Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полные версии бесплатно .TXT) 📗
Паганель раз по раз зазирав у мапу і з захопленням вихваляв її точність. Скількись часу маленький загін ішов по піску, що утворився зі скалок двостулкових черепашок, висохлих кісток із домішкою закису й перекису заліза. Варто наблизити до такого ґрунту магніт, як він одразу ж покривається іскристими кристалами.
На березі під тихий хлюпіт хвиль припливу без остраху бавилось кілька тюленів. Ці морські мешканці з круглою головою, спадистим лобом і виразними очима були напрочуд милі. Дивлячись на них, розумієш, чому, оспівуючи цих своєрідних морських мешканців, давні оповідачі втілили в них образ спокусниць-сирен.
На берегах Нової Зеландії багато тюленів. Полювання на них – досить прибуткова справа, адже їхній жир і шкура користуються великим попитом.
Серед тюленів особливо виділялись трійко морських слонів. Величезні, завдовжки від двадцяти п’яти до тридцяти футів, сіро-блакитні тварини вилежувались на товстому шарі гігантських морських водоростей ламінарій. Вони піднімали хоботи і смішно поводили довгими грубими вусами, що звивались кільцями, наче бороди у джинджиків.
Роберт із цікавістю спостерігав за ними.
– Овва! – раптом вигукнув він. – Тюлені їдять рінь!
І справді, деякі тварини пожадливо ковтали камінці, що лежали на березі.
– Тюлені й справді ковтають берегову гальку, – відповів Паганель.
– Ох і дивна ж у них їжа! – здивувався Роберт. – Але ж її неможливо перетравити.
– Ці тварини ковтають каміння не задля насичення. Таким чином вони навантажуються баластом, щоби потім було легше зануритися під воду. Коли вони повернуться на берег, то без особливих церемоній скинуть цей баласт. Зараз ти маєш можливість побачити, як тюлені, наглитавшись камінців, пірнатимуть на дно.
І справді, невдовзі шестеро тюленів, ледь перевалюючись, поповзли в напрямку берега і щезли у водній стихії. Та Гленарван не міг гаяти дорогоцінний час в очікуванні на повернення тюленів, аби поспостерігати, як ті скидають баласт. На прикрість Паганелеві, маленький загін вирушив далі.
О десятій зупинились на сніданок побіля підніжжя великої морської скелі. Тут скелі нагадували кельтські кам’яні пам’ятники. На мілині плавало безліч устриць, але вони були надто дрібні й не вельми приємні на смак. Та Паганель порадив Олбінету спекти їх на розжареному вугіллі. Зготовані устриці пішли на «ура» і під час сніданку їх ум’яли не одну дюжину.
Мандрівники трохи відпочили і знову рушили вздовж берега бухти. На гребенях скель тулилися тисячі птахів: фрегати, фульмари, чайки й велетенські альбатроси, які сиділи нерухомо на гостроверхих стрімчаках.
До четвертої години без особливих зусиль пройшли десять миль. Жінки виявили бажання йти далі, не зупиняючись, аж доки за мапою дорога не змінить напрямок. Тоді треба було, посуваючись попід кряжем з кількох гір, оминути їх і заглибитись у долину річки Вайпа.
Удалині простиралось неозоре зелене лугове море. Здавалося, що йти ним буде суцільним задоволенням. Та коли мандрівники підійшли до зеленого килиму, то з прикрістю побачили, що йти ним буде не так-то й просто. Замість трави перед ними постали нескінченні чагарники з білими квітками, серед яких виднілась незліченна кількість високої папороті, вельми поширеної у Новій Зеландії. Довелося прокладати дорогу поміж деревовидними стеблами, що було не дуже приємно. Надвечір зробили привал. Мандрівники подолали чотирнадцять миль, тож слід було подбати про відпочинок. Повлягалися під покровом чудових норфолкських сосен. Ковдр не бракувало, тож мандрівники порозстеляли їх і непогано влаштувались на нічліг.
Гленарван ужив необхідних заходів безпеки. Двоє озброєних чоловіків мали вартувати до ранку. Багаття не палили. Вогняний бар’єр – чудовий захист від хижаків, однак у Новій Зеландії немає ні тигрів, ні левів, ні ведмедів; щоправда, їх повною мірою заміняють самі новозеландці, а вогонь напевне привернув би увагу цих двоногих ягуарів.
Ніч перебули благополучно. Турбували лише настирні піщані мухи – нгаму, як їх називають туземці, та аж надто нахабне сімейство пацюків, яке старанно поточило мішки з провізією.
