Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полные версии бесплатно .TXT) 📗
Раз у раз лунали вигуки:
– Усі на залізницю! На залізницю!
Очевидно, таке пожвавлення викликала якась незвичайна подія.
Гленарван і його супутники пришпорили коней і за декілька хвилин доскакали до Кемденського моста. Там вони відразу зрозуміли причину скупчення людей.
Сталася жахлива катастрофа поїзда. Річка, через яку був перекинутий міст, була завалена уламками вагонів і паровоза. Чи то міст не витримав поїзда, чи то поїзд зійшов із рейок, але паровоз і п’ять із шести вагонів впали в річку Люттон, і лише останній вагон дивом уцілів через те, що луснув ланцюг. Вагон стояв на рейках за якийсь метр од провалля. Зі всіх пасажирів уціліли лише десятеро, які їхали в останньому вагоні.
Лорд Гленарван, відрекомендувавшись інспекторові, завів із ним та з офіцером поліції бесіду. Останній, почувши слова схвильованого Гленарвана «Яка страшна біда!», спокійно відповів:
– Гірше, сер.
– Гірше? – вигукнув Гленарван, прикро вражений цією фразою. – Що ж може бути гірше?
– Злочин, – холоднокровно відповів поліцейський офіцер.
Гленарван із подивом подивився на інспектора.
– Так, сер, – відгукнувся головний інспектор, – катастрофа сталася внаслідок злочину. Пограбовано багажний вагон, на вцілілих пасажирів напали зловмисники.
За півмилі за течією Муррея долинув гул голосів. Незабаром винесли труп залізничного сторожа. Удар кинджалом уразив його в серце. Вбивці відтягнули тіло своєї жертви подалі від Кемденського моста, щоб збити поліцію з пантелику.
– Винуватці катастрофи добре знайомі з цією іграшкою, – сказав офіцер і показав кайданки.
– Незабаром, – додав він, – я матиму задоволення піднести їм цей браслет у вигляді новорічного подарунка.
– То ви підозрюєте…
– …«безкоштовних пасажирів» на суднах Її Величності.
– Що! Каторжників? – вигукнув Паганель.
– Я вважав, що вони не мають права проживати в провінції Вікторія, – зауважив Гленарван.
– Це право вони надали собі самі, – відгукнувся офіцер поліції. – Та повірте, ми неодмінно впіймаємо їх.
У цю мить до переїзду під’їхав фургон. Гленарван квапливо попрощався з інспектором.
Під’їхавши до фургона, Гленарван розповів леді Гелені про катастрофу, але змовчав про каторжників, вирішивши повідомити про це тільки Айртону. Маленький загін продовжив свій шлях на схід.
Розділ XIII. Перша нагорода з географії
За дві милі від залізниці фургон в’їхав у вузькі, звивисті ущелини. Паганель із Робертом випередили своїх супутників. Та не проїхали вони й чверті милі, як лорд Гленарван помітив, що щось змусило їх зупинитися. Роберт із Паганелем спішилися і нахилилися до землі. Судячи з їхніх виразних жестів, вони розглядали щось надзвичайно цікаве.
Айртон пришвидшив ходу биків, і скоро фургон нагнав двох друзів. Мандрівники побачили, як у затінку під деревом спав хлопчик-тубілець років восьми, одягнений у європейський одяг. Про те, що хлопчисько – уродженець центральних областей Австралії, красномовно свідчили його кучеряве волосся, майже чорна шкіра, плескатий ніс, товсті губи і незвично довгі руки; але меткий вираз обличчя дитини і її одяг доводили, що маленький австралієць уже залучився до цивілізації.
Леді Гелену дуже зацікавив хлопчик, вона вийшла з фургона, і незабаром весь загін оточив маленького тубільця, що міцно спав.
– Бідолашна дитина! – промовила Мері Грант. – Невже він заблукав у цій пустелі?
– Його не можна тут залишити, – заявив Роберт, – адже він сам-один і…
Та Роберт не встиг договорити: маленький австралієць повернувся уві сні на інший бік, і всі зі здивуванням побачили в нього на спині плакат з таким написом:
«Толіне. Прямує до Ічуги під наглядом залізничного кондуктора Джефрі Сміта. Проїзд сплачений».
