Чорний красень - Сьюэлл Анна (лучшие книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

— Якщо ваші корови не проти, — мовив Джері, — мій кінь із великою насолодою провів би пару годин на цьому чудовому пасовищі. Йому так рідко випадає поскубати травичку… А за вдачу можете не хвилюватися — він у мене спокійний.

— Так, звичайно, — пожвавішав молодик. — Усе, чим багаті, до ваших послуг, а ви таки добре виручили мою сестру. За годину сядемо до столу. Ви зайдете до нас, правда? Вибачте, але через мамину хворобу тут зараз така метушня…

Джері щиро йому подякував, але від обіду відмовився, сказав, що їжу прихопив зі собою, а от якби йому дозволили пройтися по галявині, він був би дуже вдячний.

Коли мене випрягли, я навіть розгубився, не знаючи, з чого почати: скубати траву, качатися на спині, прилягти відпочити чи гарцювати по галявині, насолоджуючись відчуттям свободи? І я зробив усе поступово. Джері тішився не менше, аніж я. Він посидів під крислатим деревом, послухав щебетання пташок, трохи помугикав собі під ніс, потім почитав невелику коричневу книжечку, яку так любив, поблукав по галявині і спустився до невеликого потічка. Там він назбирав польових квітів, глоду і обв’язав усе це довгим плющем. Нагулявшись удосталь, Джері повернувся і досхочу нагодував мене вівсом, який заздалегідь прихопив із собою.

Час, проведений на лузі, промайнув, як коротка мить. Та воно і не дивно, адже востаннє я був на привіллі ще тоді, коли ми разом із Джинджер жили в графському маєтку.

Дорогою додому ми нікуди не поспішали, а коли заїхали у двір, Джері найперше сказав:

— А знаєш, Полі, моя неділя не пропала. На кожному кущі сиділи птахи і співали хвалу Вседержителю, тому можна сказати, що я побував на церковній службі. А Джек узагалі вибрикував, немов лоша.

Сказавши це, він віддав Долі квіти, і дівча аж застрибало з радості.

Розділ 38

Долі і справжній джентльмен

Тогорічна зима випала рання, холодна й вогка. Щодня то сніг, то сльота, то дощ, а потім їх змінювали пронизливий вітер чи лютий мороз. І вже хто-хто, а коні вповні відчули всі принади такої погоди. Коли надворі сухий мороз — пари гарних цупких попон цілком досить, аби зберігати тепло свого тіла. А от коли періщить дощ, попони швидко промокають і зовсім не гріють. Дехто з кебменів накривав своїх коней непромокальними накидками; хороша, скажу вам, штука! Проте не всім це по кишені, багато хто не міг не те що коня — себе від дощу захистити. Вони ще довго згадуватимуть ту люту зиму. Кінь, проїздивши півдня, повертався до сухої стайні, де міг відпочити, набратися сил, а от кебмен від ранку до пізньої ночі сидить на козлах. Часом доводилося допізна чекати закінчення балу, а потім до першої, до другої години ночі розвозити по домівках запізнілих гостей.

Але найбільшими нашими ворогами були ожеледиця і збитий сніг. Слово честі, легше зробити чотири милі по звичайній дорозі, ніж одну — по слизькій, коли навіть ногу нема як поставити, а ще треба тягнути кеб. Кожен нерв, кожен м’яз аж гудуть від напруження, адже послизнутися і впасти не маєш права. Проте найбільше сил з’їдає страх перед падінням. Коли ж дороги остаточно псуються, нас підковують шипами, [85] і, звикаючи до них, теж не раз перенервуєш.

У сильну негоду кебмени нерідко відсиджувалися в найближчому шинку. І хоч один із них постійно вартував знадвору, щоб часом не проґавити клієнтів, заробітки їхні все одно падали. Крім цього, Джері якось влучно зауважив: покажіть мені такий шинок, де можна просто посидіти без витрат. Сам він обминав шинки десятою дорогою. Неподалік від нас була кав’ярня, і ось туди він час від часу міг зайти або ж купував каву та пиріжки в одного старого розносця. Він був твердо переконаний, що алкоголь не стільки зігріває організм, скільки його вихолоджує (про пиво навіть мови нема), а найперші друзі кебмена та його здоров’я — сухий одяг, ситна їжа, гарний настрій і турботлива дружина. Коли Джері не міг пообідати вдома, Полі завжди давала йому пакуночок із чимось їстівним, а часом із-за рогу визирала крихітка Долі, перевіряючи, чи є на стоянці її «татко». Коли вона бачила, що Джері на місці, то прожогом бігла додому і дуже скоро поверталася з повним казанком гарячої юшки чи то кошиком із пудингом; Полі завжди мала зготоване щось смачненьке.