Наступного ранку, 8 лютого, Паганель прокинувся як ніколи спокійний. Можна навіть було подумати, що він повністю змирився зі своїм перебуванням на новозеландській землі. Йому досі не трапилися маорійці, яких географ особливо побоювався. Ці кровожерливі істоти навіть не тривожили вченого уві сні, про що він з приємністю поділився з Гленарваном.
– Мені здається, що нам пощастить під час цієї невеличкої подорожі, – додав він. – Сьогодні ввечері ми маємо добратися до сутечі Вайпи і Ваїкато і вийдемо на оклендську дорогу. Ну а там вже нічого боятися зустрічі з туземцями.
– А яку відстань нам доведеться подолати до злиття рік Вайпа і Ваїкато? – запитав Гленарван.
– П’ятнадцять миль. Майже стільки, скільки ми подолали вчора.
– Але цей ненависний чагарник дуже гальмує, – зауважив Гленарван.
– Аж ніяк, – заперечив географ. – Тепер ми йтимемо уздовж річки Вайпи. Це легка дорога, тож ми дуже швидко подолаємо її.
– Тоді вперед! – вигукнув Гленарван, бачачи готовність своїх супутників.
Спочатку чагарник заважав мандрівникам іти. Але тут не пройшов би повіз, і кроку б не ступили коні, тож мандрівникам не доводилось шкодувати за своїм австралійським фургоном. Доки крізь ці чагарі не прокладуть цивілізованих доріг, Нова Зеландія буде доступною самим лише пішоходам.
Незліченні різновиди папороті з не меншою впертістю, ніж маорійці, стали на захист рідної землі від чужинців. Тому маленькому загону довелось подолати велику кількість перешкод. Однак мандрівники дістались річки Вайпи навіть раніше полудня й відтіль без ускладнень просувались на північ уздовж її крутого берега. То була невимовної краси долина, яку живили невеличкі чисті гірські річки, що примхливо звивалися довкола чагарників.
За даними ботаніка Гукера, у Новій Зеландії налічується до двох тисяч видів рослин. З них п’ятсот є суто новозеландськими. Тут рідко трапляються квіти, мало однорічних рослин, але не бракує папороті, злаків і зонтикових. Подекуди, оддалік від берега, над темною зеленню здіймались високі дерева: метросідерос із яскраво-червоними квітками, норфлокські сосни, туї з вертикальними гілками й різновид кипарису – риму, такі ж меланхолійні, як і їхні європейські родичі. Стовбури цих дерев потопали в зеленому морі папороті.
Поміж гілок великих дерев і над кущами пурхали й теревенили какаду, зелені з червоною смужкою какарікі, таупо з розкішними чорними бакенбардами і папуги, що їх природознавці нарекли «південні нестори», завбільшки з качку, руді, з яскравим підпушком крил.
Майору з Робертом пощастило підстрелити кілька болотяних куликів і куріпок, навіть не відходячи від друзів. Олбінет на ходу обпатрав дичину. Що ж до Паганеля, то, байдужий до дичини як до гастрономічного об’єкта, він прагнув роздобути собі якусь пташину, що водиться лише в Новій Зеландії. Допитливість науковця взяла гору над апетитом мандрівника. Він згадав описи місцевої пташки туї. Європейці називають її пересмішником за безугавне глузливе воркування, а ще кюре – за оперення з чорно-білим комірцем, достоту, як сутана.
– Туї на зиму так жиріють, що хворіють і навіть не можуть літати, – розповідав Паганель майорові. – Тоді, аби позбавитися зайвого жиру, вони дзьобом розтинають собі груди. Чи не дивина, Мак-Наббсе?
– Це звучить настільки дивно, що я не вірю жодному вашому слову.
На превелику досаду, географ не знайшов жодного екземпляра туї, аби показати недовірливому майору її скривавлені груди. Та Паганелю пощастило натрапити на іншу дивну пташку, яка, рятуючись від переслідувань людей, собак і кішок, тікала світ за очі у відлюдні місцини. Імовірно, це дивне створіння незабаром щезне з новозеландської фауни.
Роберт, вишукуючи дичину, наче справжній хижак, наштовхнувся на гніздо зі сплетених коренів дерев, у якому сиділа пара безкрилих і безхвостих курочок із чотирма пальцями на лапах, довжелезним, як у бекаса, дзьобом і густим білим оперенням. Чуднi тварини здавались перехідним видом від яйцекладних до ссавців. То були новозеландські ківі-ківі, що їх природознавці звуть австралійськими безкрилими. Вони живляться комахами, хробаками та пашнею і водяться лише в Новій Зеландії. У зоологічних садах Європи з величезними зусиллями вдалося акліматизувати цього птаха.
