Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги .txt) 📗
Який би прогресивний рух не народжувався в Америці, церковники виступали найзапеклішими його ворогами, шкодили чим могли, збирали навкруг себе мракобісів і реакціонерів, підбурювали народ. Особливо ганебно прославився в роки антиіспанської революції архієпіскоп Каракасу Коль-і-Прат. Цей чорнорясник скористався з страхітливого лиха, що впало на країну в дні проголошення республіки, — землетрусу. Ад’ютант Боліва О’Лірі писав тоді: “На нещастя для справи незалежності, духівництво, яке користувалося великим впливом у Венесуелі, ставилося вороже до революції, воно розпускало чутки, ніби жахливе лихо, що його зазнала країна, була карою божою”. В цей критичний день тільки Сімон Болівар не стеряв духу. З шпагою в руці він кинувся на ченця, який закликав людність до бунту, зіпхнув його з трибуни і, зайнявши його місце, закликав народ не вірити попівським наклепам, дотримуватись порядку й допомагати постраждалим. Але проповіді архієпіскопа все ж зробили своє чорне діло: вони допомогли іспанцям повалити першу республіку і вигнати повстанців з країни.
Крутояр скрушно похитав головою.
— Отак, Олесю, було, та так, власне, й залишилося. Знову місіонери хазяйнують скрізь, дурять людей, тримають народ у найтяжчому рабстві. Не пригадую, десь я читав про їхні витівки. Наприклад, оголошують у газетах, що індіяни тієї чи іншої округи голодують, вмирають, що їх треба навернути на християнство, “цивілізувати”. В містах починають збирати пожертвування, трударі віддають свої останні песети для нещасних, закуповують продукти, одежу і посилають усе те в сельву. Але далі місіонери діють по-своєму. Захопивши пожертвування у власні руки, вони розпродують їх по неймовірно високих цінах. Одного разу стався такий випадок. На роздачу подарунків приїхав сам генерал Батіс, крім того, було запрошено силу іноземних журналістів. Роздали сякий-такий дріб’язок, цукор, трохи ліків — під музику, звичайно, аплодисменти, стрекіт кінокамер. Та тільки високі гості виїхали в столицю, як місіонери одразу ж відібрали свої дари і заявили, що віддадуть їх лише тим, хто зголоситься задарма попрацювати в них на каучукових плантаціях…
Крутояр замовк. Запала дзвінка, сріблиста тиша. Олесь все ще не міг прийти до тямку від тих видінь, які захопили його душу. Зачарування, гнів, обурення, бажання діяти, боротися, відстоювати правду зробили його в цю мить і старшим, і суворішим, і прозорливішим.
Інки… Століття слави… Жорстокість божого престолу… Колись він тільки читав про такі речі, і ось вони стали перед ним в усій своїй реальності, і думка мимоволі докопувалася до найсуворішого висновку, до найгіркішої правди: “Таємниця Ван-Саунгейнлера належить не минулому, а сьогоднішньому дню”.
Олесь узяв батька за лікоть.
— Тату, я знаю, чому поліція і чорнорясники так бояться нас.
— Чому ж, сину? — злегка посміхнувся Крутояр.
— Бо горе інків не вмерло й сьогодні.
— Не тільки горе, сину, — зітхнув професор, — і боротьба їхня, зненависть їхня до неправди й утиску живуть і нині. — Охоплений мрійливою задумою, професор пригорнув до себе сина, заговорив рівним, грудним голосом: — Коли послухати буржуазних істориків, всіляких богословів і мудреців від амвона, то може здатися, що хрест і колонізація принесли на материк радість, благоденство, освіту, що славні народи континенту мало не побраталися з своїми утискувачами, що вся історія завоювання була суцільним святом. Відкриття сміливого голландця розбиває вщент всі ці брехні. Тільки подумати: десятки, може, й сотні тисяч інків пішли на вірну смерть, кинули свої землі, аби не стати рабами. Якби нам вдалося знайти сліди їхнього останнього маршу, сліди їхнього гордого загину, ми перекреслили б цілу систему брехливих, облудних догм, ми ще раз показали б людям, чого варта була християнська місія католицької церкви. Як бачиш, наукове відкриття Саунгейнлера ближче стоїть до наших днів, ніж може здатися з першого погляду, і потім, Олесю, мені чомусь думається, що голландець сповіщає в своїй телеграмі не тільки про злочини минулого. Не тільки древні інки примусили його сховатися в глушині сельви, зносити труднощі лісового життя, ворогувати з поліцією… Він відкрив щось більше, щось важливіше. І саме тому ми повинні допомогти йому.
