Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги .txt) 📗
Крутояр замислився ще більше, сум огорнув його серце, і тихо-тихо проклюнулась в ньому краплина вагання. Не сподівався він, що справа обернеться так гостро проти ник, і гадки не мав, у які нетрі ворожнечі заведе їх ця каламутна, незбагненно-грізна ріка. Йому пригадався один випадок, що трапився рік перед цим у Єгипті. На трьох європейців, які пливли десь у верхів’ях Нілу, напали туземці. Двоє білих людей загинуло, один, тяжко поранений, ледве врятувався від переслідувачів. Потім стало відомо, що тубільці діяли не з власної волі. їм наказали вбивати всіх білих офіцери англійської армії. Так, так, наказали строго, офіційно, урядовим циркуляром. Тільки наказ цей було віддано… в роки другої світової війни. Тоді ще в окупованій Ефіопії хазяйнували італійці, тож Англія, намагаючись захиститися від проникнення в Єгипет італійських і німецьких шпигунів, мобілізувала для цієї справи прикордонне туземне населення. За двадцять років у джунглі тропічної Африки не дійшла звістка про закінчення війни, і тубільці, з сумлінністю слухняних солдатів, вчинили безглуздий злочин.
— Тату, я вийду на палубу, — сказав Олесь, витираючи з лиця недобрий піт. — Нудить чогось.
— Тільки ж біля борту не стій!
— Гаразд, — в’яло посміхнувся хлопець. — Купатися не буду, не ті місця.
Він піднявся по трапу. Вдалині маячили темні смужки індіянських човнів. Вечір западав швидко, майже без сутінків. На східному небокраї з’явились перші зірки.
Раптом Олесь почув якесь шамотіння по той бік капітанської рубки. Хтось ніби борсався, хрипів, відбивався.
Хлопець скочив туди. Широкоплечий, міцний як дуб, Сільвестер душив індіянина. Власне, це був хлопчик років п’ятнадцяти, худенький, кістлявий, з переляканими очима. Він лежав під велетнем Сільвестером і безпомічно скиглив. Сільвестер лівою рукою тримав його за горлянку, правою бив навідліг по голові.
Одним стрибком хлопець подолав відстань, яка ще відділяла його від Сільвестера, і схопив матроса за широкі м’язисті плечі.
— Сільвестер, не вбивай його!
Від несподіванки матрос аж зойкнув, йому здалося, що це злий дух обплутав його тіло. Він увесь розслаб і, втягнувши голову в плечі, глянув на Олеся.
— Сеньйоре, ви не хочете смерті цього негідника?
— Не вбивай його, Сільвестер.
— Ваша воля, сеньйоре. Ваша воля.
Мулат важко звівся на ноги.
— Проклятий індіянський вилупок! Оцим ножем… — Сільвестер вийняв з кишені невеличкий тесачок, чимось схожий на іграшкове мачете, — він хотів перерізати нас усіх.
— А може, він просто розвідник? — Олесь обережно торкнув пучкою лезо ножа.
— Убивати їх треба, як скажених собак.
— Ні, Сільвестер, я не вірю, що індіянин хотів зарізати нас. Гляньте, він плаче!
— У нього отруйні сльози, сеньйоре. — Матрос посуворішав, оглянув ніби із співчуттям юного індіянина, неквапно рушив до моторного відсіку. Затримався біля трапа. — Бережіться його, сеньйоре! Апіака вбивають навіть тих, хто дарує їм життя.
Індіянин лежав безвільний, зіщулений, уважно стежив очима за Олесем. Він збагнув, що смерть поминула його, але вся його істота ще була напоєна жахом. Він ждав, насторожено ждав, як поведеться з ним білий рятівник. Він ще ненавидів його і водночас уже відчував дивний потяг до нього.
Потім він почав підводитись. Обережно, повільно, не спускаючи погляду з Олеся. Сперся на лікоть, підняв голову. Мабуть, йому забракло сил, і він знову припав грудьми до палуби.
Олесь підхопив його за плечі.
— Вставай! Вставай!
Індіянин кволо випростався, простягнув поперед себе праву руку, поклав її Олесеві на плече.
— Білолиций брате, — прошепотів він, через силу підбираючи іспанські слова. — Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе. Син Ганкаура не вбивати тебе.
Він зробив незвичний ритуальний жест: провів долонею по шиї і швидким рухом зірвав із себе важке намисто з іклів ягуара.
— Син Ганкаура дарувати своєму білолицьому братові. — Він простягнув талісман Олесеві, потім підняв догори обидві руки, щось швидко пробурмотів і, обережно задкуючи, ніби боячись образити Олеся, посунув до борту.
