Голубий Птах, названий син ірокезів - Юрген Анна (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Це — військовий лікар. Він проходив од ліжка до ліжка, затуляючи при цьому хусточкою носа. Хлопчик повинен був показати ногу. Лікар помацав двома пальцями кістку, потис болюче місце й сказав інвалідові кілька слів.
Невдовзі кривий прийшов з мискою води, пляшкою і бинтами, дбайливо промив опух, натер його якоюсь рідиною і перев'язав ногу. Похмуре обличчя цілком пасувало мовчазному санітарові, проте він був, як видно, знавцем своєї справи: Георгові значно полегшало. Тільки-но хлопець добре вмостився на соломі, як: раптом зайшли три чоловіки, мабуть з гарнізону форту, бо всі були в голубих мундирах, на голові у одного — капелюх із золотими галунами. Вони звернулися до інваліда, і той підвів їх до ліжка Георга.
Хлопця наче хтось приголомшив, коли він почув рідну мову. Один із солдатів заговорив до нього по-англійськи, а до двох інших звертався якось так гугняво, що Георг нічого не міг розібрати.
— Де тебе взяли індійці в полон?
Біля верхнього броду Джуніати.
Чи далеко вже прокладено шлях?
Хлопець зрозумів, що це починається допит, і обмірковував. Перекладач, помітивши його вагання, визвірився:
— Гляди, не бреши, а то висітимеш на першому-ліпшому дереві!
— Новий шлях сягає аж до Аллеганських гір.
— Скільки чоловік міліції приєдналося до Браддока?
Це питання розірвало завісу, яка затьмарювала пам'ять; виразно й яскраво постало перед хлопцем минуле. І як це він міг таке забути: генерал Браддок наступає ж, а з ним і пенсільванська міліція.
— Триста чоловік! — випалив Георг.
Перекладач зміряв його пронизливим поглядом.
— А як у них з озброєнням? Рушниці у всіх є?
— Звичайно, у кожного є рушниця.
Георг, правда, ніколи не бачив міліції, але ж прикордонника, як йому відомо, без рушниці не буває. Перекладач поговорив з тими двома, потім задав йому кілька незначних запитань і вийшов разом із своїми супутниками.
Радість охопила хлопця. У Браддока 1600 солдатів. Генерал наступає і звільнить його! А ці кілька днів Георг якось переживе.
Після обіду прийшов новий відвідувач — індієць — і присів біля Георгового ліжка. Хлопець пильно подивився на гостя, — він його звідкись знає. Це обличчя з двома чорними поперечними смугами від однієї щоки до другої і цю яскраво-голубу пов'язку на стегнах він уже десь бачив.
Георг ще раз уважно глянув на індійця, який нерухомо сидів навпочіпки. Його обличчя із скошеними очима та схожим на дзьоб хижого птаха носом, що звисав над ротом, нагадувало собою голову шуліки. Голова острижена, тільки на маківці лишався пук волосся, і в ньому стирчали чотири воронячих пера. Хлопець згадав, де саме це пір'я впало йому в очі: індієць був із того загону, що полонив Георга. Цей чоловік непогано розмовляє по-англійськи; його можна запитати про новини.
— Ти не знаєш, де тепер військо Браддока?
Відвідувач дістав ножа і на долівці грубо надряпав карту. Георг досить добре розумів його мову, хоч індієць явно не міг вимовити «р» і замість нього вимовляв «л».
— Браддок зараз між Каштановими горами і Иохогейні, прямує до Мононгахіли. Ми щоденно стежимо за ним. Його воїни йдуть густою юрбою, мов ті ворони, що зграєю летять увечері до лісу на нічліг. Ми оточимо його людей і перестріляємо, як голубів.
— Ви перестріляєте браддоківців? Ніколи!
— Мій друг ще надто юний і гарячий. Воїн не кричить, він мовчить.
Індієць замислено набив люльку, потім випустив кілька хмарок диму.
— Мій малий брат може ступати на ногу, чи йому йти зовсім не можна?
— Ще дуже боляче.
— Я пошукаю в лісі трав, щоб прикласти до рани, вони одразу тобі допоможуть.
— Санітар мені компреси робить, якось обійдеться.
Георгові було не по собі від запитань цього чоловіка.
Яке йому діло до його ноги? Хлопець замовк і, коли розмальований відвідувач підвівся й розміреною ходою вийшов із палати, полегшено зітхнув.
