Голубий Птах, названий син ірокезів - Юрген Анна (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Одного разу опівдні Георг ішов з оберемком дров по коридору і хотів скласти їх у коморі. Та йому здалося, що там у передвечірніх сутінках хтось заворушився. Він придививсь і побачив сусідку, що якраз наповнювала торбинку маїсовим зерном. Хлопець стрімголов кинувся надвір і атакував Малію своєю новиною:
— Маліє, Рожевий Ранок краде маїс із великого кошика в коморі навпроти нас.
— От дурень, та то ж її маїс.
— І тітка бере з того ж кошика?..
— Звичайно, він належить так само і тітці!
Нічого не розуміючи, Георг витріщився на дівчину, аж поки Малія йому пояснила:
— Ну, зрозумій же: у коморі лежать запаси, які належать усім, хто живе в цій хаті. Кожен має право брати звідти залежно від потреби.
— Що, кожен може брати? А коли хто-небудь усе забере?
— Дурниці, нащо йому все? Кожен бере стільки, скільки йому потрібно.
Поступово до Георга дійшло, що тут немає крадіжок і що він образив тітчину сестру — Рожевий Ранок. Малія, певне, дещо розповіла домашнім, бо ввечері перед сном тітка так сміялася, що аж живіт у неї трясся; навіть у сухорлявого Димного Дня вузький рот розтягнувся в посмішці.
Але цей сміх не образив хлопця, бо в ньому відчувалася щиросерда поблажливість. Набагато гірше звучав сміх, яким при першій-ліпшій нагоді обдаровували новачка ровесники.
Хлопці сходилися щоранку стріляти з лука. Димний День малював червоною фарбою кружечок на стіні хати, і кожен стрілець перед сніданком повинен був тричі влучити в цю мішень.
Першого тижня Георг стріляв здебільшого мимо, тупі стріли для вправ або не долітали, або влучали вище, і тоді всі сміялися досхочу. На щастя, він не розумів слів, якими дядько супроводжував кожен промах.
— Олені дуже зраділи б зустрічі з таким мисливцем, — мав звичку говорити Димний День, і Георг догадувався, що незрозумілі дядькові слова аж ніяк не були лестощами, йому дуже хотілося затулити вуха, щоб не чути цих незрозумілих співучих речень. Незнайома мова робила оточення ще більш чужим. Очевидно, його домочадцям теж не подобалося, коли він вживав англійські слова.
Отож Георг причепився до Малії, щоб вона навчила його найуживаніших ірокезьких виразів. Дівчина погодилась і часто примушувала його повторювати окремі фрази, а сама при цьому з нетерпінням вигукувала:
— От дурень!
І скільки разів доводилось йому чути це кепкування!
Після сніданку діти бавились у воді. Георг з великим захопленням залишився б дома, але тітка щоразу відсилала його до річки, наче не знала, що купання отруює Георгу життя. Хоч Георг плавав, як качка, проте інші таке витівали у воді, чого він раніше ніколи не бачив.
Найнеприємнішим був так званий «внук». Треба було з кулькою глини на великому пальці правої ноги переплисти на спині річку. Суть витівки полягала в тому, щоб весь час тримати ногу над водою і щоб «внука», як називали глиняну грудку, не змило водою. Це ніколи не вдавалося Георгові; йому ставало моторошно щоразу, як тільки хто-небудь пропонував плавання з «внуком». Або ж хвилі змивали глину з пальця, або вона сама по собі зсувалась, або якийсь шибеник занурював його ногу у воду.
В таких злорадних пустощах особливо виділявся Косоокий Лис, хлопець із сусідньої хати, його ім'я дісталось йому по заслузі; навіть Георг розсміявся, коли вперше побачив присадкуватого товстуна. Чорні пасма волосся низько спадали йому на обличчя, а очі світилися справа і зліва, ніби намагалися уникнути цієї завіси. Крім того, ноги у Косоокого Лиса були так зігнуті, як шпангоути у каное.
Лис, напевне, помітив сміх нового хлопця із роду Черепахи і з того часу переслідував його своєю антипатією. Майже щодня вони сварилися, то він занурював Георгового «внука» у воду, то підштовхував хлопця під час стрільби з лука, то вигукував звичне «дурень». Георг по можливості уникав зустрічі з цим шибеником, але це мало допомагало, бо Косоокий Лис жив поруч з тітчиним сливовим садом.