— Ау тен! — закричав він раптом у веселому захваті. Його чорні очі спалахнули вогнем, і він, ще раз звівши догори руки, стрибнув у воду.
Олесь завмер біля борту. “Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе”. Він зрозумів, хто врятував йому життя. Але ріка загубить його. Нащо він стрибнув у воду? Нещасний хлопець!
На правій долоні Олеся лежало важке, біле намисто.
ПОКИНУТИЙ КОРАБЛИК
Неприступні береги, ледь зримі в нічному мороці, мовчазно пропливали мимо. Обминаючи нуртовиння, кораблик ішов попід самою стіною тропічного лісу.
Заворожений таємничістю ночі, Олесь спинився біля борту. Велетенські дерева, що скидалися на страхітливих велетнів, простягали над водою віти. Хвилинами здавалось, що суденце ось-ось зачепиться об них бортом. Але старий Пабло вміло тримав у руках штурвал. “Голіаф” із незвичайною вправністю обминав затоплені корчі й невеликі обплетені ліанами острівці.
Під тентом точилася тиха розмова.
— Нас переслідують, — говорив професор.
— Ото ж воно й є, — підтакував Бунч, з кректінням вмощуючись у своєму гамаку. — Переслідують і цькують. Це вже не романтика, а міжнародний скандал.
Його обірвав Самсонов. Йому особисто справа зовсім не уявлялась такою загрозливою.
— Друзі мої, ви забуваєте, що ми виконуємо мирну, наукову роботу. Крім того, ми взяли на себе важку рятувальну місію. Ви гадаєте, уряд генерала Батіса не розуміє цього?
Але професор, здавалось, був настроєний набагато песимістичніше, ніж раніше. Осяяний кволим світлом ліхтаря, він схилив на груди голову і, підперши підборіддя рукою, промовив:
— Ми потрапили в саме пекло. У мене є підозра, що ці дикуни давненько чекали на нас. Треба шукати надійних друзів, інакше всі наші добрі наміри розлетяться на порох, і ми нічого не досягнемо.
…Десь серед ночі корабель зненацька струсонуло. Затріщали дошки. Палуба різко накренилась на правий бік. В трюмі попадали ящики.
Самсонов перший схопився на ноги і, виставивши, мов сновида, поперед себе руки, пішов уздовж борту.
Мотор затих. “Голіаф”, поскрипуючи своїми дерев’яними суглобами, непорушно стояв серед мовчазної темної ріки.
Крутояр також став навпомацки вибиратися з-під тенту.
— Сліпа курка! — пробурмотів він, вдивляючись у морок. — Невже налетіли на якусь посудину?
— Швидше на корч, а може, на сонного алігатора, — озвався з досадливим жартом Бунч.
— Боюся, що цей алігатор продірявив днище, і тепер нам доведеться викачувати помпою воду.
Одне було ясно: “Голіаф” наткнувсь у пітьмі на якусь непереборну перешкоду. Можливо, й справді це був тільки водяний корч, якась повалена деревина, котрими так густо було захаращено русло ріки. Але чому капітан не шукав надійного проїзду? І де він взагалі подівся? Чому не чути його голосу?
Раптом із темряви виринуло дві постаті. Крутояр впізнав Самсонова та капітана Пабло. Капітан намагався щось пояснити географу, але той, не розуміючи іспанської мови, тільки невиразно мугикав у відповідь.
— Ах, це ви, сеньйоре! — немов аж зрадів Пабло, розгледівши в пітьмі Крутояра. — Просто не знаю, що вам сказати. Не бачив ще в своєму житті такого дива.
— Здається, з нами трапилось лихо, а не диво? — нервово урвав його Крутояр.
— Ніякого лиха, сеньйоре. Лиха зазнав хтось інший, але серед ночі я не можу нічого второпати. Ми наткнулись на невідомий корабель. Проклята старість. Сам стояв біля штурвала Й не розгледів.
— Ви не помітили вогнів на зустрічному судні? — здивувався Крутояр.
— Ах, сеньйоре, не кажіть так! — з гіркотою заговорив Пабло. — Хазяїн тепер обов’язково вижене мене з роботи. — Він раптом пожвавішав. — Ходімте зі мною. Ви все зрозумієте.
Пабло досить безцеремонно схопив Крутояра за лікоть і потягнув у пітьму. Він дуже квапився. Ось сюди, на самісінький ніс. Дарма що темно. Вони не впадуть у воду, бо на своєму кораблі Пабло знає кожну шпаринку.
