Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги .txt) 📗
— Допоможіть їй чим-небудь, Кириле Трохимовичу.
— Я зробив усе, що міг, Я віддав усе…
Вони вийшли з капітанської каюти. В тісній комірчині вже дихала смерть. На відкритій палубі, під зорями, було легше.
— Де капітан Пабло?
— У трюмі!
— Ви звернули увагу, Кириле Трохимовичу, як сельва пригнічує людей? Цей капітан Пабло був колись відчайдушним хлопцем. Сміливий вакеро, помічник повстанців і герой усіх річкових трас. А тепер його наче підмінили. Невже люди, які живуть на цих землях, втрачають мужність, волю до боротьби, до протесту?
— Вам, Василю Івановичу, краще про те знати. Ви етнограф, народознавець, вам і карти в руки.
— Не кажіть, не кажіть, колего, ви все прекрасно розумієте.
З берега долинув жалібний звук гітари. Здавалось, то сама ніч у журливій мелодії виливала свою одвічну скорботу.
— Як ви гадаєте, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр, — сеньйора ще прийде до пам’яті?
— Хтозна…
До них підійшов Самсонов, приклав до губів палець, ніби до чогось прислухаючись.
Між високими пальмами на березі почувся стукіт коліс. Невеличкий візок, запряжений віслюком, підкотив до самого причалу. Дві постаті наблизились до “Голіафа”.
— Гляньте, Тумаяуа! — перший упізнав індіянина географ. — А на візку, здається, хтось лишився.
Тумаяуа перебіг по хисткому трапові на палубу й одразу ж зайшов у каюту до пораненої.
— Чортзна-що вони надумали! — захвилювався Бунч.
Самсонов хотів було втрутитись:
— Я піду туди. Знаю я цих індіян. Без нас вони можуть зробити з нею що завгодно!
— Вони зроблять для неї більше, ніж ми, — втихомирив друзів професор. — Бачите, вони виносять її на берег. А ви, мабуть, гадали, що сеньйора Ернестіна лишиться на “Голіафі” й попливе назад до Сан-Феліса?
Метушливий капітан Пабло, бурмочучи молитви, допоміг індіянинові покласти жінку у візок. Коли візок нарешті рушив, каштан кинув йому навздогін:
— Хай вас захистить свята діва Аточська!
Пабло дістав люльку й запалив її. Його сухорляве обличчя зарожевіло в пітьмі. Він важко закашлявся і вже сам до себе пробурмотів:
— Хай їм буде щастя!
Тим часом візок котився безлюдною вулицею маленького селища. На високих сваях обабіч дороги, немов заворожені живі істоти, темніли будиночки.
Ліворуч од візка йшла жінка. Це була стара мулатка Мерфі, колишня служниця в домі доктора Коельо. Тумаяуа прийшов до неї серед ночі. Він знав, що тільки вона може допомогти пораненій сеньйорі. До мулатки Мерфі індіянина послала сама Ернестіна. Власне, перше ніж прийти в дім мулатки, Тумаяуа оббіг усе селище, шукаючи якогось Педро Россаріо, старого робітника з каучукових розробок Себастьяна Олів’єро. Але дім Россаріо був замкнений.
Тоді індіянин подався шукати дім мулатки Мерфі. Перед від’їздом за кордон юнак кілька разів приходив до старої жінки й тепер швидко розшукав знайому будівлю. Мерфі перелякалась, побачивши перед собою схвильованого хлопця. Вона слухала його гарячковий шепіт, його плутані пояснення і ніяк не могла збагнути, чого він хоче від неї. Тумаяуа оповідав про поранену сеньйору, про поліцію, яка може натрапити на її слід, про напад на “Віргінію” і про великодушних рятівників з “Голіафа”. Він хапав стару жінку за зморшкувату руку і благав не залишити їх у біді. Мерфі все зрозуміла. Індіянин говорив про сеньйору Ернестіну, її дорогу Ернестіну, малятко з чорними оченятами; дівчинку, біля якої вона провела стільки безсонних ночей в домі доктора Коельо.
