто збирається оперувати вперше, — це час священнодіяння, щось схоже на омовіння рук жерцем перед ритуальним обрядом. Однак за чотири роки війни доцент Лаптєв таку процедуру повторив стільки разів, що тепер його рухи стали цілком машинальними.
Вправно оперуючи щіточкою, він зацікавлено позирав на Майю. Невже це та дівчина, яка скорботною тінню рухалася у присмеркових покоях палацу, — якась по-особливому нежиттєздатна, незрозуміла й далека? Зараз, коли марльова маска закрила їй нижню половину обличчя, оксамитово-чорні очі стали рішучими й зосередженими. І знову Андрій Лаптєв мимохіть згадав Зою: отакий самісінький вираз з’являвся в його колишньої нареченої, якщо вона гнівалась або ж розв’язувала свої хитромудрі задачі з математичної фізики. Та він одмахнувся від цього спогаду.
— Тату, — сказала дівчина, — я принесу препарат.
— Не треба, — обізвався Сатіапал. — Я вже приготував.
— Я знаю, тату, але… Але ж у хворого були сірі очі.
— А тепер буде одне сіре, а друге — чорне. Англійцеві корисно пересвідчитися, що око індійського злидаря, який загинув з голоду, може бачити не гірше за чистокровне англосакське.
— Але ж Бертон не з таких, тату!.. До того ж, він молодий, а різноколірні очі — це дуже некрасиво…
В голосі дівчини звучали чудні інтонації — щось значно більше, аніж звичайна турбота медичного працівника про свого пацієнта.
“Закохана! — одразу ж збагнув Андрій. — Бертон… Англієць. Молодий…”
Наче не все одно Андрієві, в кого закохана дочка індійського раджі? Та чомусь неприємно стислося серце.
“Англієць… Один з тих, що гноблять Індію протягом двохсот років… Чому ж не обрати молодого красивого індійця?”
Мабуть, щось схоже на це відчув і Сатіапал. Він випростався й докірливо похитав головою.
— Тату! — спалахнула дівчина. — Хіба ти не помічаєш, що Бертон дуже нагадує Анд…
— Мовчи! — вигукнув Сатіапал. — Тільки за це я й поверну йому зір. Але на знак моєї зради власного принципу англієць матиме різноколірні очі!.. Все! Готуйте хворого!
Майя і хірургічна сестра вийшли до операційної. Сатіапал похмуро глянув їм услід і сказав роздратовано:
— Жінки не вміють тримати язика за зубами!.. Проте все одно. Андрій, вірніше, Райяшанкар, про якого згадувала дочка, — мій син. Його розстріляли англійці в перший день Азарха дванадцять років тому.
Він якось чудно труснув головою і мовчки — ліктем піднесеної руки в стерильній рукавиці — показав на двері.
— Пане Сатіапал, зачекайте, — попросив Лаптєв. — Скажіть, чому ви поїхали з Росії?
Професор нахмурився:
— Хіба це має значення?.. А втім — прошу!.. Є такий романс: “Як жовте листя, вітром гнане, летить, не знаючи куди, так…” Мене вигнала з Росії революція, пане більшовик!.. Вас це влаштовує?
— Цілком! — з жартівливою серйозністю відповів Лаптєв. — Я проти експлуататорів. Сподіваюсь, у вас були в Росії заводи й маєтки?
— У мене була квартира на п’ять кімнат та невичерпний запас енергії… Але досить про це. Якщо ви не хочете позбутись моєї поваги — ніколи ні про що не запитуйте.
— Згода, — сказав Лаптєв.
Натиском ноги професор відчинив двері до операційної. Майя і хірургічна сестра наркотизували хворого. Операція мала бути тривалою й важкою, тому застосовувався не місцевий, а загальний наркоз.
Пацієнт дорахував уже до трьохсот, але не помічалося й знаку дії ефіру.
— Хворий, — запитала дівчина, — ви багато вживали віскі?
— Багато, Майю! — відповів той з веселою безтурботністю.
— В вену! — сказав тихо Сатіапал. — Дві дози.
Майя приготувала шприц, оголила ліву руку хворого… І раптом здригнулась. В її очах майнув вираз подиву, навіть ляку.
Сатіапал підійшов ближче:
— В чому річ?.. Продовжуй!.. — він простежив очима за поглядом дочки і повторив зміненим голосом: — Продовжуй.
Лаптєв помітив: професор, як і Майя, дивиться на червону пляму вище ліктя хворого. Вона мала чітко окреслені границі й величиною та формою була як куряче яйце.
— Хворий, — запитав Сатіапал, — як вас звуть?
— Чарлз Бертон, — відповів той охоче.
— Де ви народилися?
— В Кембріджі.
— Хто ваш батько?
— Професор біології Рудольф-Емануїл Бертон.
— А мати? — Андрій Лаптєв помічав, що Сатіапал хвилюється, хоч і намагається це приховати.
— Марія-Луїза Бертон, співачка.
— Так… Гаразд…