Неймовірно, але крихітна Долі без найменших пригод перебігала вулицю, часто заповнену кінними екіпажами. Вона була маленькою, але відважною, і вважала за честь принести «юшку для татка», як називав ці передачі сам Джері. Всі кебмени любили Долі, і кожен дивувався, як дівчинка хвацько перебігає вулицю, коли Джері не міг сам вийти їй назустріч.

Одного холодного й вітряного дня Долі принесла батькові миску гарячої юшки і чекала, поки він доїсть. Та щойно Джері приступив до їжі, як з’явився якийсь джентльмен. Він ще здалеку махнув йому парасолькою й енергійною ходою рушив до нас. Джері вітально зняв капелюха, віддав миску доньці и заходився знімати з мене попону, та джентльмен, що поспішав до нас, гукнув:

— Гей, друже, не спішіть, доїжте спершу юшку. Не скажу, що в мене багато вільного часу, але я можу почекати, поки ви пообідаєте й переведете доньку через дорогу.

Із цими словами він сів у кеб, а Джері, подякувавши йому, сказав доні:

— Бачиш, Долі, це — істинний джентльмен. Він дбає не тільки про себе, а й про мене, нещасного кебмена, і про його маленьку дівчинку.

Він досьорбав юшку, відвів доньку на тротуар, і аж тоді джентльмен попросив Джері їхати на Клапамський пагорб. [86] Потім цей джентльмен ще кілька разів брав наш кеб. Напевне, він дуже полюбляв собак та коней, бо щоразу, коли ми під’їжджали до його дому, йому назустріч вилітало двоє-троє псів. Інколи він підходив до мене, дружелюбно плескав по шиї та казав:

— У цього коника гарний господар, і він його вартий.

Загалом же пасажири дуже рідко зважають на коней, що їх возять. Особисто мене удостоїли похвалою чи ласкавим доторком кілька дам, оцей джентльмен та ще зо двоє чоловіків, тобто кожен сотий, а решта дев’яносто дев’ять радше погладять паротяг, аніж коня.

Років тому джентльменові було вже чимало, ходив горблячись, і складалося враження, наче він постійно кудись поспішав. Вуста мав тонкі, міцно стулені, але усмішка його була дуже приємна. Очі дивилися проникливо, а підборіддя і манера тримати голову свідчили про нього як про людину вольову, котра, прийнявши якесь рішення, його ніколи не змінює. Його голос також був рішучий, але приємний, і, почувши його, будь-який кінь проймався безмежною довірою до цього чоловіка.

Якось цей джентльмен із приятелем узяв наш кеб та поїхав до крамниці на вулиці R., і, поки приятель був усередині, сам чекав біля входу. Неподалік, на іншому боці дороги, біля винарень стояла карета, запряжена гарною парою. Схоже, кучер уже давно залишив своїх коней, а коли вони, застоявшись на місці, вирішили трохи розім’ятися, той кулею вилетів на вулицю, наздогнав карету і, розлючений свавіллям коней, батожив їх, поціляючи куди завгодно, навіть і по голові. Бачачи таке брутальне ставлення, наш пасажир рішуче підійшов до горе-кучера і попередив:

— Припиніть це негайно, інакше я вас заарештую. По-перше, ви залишили коней без нагляду, [87] а по-друге, як ви з ними поводитеся?

Кучер, котрий вже, без сумніву, встиг перехилити чарку, розійшовся добірною лайкою, але коней облишив, схопився за віжки і скочив на козла. Тим часом джентльмен мовчки витяг із кишені блокнот і записав ім’я й адресу, вказані на кареті.

— Що ви собі надумали? — гаркнув кучер, ляснув батогом і поїхав геть.

Джентльмен похитав головою і зажурено посміхнувся.

Коли він повернувся назад, його приятель зі сміхом сказав:

— Знаєш, Райте, я думав, у тебе своїх справ по вуха, а ти ще переймаєшся чужими кіньми та їздовими.