Стільки років не бачила вона Ернестіни! Після того як молода сеньйора вийшла заміж і переїхала в Бразілію, Каріоко Коельо відіслав мулатку до родичів на Верхнє Оріноко. Тут вона й жила самотою, вже й у голову не покладаючи, що коли-небудь до неї в дім може з’явитися посланець од сеньйори Ернестіни.
І тепер вона тільки спитала:
— Хто поранив сеньйору?
Але індіянин не відповів нічого. Він був темний і німий, як сама ніч, він думав тяжку думу. Тумаяуа знав, що сеньйора везла важливу звістку своїм друзям — умовний сигнал про початок повстання проти генерала Батіса. Тепер цю звістку мав передати він, Тумаяуа — юний друг Орнандо. йому вона довірила велику таємницю, і ця таємниця ввійшла в серце юнака як найсвятіший наказ його предків. “Ти підеш до старого Россаріо і скажеш йому: вільні люди мають запалити вогонь на вершині Комо в ніч святого духа Кахуньї”. Так говорила йому добра його сеньйора, а він, схрестивши на грудях руки, старанно запам’ятовував кожне її слово. Вона сказала йому: “Якщо Россаріо не буде дома, спитай у Мерфі, де живе Умберто. Коли не знайдеш Умберто, підеш із сеньйором професором до селища Курумба і там зустрінеш одноокого Артуро. Він ждатиме тебе на третю ніч після повного місяця. Ти зрозумів усе, мій друже Тумаяуа?” Він кивнув головою. Тепер він повторював у думках кожне слово сеньйори Ернестіни. Хіба ж міг він забути наказ своєї дорогої сеньйори?..
Тумаяуа не застав Россаріо дома, а Умберто, як повідомили, кілька днів тому заарештували солдати Чорного Себастьяна.
Доведеться йти з білими людьми в сельву й самому нести велику таємницю до селища Курумба. Там треба розшукати одноокого Артуро. Він чекатиме Тумаяуа на третю ніч після повного місяця. Тумаяуа не забуде нічого. На третю ніч після повного місяця…
Візок зупинився коло причалу.
Мерфі лишилась на березі. Тумаяуа пішов на корабель. Його зустрів Пабло. Капітан не знав сеньйори Ернестіни, не знав доктора Коельо, але в його доброму серці прокинувся жаль до нещасної жінки. Він допоміг Тумаяуа знести поранену на берег.
Коли візок, на який поклали Ернестіну, зник у темряві, Пабло повернувся на “Голіаф”, підійшов до борту і, схрестивши руки на грудях, поринув у думи.
В цю мить за далеким лісом ударив грім. Над сонними хащами покотилося відлуння. За першим ударом пролунав другий, третій…
Пабло завмер біля поручнів, ніби загіпнотизований далекою громовицею. Він безпомилково визначив, що то гуркотів не грім — десь серед лісу спалахнула перестрілка. Після вибухів почулися безладні рушничні постріли, швидке надсадне татакання кулеметів. Капітанові навіть здалося, що він чує, приглушену віддаллю команду, хрипкі вигуки, тупіт ніг. У його розпаленій уяві вже малювалося грізне видовище нічної битви.
— Що там скоїлось? — вигукнув він з нервовим дрожем у голосі, забувши, що поруч нього не було жодної душі. — Як б’ють, бісові душі! Як смалять!
На носі корабля стояли мандрівники — три темних постаті над синюватим плесом ріки. Вони теж слухали зловісну стрілянину.
— Хто б міг подумати: серед ночі, — прошепотів Крутояр. З нервовою поквапливістю витягнув цигарку і почав черкати сірником.
Але на нього накинувся Бунч.
— Що ви робите? Та перестаньте курити? Як ви можете курити?
Бідний Бунч! І зараз обережність не покинула його.
Самсонов простягнув у пітьму руку. Він побачив над чорною смугою лісу, що тягнулася над берегом річки, ніжно-рожеве пасмо. Здавалося, там ось-ось з’явиться місяць.
— Горить! — сказав він тихо. — Гляньте, як горить! Заграва піднімається все вище й вище.
Над лісом полум’янів трояндовий цвіт. Глуха стрілянина наростала.
