Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полные версии бесплатно .TXT) 📗
Театральний бій тривав уже хвилин з десять, як раптом воїни зупинились і покидали зброю на землю. Миттю запала глибока тиша. Тубільці застигли, наче враз закам’яніли. Що ж сталося? Раптом над кронами дерев злетіла зграя какаду, застилаючи небо яскравими барвами свого пір’я. Здавалося, в небі розлетілась на друзки райдуга. І театралізоване дійство змінило значно корисніше заняття – полювання.
Один із тубільців, хутко схопивши якесь дивовижне червоне знаряддя, покинув своїх нерухомих товаришів і підкрався до зграї какаду. Він просувався по-пластунськи і так тихо, що жоден листочок не шелеснув, жоден камінчик не зсунувся. Здавалось, прослизнула якась тінь.
Підійшовши якомога ближче, дикун зненацька метнув свою зброю. Пролетівши так футів із сорок, вона раптом не впала долі, а стрімко піднялась футів на сто вгору, збила понад десяток птахів і, описавши в повітрі правильну дугу, впала біля ніг мисливця. Гленарванові і його товаришам відібрало мову. Вони не могли повірити власним очам.
– Це бумеранг, – пояснив Айртон.
– Бумеранг! – вигукнув Паганель. – Австралійський бумеранг!
І він кинувся піднімати цю диво-зброю. Після детального обстеження Паганель констатував, що бумеранг – це лишень загнутий шмат міцної деревини із загостреними кінцями. Один бік увігнутий, на другому, опуклому, виступало два гострих ребра. Це було і просто, і незрозуміло водночас.
– То он який він, відомий бумеранг! – мовив Паганель, уважно роздивляючись цей дивовижний пристрій. – Шмат дерева, більш нічого. Але чому ж він летить спершу по горизонталі, а потім раптом здіймається вгору і повертається до того, з чиїх рук вилетів? Ані вчені, ані мандрівники досі не можуть пояснити цю загадку.
– А як ви пояснюєте це явище, пане Паганелю? – спитала Гелена.
– На жаль, пояснити я не можу. Я лише засвідчую факт. Очевидно, все залежить від таємничого способу, яким кидають бумеранг, і від його особливої форми.
– У будь-якому разі це надто хитромудра вигадка… для мавп, – додала Гелена, глянувши на майора, котрий похитав головою на знак незгоди.
Час спливав, Гленарван вирішив, що не слід затримуватися, і хотів було дати команду вирушати далі, як раптом прибіг дикун і збуджено щось вигукнув.
– Вони побачили казуарів! – вигукнув Айртон.
– То вони на них полюватимуть? – спитав Гленарван.
– Це неодмінно слід побачити! – заявив Паганель. – Переконаний, що це вельми цікаво. Можливо, вони знову застосують бумеранг.
– Що скажете на це, Айртоне? – звернувся Гленарван до боцмана.
– Гадаю, сер, що це триватиме недовго, – відповів той.
Тубільці не гаяли ані хвилини. Адже забити казуарів – для них справжнісіньке щастя. Плем’я на декілька днів матиме їжу. Тому мисливці вдаються до найхитріших способів, щоб уполювати таку здобич. Проте як без собак і рушниць спроможуться вони наздогнати й забити такого прудкого птаха? Оце й було найцікавіше в тому видовищі, що його зажадав побачити Паганель.
Ему, або казуар, а мовою тубільців «мурек» – це великий птах заввишки два з половиною фути, його біле м’ясо схоже на м’ясо індички. Хоч казуар і не літає, зате бігає так швидко, що може обігнати найпрудкішого коня. Отож узяти його можна тільки хитрощами.
Ось чому по команді дикуна десяток стрільців швидко розсипалися ланцюжком між синіми квітами індиго, які рясно вкривали мальовничу рівнину. Мандрівники збились купкою на узліссі біля гайка мімоз.