– Впізнаю англійців! – вибухнув Паганель. – Вони відправляють дитину як посилку, пишуть на ній адресу, як на конверті. Мені говорили про це, але я не вірив.
– Безталанний хлопчик! – промовила леді Гелена. – Чи не з того він поїзда, що зазнав катастрофи на Кедмен-Бріджі?
– Він прокидається, – прошепотіла Мері Грант.
І справді, хлопчина поволі розплющив очі і знов заплющив їх, засліплений яскравим денним світлом. Гелена узяла його за руку і хлопчисько піднявся, здивовано дивлячись на мандрівників.
– Серденько, чи розумієш ти англійську? – запитала його жінка.
– Розумію і розмовляю, – відповів хлопчик англійською, але з сильним акцентом.
– Як тебе звати? – запитала Гелена.
– Толіне, – відповів маленький австралієць.
– А, Толіне! – вигукнув Паганель. – Якщо не помиляюся, це ім’я означає «кора дерева», чи не так?
Толіне ствердно кивнув головою.
– Звідки ти, друже? – допитувалась далі леді Гелена.
– Я з Мельбурна і їхав у поїзді.
– Ти був у тому поїзді, який зазнав катастрофи? – запитав Гленарван.
– Так, сер, – відповів Толіне, – але Біблійний Бог урятував мене.
– Ти подорожуєш сам?
– Так. Превелебний Пакстон доручив мене Джефрі Сміту, але бідолашний кондуктор загинув.
– А ти нікого, окрім нього, не знав у цьому поїзді?
– Нікого, сер, але Бог охороняє дітей і не дає їм загинути.
Куди прямував хлопчик через ці відлюдні місця і чому покинув Кемденський міст? Гелена запитала його про це.
– Я повертаюся до свого племені в Лаклан, – пояснив Толіне, – дуже хочу побачити рідних.
– Вони австралійці? – запитав Джон Манглс.
– Австралійці з Лаклана, – відповів Толіне.
– Ти маєш батьків? – запитав Роберт Грант.
– Так, брате мій, – відповів Толіне, протягуючи руку юному Гранту.
Роберта так сильно зворушило звернення «брате мій», що він розцілував маленького австралійця, і хлопчики відразу заприятелювали.
Мандрівники зробили привал. Незабаром усі обідали й намагались якомога більше дізнатись про маленького дикуна.
Його історія була проста. Толіне змалку віддали на виховання благодійному товариству колонії. Австралійці – народ покірливий. Вони не ставляться до англійських загарбників із такою лютою ненавистю, як новозеландці. Тубільців часто можна зустріти у великих містах: Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні. Там вони торгують нехитрим дрібним крамом, мисливським і риболовецьким приладдям, зброєю. Деякі вожді охоче надають своїм дітям можливість скористатися вигодами англійської освіти.
Так вчинили і з Толіне. За п’ять років перебування в Мельбурні хлопчик не бачив рідних, проте любов до сім’ї була такою міцною, що він не побоявся подолати важкий шлях через пустелю, щоб дістатися рідного племені.
– Провідавши батьків, ти збираєшся повернутися в Мельбурн? – запитала леді Гелена.
– Так, мадам, – відповів Толіне, зі щирою ніжністю дивлячись на молоду жінку.
– А чим хочеш займатися, коли виростеш?
– Хочу вирвати моїх братів з убогості і неуцтва: хочу навчити їх пі знати і полюбити Бога. Я хочу стати місіонером.
Паганель був зворушений до глибини душі і відчув справжню симпатію до маленького тубільця, хоча доти він не вельми приязно сприйняв дикуна у європейському одязі. Адже Паганель перебуває в Австралії не для того, щоб дивитися на австралійців у сюртуках! Він хотів бачити їх лише в татуюванні. «Пристойне» вбрання хлопчика збивало географа з пантелику. Проте щирі слова Толіне змінили думку вченого.
– Що тобі викладають у школі? – запитала леді Гленарван.
– Старий Заповіт, математику, географію…
– О! Географію! – захоплено вигукнув Паганель.
– Так, сер, – відповів Толіне. – Я навіть отримав першу нагороду з географії перед січневими канікулами.
– Ти отримав нагороду з географії, мій хлопчику?
– Ось вона, сер, – промовив Толіне, витягуючи книжку з кишені.