Крутояр зиркнув на годинника, спохмурніло подивився на темну вулицю.
— Так, заговорились ми трішки, а Тумаяуа все нема.
Де той Тумаяуа? Обіцяв бути на світанку, зник загадково, чекай його. Крутояр заходить у халупу і одразу ж в очі йому впадає червоний вогник, — то палить, щойно прокинувшись, Бунч. Перемовляється з Самсоновим. Добре, що вони не сплять, треба порадитися. Крутояр засвічує свічку, виймає з рюкзака велику карту Оріноко і запрошує всіх до столу.
Остання нарада перед важким походом. Як бути далі? Зараз, коли немає під ногами хисткої, — але ж якої надійної! — палуби “Голіафа”, коли не чути за стіною добродушного покашлювання милого Пабло, коли сельва підступила зо всіх боків і зеленими стінами одгородила їх від світу, тривога тоскно заповзає в груди і паралізує душу.
— Досі нам не вдалося знайти ніяких реальних слідів голландця, — каже професор, поклавши на карту свої широкі долоні. — Темнота, затурканість, злидні — але цього вистачає по всій трасі великих тропічних рік. Ми могли б і завтра з першим рейсовим пароплавом вирушити до Сьюдад-Болівара і звідти переправитись літаком до Амазонки. Я хочу знати вашу думку, друзі!
Він наперед знає їхню думку і все ж таки ставить перед ними це важке питання. Бунч теж кладе на карту свої повні волохаті руки з коротенькими, мов сосиски, пальцями і удає дуже строгого. Несхитним, твердим тоном він говорить, що вони повинні йти тільки вперед. Тільки вперед! Що вони повинні дістатися до першого ж індіянського поселення і розпитати там про голландця. Лише індіяни глибинних районів могли б знати щось про Ван-Саунгейнлера.
Індіяни глибинних районів! Тобто найменш цивілізовані, найбільш ворожі до білої людини. Крутояр зважує в думці всі можливі варіанти такої подорожі: сутичка з червоношкірими, переслідування, поліцейські провокації… Справа не тільки ризикована, але й майже безнадійна.
— Чому ж безнадійна? — вигукує Самсонов і подив проступає на його довгастому, ніжному обличчі. — Якщо ми знайдемо друзів і якщо ці друзі простягнуть нам руку допомоги, ми можемо зробити більше, ніж сподівалися, — майже тріумфуючи, закінчує Самсонов.
Як йому все легко завжди уявляється, цьому запальному, милому Іллі Григоровичу! Крутояр хмурить чоло, стискає кулаки на карті, ніби одним ударом хоче вибити з її чорних глибин потрібну відповідь. І тут він знову бачить дивний вогник в очах Бунча, вже зовсім пробуджених від сну.
— А ви забули про нашого провідника й друга, — каже Бунч з важким астматичним сопінням, і вогники в його очах раптом переростають у сміхотливі спалахи. Бунч сміється, радіє, торжествує.
Справді — Тумаяуа! Загадковий тубілець, маленький ягуар з гнівними очима, згусток волі і природного розуму. Вони зовсім, зовсім не врахували того, що Тумаяуа — не тільки син цієї землі, але й син якогось племені. Де його плем’я? Хто його батьки, його родичі, його воїни, що могли б разом з юнаком стати пліч-о-пліч у виборюванні правди?
І ось у цю мить, наче почувши Бунчеві слова, Тумаяуа виринає з синього мороку передсвітання. Хисткою тінню прокрадається з вулиці, нечутно, як лісовий звір, збігає по дерев’яних сходах і стає на порозі хижі.
Хвилина мовчанки, хвилина напруженого, радісного обміну поглядами, звірення думок, звірення сердець.
— Дорогий Тумаяуа! — бере хлопця за голі тремтливо напружені плечі Крутояр. — Ми чекаємо на тебе.
— Тумаяуа додержав свого слова, — мовить з порога індіянин.
— Ми хочемо спитати тебе, Тумаяуа, де живуть твої родичі? Ти не міг би провести нас до свого селища? Ми хочемо познайомитися з твоїм батьком і твоїми братами.
Індіянинові приємно чути ці слова. Він схиляє голову на знак подяки за увагу до його роду і коротко пояснює, що селище арекуна лежить за великими болотами. Він може повести туди добрих естрангейро. Його батько, великий Палехо, син безсмертного Япу — вождь усього племені. Його поважають усі арекуни по річці Вентуарі і її притоках. Коли до них приходять розбійники апіака, арекуни вибирають вождя Палехо своїм командиром. Вождь Палехо один має право носити шкуру ягуара і прикрашати собі голову трьома перами золотокрилої арари.