З півдесятка казуарів, сполоханих мисливцями, кинулись урозтіч і відбігли на якусь милю. Тоді головний мисливець племені, розгледівши, де осіли птахи, подав знак помічникам зупинитися. І коли ті простяглись на землі, він витяг із сітки дві майстерно зшитих докупи шкури казуарів і притьмом начепив їх на себе. Піднявши правицю над головою і наслідуючи ходу казуара, він рушив до пташиної зграї. Часом він зупинявся, вдаючи, що дзьобає зерно; часом збивав ногами пилюку, і його огортала хмара куряви – достоту як справжнісінький казуар! Тихе бурчання мисливця так скидалося на казуарів голос, що самі птахи йому повірили. Та ось дикун упритул наблизився до зграї. Раптом він вправно метнув угору свого дубця – і п’ять казуарів із шістьох упали долі.
Фінал ловів був вельми успішний.
Члени всього загону попрощалися з тубільцями. Ті ж не звернули на прибульців жодної уваги, зосередившись на своїй здобичі.
– То що, любий Мак-Набсе, тепер ви визнаєте, що австралійці – не мавпи? – запитала леді Гелена, коли загін від’їхав.
– Аж ніяк. Навпаки, я ще більше в цьому впевнився, адже ці істоти досить вправно наслідують тварин, – відповів майор.
– Це не відповідь, – запротестувала леді Гелена. – Я хочу, щоб ви відмовилися від своїх слів.
– Гаразд. Австралійці не мавпи, але мавпи – австралійці.
– Як так?
– А ви згадайте, як чорношкірі відгукуються про орангутангів: мавпи – це чорношкірі, але хитріші за них, бо вони нічого не говорять, аби нічого не робити. Це слова ревнивого негра, господар якого годував орангутанга-гультяя.
Розділ XVII. Скотарі-мільйонери
Ніч, на щастя, видалася спокійною. 6 січня, о сьомій ранку, мандрівники вирушили далі округом Муррей. Вони прямували на схід, залишаючи степом сліди. Двічі їм траплялися сліди, прокладені скватерами. Ті прямували на північ, і всі сліди певне переплуталися б, та підкови Гленарванового коня залишали на піску чіткий відбиток трилисника.
Місцями рівнину борознили звивисті, висхлі від посухи річки, порослі буксом. Через тридцять п’ять миль, надвечір, вирішено було зробити привал біля підніжжя гірського кряжу. Вже споночіло, коли під розлогими деревами напнули намет.
Паганель мав стояти на варті першим. З карабіном за плечима він проходжав, аби його не зморив сон. Паганель поринув у свої роздуми, розглядаючи зірне небо, коли раптом до нього долинув якийсь звук. Учений прислухався і, на превеликий подив, учув звуки рояля.
– Рояль у пустелі! – буркнув Паганель. – Це щось неймовірне.
І справді, це було вельми дивно, тож Паганель подумав, що то якийсь австралійський птах наслідує рояль.
Однак цієї миті забринів чистий свіжий голос: до піаніста долучився співець. Паганель слухав, не дозволяючи себе переконати. Проте за мить він мусив визнати, що піднесена мелодія, яка так його вразила, – це арія «II mio tesoro tanto» з «Дон-Жуана».
– Хай йому грець! А ці птахи – найкращі музиканти в світі, якщо так майстерно виконують арію з опери Моцарта! Але ж цього не може бути! – вигукнув Паганель і з насолодою прослухав до кінця чудову мелодію.
Коли настала Вільсонова черга вартувати, Паганель усе ще сидів, занурений у думки. Але вчений промовчав про свою дивну пригоду, твердо вирішивши вранці розповісти про це Гленарванові.
А на ранок мандрівники прокинулися од собачого гавкоту. Гленарван миттю підхопився. На заліску бавились двійко чудових пойнтерів, ідеальний взірець англійської породи мисливських собак. Пси помітили людей, що наближались до них, і ще дужче загавкали.
– Десь поблизу є поселення, – мовив Гленарван, – і там живуть мисливці.
Паганель уже приготувався було розповісти про свою нічну пригоду, як раптом показалися двоє вершників на баских конях-гунтерах. Обидва ошатно вбраних джентльмени зупинились, коли побачили подорожніх. Гленарван пішов назустріч молодикам і перший відрекомендувався.
– Сер, чи не забажають ваші дами, ваші супутники й ви зробити нам честь і відпочити в нашій господі? – запитав із поштивим уклоном старший з-поміж мисливців.
– З ким маю за честь говорити? – спитав Гленарван.
– Мішель і Сенді Патерсони, власники скотарства Готтем. Ви перебуваєте на нашій станції. Звідси до господи десь із чверть милі.