З ногою Георгові ставало дедалі краще. Незабаром він уже шкутильгав, опираючись на костур, і навіть приносив собі з кухні їжу. Кухня містилася в одному з наріжних казематів, що, мов трикутники, визирали з чільного палісаду. Кілька східців вели на вал; угорі, на бастіоні, стояла гармата. Георгові дуже хотілося розглядіти її, але, як тільки він наближався, вартові проганяли його геть.
Ранком шостого дня хлопець прокинувся від страшенного шуму. Лунали крики, тріскотіли постріли… Над фортом повисла тривога. Георг сподівався почути звичайний ранковий постріл і гуркіт барабанів, але нічого не діждався.
Нарешті він потай вислизнув із костуром з палати і за госпіталем видерся на вал. Шум доносився від головних воріт.
Георг обережно покульгав поза будинком коменданта до бастіону і виглянув через частокіл. Біля воріт кишіли індійці, які низкою тяглися повз склад і одержували торбинки з порохом, рушниці, патронташі. За ворітьми вже стояв загін французьких окупаційних військ у темних мундирах, що не так впадали в очі, як розмальоване і прикрашене пір'ям союзницьке військо.
Поступово весь цей натовп вишикувався в лави. Солдати рушили маршем, індійці довгими рядами йшли слідом.
Це все на Браддока! Значить, генерал уже недалеко. Але що для нього оця жменька людей? З ними сама міліція справиться! Чи прийде Браддок сюди надвечір?
Повільно минали години. Георг напружено чекав і так хвилювався, що навіть не доторкнувся до обіду. Вранішній галас змінився гнітючою тишею. Лише кури, що вигрівалися проти сонця в гарячому піску під валом, порушували спокій на площі між будинками. Ліс за річкою завмер, ніби теж напружено прислухався, ждучи вісток з півдня.
Сонце вже повернуло на захід, коли у форті всі раптом заметушилися. Георг швиденько пошкутильгав до дверей. Від караульних воріт долинав шум голосів. Солдати мчали через подвір'я. Схвильований повар теж бігав довкола і розмахував черпаком. Хлопець затримав його, бо той умів говорити по-англійськи і прихильно ставився до Георга.
— Що сталося?
Повар зупинився.
— Гонець сповістив, що військо Браддока оточили і повністю знищать!
Роззявивши рота, хлопець дивився повару вслід, потім тремтячими ногами доплівся до валу й сів. Шаленим вихором понеслися думки, а серед них без кінця виринало: це неправда… неправда…
Георг розгублено дивився на курей, що порпалися біля його ніг. На деякий час він зовсім заціпенів. Метушня і крики вивели його з цього стану. Хлопець видерся на укіс і непомітно пробрався до бастіону біля воріт. Глянув — і очам своїм не повірив: гурт індійців, навантажених клунками, йшов через міст. Шапки гренадерів і парики розгойдувались на багнетах, капелюхи з галунами височіли на темноволосих головах, на довгих палицях розвівалися скальпи. Галас щохвилини зростав. Наближались нові групи. Яскраво-червоні мундири англійських піхотинців і блакитні канонірів химерно імітувалися з прикрасами з пір'я і шкіряними штанами. В долині безладно тріскотіли постріли, і луна повторювала цей салют.
Раптом хтось з усієї сили ударив хлопця кулаком в шию.
— Ах ти ж негіднику! Ти що тут робиш? — І Георг полетів униз по східцях.
На честь перемоги треба було палити з гармат, і обслуга зненацька застукала його на бастіоні.
На казарменому подвір'ї гордо походжали індійці в офіцерських капелюхах і шарфах, на площі в дикому безладді валялися казанки, шаблі, патронташі, сумки… Загриміли гарматні постріли, які салютували лісу й сонцю на честь тріумфу французького війська.
Георг кинувся в ліжко і затулив уші.
Коли ніч трохи вгамувала переможців, над фортом пролунав жахливий крик, що проймав до самих кісток. Хлопець здригнувся, — він знав із сотень розповідей, що не означало. Індійці спалювали своїх полонених. Очевидно, французький окупаційний загін анітрохи не перешкоджав у цьому своїм червоношкірим союзникам.
Лише на світанку роз'ятрена жахливими картинами душа хлопця змогла трохи заспокоїтись, і він поринув у неспокійний сон.