Село, завдовжки з півгодини ходу, витяглося в один ряд на нижній терасі понад річкою. На відстані 100–150 кроків одна від одної стояли хати, розділені полями й садками, просто деревами або смужками землі, зарослої травою. Рід Черепахи жив приблизно посередині села, рядом з будинком сходок. З того боку, що від річки, був сливовий садок, а за ним вігвам — маленька, схожа на вулик, куполовидна, з буйволячих шкір, хатина роду ленапів. До цих людей і належав Косоокий Лис.
Георг відчував упевненість в собі лише тоді, коли лежав на ослоні; тут, у комірчині, не було ніяких промахів, ніяких «внуків» і, зрештою, ніяких злостивих сусідських хлопців. Тут він міг спокійно обмірковувати плани втечі. Треба ж якось йому повернутися додому… Каное перед тим, як з Огайо завернули в маленьку річку, пливли на захід, отже, він повинен іти на схід, назустріч сонцю. Та коли хлопець прокидався вночі і чув то затихаюче, то безугавне валування собак і далеке сумне завивання вовків, він занепадав духом. Ще з батьківського дому добре знав оте жахливе, затяжне «гуа-а-а-а».
Але одного ранку всі надії Георга загинули. Кривавий кінець їх був зв'язаний з собаками. Ніхто не дбав про цих бідних тварин, вони блукали всюди, пробиралися цілою тічкою в хату і, крадучись, шукали біля вогню чого-небудь їстівного, поки хтось нетерплячий не гнав їх палицею геть. Минало небагато часу, і собаки знову з'являлись, обнюхували все навколо, і знову їх проганяли.
Одна тільки добродушна тітка була терпеливішою. Вона використовувала собак, як помітив Георг на своє велике здивування, замість рушника. Час від часу тітка запускала свої коротенькі товсті пальці у шерсть першого-ліпшого собаки, щоб витерти об його спину жир та сажу. Але поїсти цим домочадцям навіть вона майже нічого не давала.
Одного з собак-вівчарок Георг назвав Шнап; у нього на лобі було дві плями, точнісінько такі, як у шпіца в Рейстауні. І коли хлопець почав виносити своєму Шнапові шматочки хліба та кістки, собака став його справжнім другом. Уночі цей чотириногий друг повинен був залишатися надворі, зате вдень він не відходив ні на крок од свого нового господаря. Починаючи від стрільби з лука вранці, коли над річкою і лугом розсівалися смуги туману, і кінчаючи останнім походом по воду ввечері, вони були завжди разом.
Георг міг годинами сидіти з Шнапом під сливами у садку, і обмірковувати, як вони разом тікатимуть.
— Злиденне життя у тебе, мій Шнап! В Рейстауні буде значно краще, там тобі дозволять спати у мене під ліжком.
Вірна тварина нашорошувала вуха і радісно махала хвостом.
Навіть Косоокому Лисові довелося відчути, що у його противника є помічник. Бо коли він одного разу знову потай підкрадався, щоб підштовхнути Георга, як той саме цілився, Шнап помітив цей намір, гавкаючи, кинувся на підступного і вкусив за ногу. Міряючи собаку злим поглядом, Лис з закривавленою ногою покульгав геть.
Димний День дав Шнапові доброї прочуханки і тим самим ще більше загострив становище, тому що Косоокий Лис удавав із себе невинноображеного і поводився ще нахабніше. Зате Георг у думках лаяв дядька всілякими словами. Порівняно з своїм мучителем, він став ще невпевненішим: може, і йому загрожують побої, якщо він коли-небудь зведе рахунки з Косооким Лисом.
Одного разу під час стрільби з лука горе, яке Георг зносив з такими труднощами, вилилося назовні палаючим вогнем, пекучим і нищівним. Може, роздратувало Косоокого Лиса те, що Георг тричі підряд влучив у ціль, а може, його погані наміри давно стали ще гіршими — коротко кажучи, він раптом заправив гостру стрілу і, перш ніж хто-небудь встиг ворухнути пальцем, всадив її Шнапові в живіт. Собака впав. Потім підвівся, намагаючись доповзти до свого хазяїна. Проте, зробивши кілька непевних кроків, повалився набік. Раз, другий здригнувся і здох.
На якусь мить Георг остовпів. Раптом у нього з горла вирвався здавлений крик. Хлопець шпурнув лука і, немов пантера, кинувся на злорадного стрільця. Накипіла лють вибухла звірячим ревом.
Косоокий Лис упав на спину, наче в нього влучили брилою. Георг сів на нього і гатив кулаками в скривлене від жаху обличчя, впивався нігтями в шию, налягав коліньми на важко дихаючі груди.
