Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Адвокат Беллерс? — перепитала жінка. — Сьогодні вранці поїхав до Нью-Йорка. Зверніться до адвоката Діна, він живе в сусідньому кварталі.
Я не став турбувати адвоката Діна і повільно поплентав додому, міркуючи про все, що трапилось. Образ старої жінки, що відмиває сходи, вразив мою уяву; здавалося, вся вода і все мило міста не змогли б очистити їх — надто довго тут була контора, де рахунки оплачувались власною гідністю, кубло, де діялися найбрудніші, найпідліші шахрайства. А тепер справедливий суддя в образі дбайливої господині змів павутиння, і розжирілий павук подався на пошуки нових жертв десь-інде. Як уже я зауважив, останнім часом я непомітно для себе перейнявся симпатією до Картью, і тепер, коли ворог натрапив на його слід, це почуття ще більше зміцніло, і я почав думати, як йому допомогти. Розігрувався новий акт трагедії «Летючого шквалу». Від самого початку історія всього судна була загадкова й незвичайна, вона обіцяла якусь винятково несподівану розв'язку, і я, що заплатив таку високу ціну за можливість ознайомитися з її першою частиною, мав усі підстави витратитися ще трохи, аби довідатись, чим вона може закінчиться. Я марнував час, іще відпочиваючи після нелегкого рейсу, сипав грішми і заразом ліниво мріяв про нову подорож. І справді: чом би мені не податися вслід за Беллерсом, щоб тримати його в полі зору? Не пощастить мені розшукати його, — що ж, не біда, я буду на півдорозі до Парижа. А якщо я спроможусь напасти на його слід, то вже напевне встромлю палицю в його колесо; в будь-якому разі, мене чекало багато нових відкрить.
Отак розміркувавши, я підкорився своєму настрою і вирішив їхати й таким чином знову став учасником історії Картью і «Летючого шквалу». Того ж вечора я написав прощального листа Джімові і ще одного — докторові Еркварту, благаючи його попередити Картью. Наступного ранку пором доправив мене до вокзалу, а через десять днів я вже прогулювався по палубі судна «Місто Денвер». На цей час я встиг опам'ятатися, заспокоїтись, і вважав, що їду в Париж або Фонтенбло, аби знов узятись за опанування мистецтва, і викинув з голови Картью та Беллерса; коли ж я й згадував про них, то тільки посміювався із власної гарячковості. Першому я нічим не міг зарадити, навіть якби захотів, а другого все одно не зміг би розшукати, навіть якби знав, що мені вдасться стримати його.
І все ж, усупереч усім цим міркуванням, виявилося, що я знову стаю учасником цієї історії. Першого ж дня я обідав за одним столом з чоловіком, якого знав у Сан-Франціско. Виявилося, що він приїхав до Нью-Йорка за два дні до мене, але «Місто Денвер» — перший пароплав, що відбув звідти в Європу з часу його приїзду. Якщо він приїхав за два дні до мене, отже, він на один день випередив Беллерса, і, ледве повечерявши, я вже сидів у каюті помічника капітана.
— Беллерс? — перепитав капітан. — Серед пасажирів першого класу такого нема. Можливо, він у другому класі? Списки пасажирів ще не готові. А втім… ви сказали «Гаррі Д. Беллерс»? Так-так, пригадую, він є на борту.
Наступного ранку я побачив Беллерса на носовій палубі: він сидів на лавці з книжкою в руці, обкутавши коліна стареньким пледом з хутра пуми. Глянути збоку — збіднілий, але цілком поважаний літній добродій. Я й далі нишком стежив за ним. Він читав; вряди-годи він уставав і милувався морем; часом перекидався словом з сусідами.
А коли спіткнулась і впала чиясь дитина, він підвів її та втішив.
Огида до Беллерса переповнювала мене: книжка, яку він, на мою думку, не читав, море, до якого, я ладен був поклястися, було йому байдуже, дитина, яку, я не мав сумніву, він волів би викинути за борт, — усе це видавалось мені аксесуарами театральної вистави. Я був певен, що Беллерс уже винюхує таємниці своїх сусідів. Я усвідомлював, що відчуваю до нього не лише відразу, а й презирство. Беллерс ні разу не поглянув у мій бік, і лише ввечері я зрозумів, що він таки помітив мене…
Я стояв, покурюючи, біля дверей машинного відділення (повітря було вже холоднувате).
Аж тут поряд зі мною хтось сказав:
— Вибачте… Містер Додд, якщо не помиляюсь?
— Це ви, Беллерс?
— Одне питаннячко, сер… Ваша присутність на цьому судні не пов'язана з нашою розмовою? — спитав він. — Ви не маєте наміру, містере Додд, переглянути ваше рішення?
— Ні, — відповів я і, помітивши, що він начебто розгублений, підкреслено ввічливо додав: — На добраніч.
Він зітхнув і відійшов.
Наступного дня Беллерс знову сидів на палубі, закутавшись у плед з хутра пуми, читав свою книжку або так само невідривно дивився в море. Поряд не було дітей, але я помітив, що він час від часу навідується до якоїсь хворої жінки. Ніщо так не розвиває підозри, як постійне стеження: досить людині, за якою ми назираємо, висякатись — і ми вже ладні звинуватити її в чорних замірах. Я скористався першою нагодою, аби пройти на ніс і розгледіти цю хвору жінку. Вона була бідна, літня й дуже негарна. Я відчув докори сумління, і мені забаглося загладити провину, якої я допустився щодо Беллерса. Помітивши, що він знову стоїть біля поруччя і милується морем, я підійшов ближче і мовив:
— Ви, либонь, дуже любите море…
— О, це моя пристрасть, містере Додд, — відповів він. — «Той водоспад мене тривожить, наче пристрасть!»… Море ніколи не набридне мені, сер. Я вперше перетинаю океан, але мені здається, що нічого прекраснішого в світі нема. — І враз мій позбавлений прав адвокат знову поринув у поезію: — «Грими, могутня хвиле, мчи й грими!»
Хоч я й пам'ятав цей уривок зі шкільної читанки, проте народився надто пізно (або надто рано), щоб полюбити Байрона; але лункі вірші, продекламовані так щиро, вразили мене.
— То ви дуже любите поезію? — спитав я.
— Я не можу жити без цієї книжки, — відповів Беллерс. — Свого часу я мав невелику, але добре підібрану бібліотеку. На жаль, я втратив її, проте мені пощастило зберегти кілька томиків віршів, дуже гарних для декламації, й вони були моїми постійними супутниками в подорожах.
— Це один з них? — спитав я, показуючи на книжку, яку тримав Беллерс.
— Ні, сер, — відповів він, показуючи мені переклад «Страждань молодого Вертера». — Цей роман трапився мені нещодавно. Я отримав від нього справжню насолоду, хоч він і аморальний.
— Чому аморальний? — вигукнув я, обурившись, як завжди, з такого змішування мистецтва й моралі.
— Сер, ви не будете цього заперечувати, якщо він вам знайомий, — відповів Беллерс. — В ньому описується незаконна пристрасть, хоч зображена вона й досить зворушливо. Таку книжку не запропонуєш доброчесній леді, і про це можна тільки пожалкувати. Не знаю, як ви сприймаєте цей твір, але, на мою думку, — я кажу про — опис почуттів, — автор перевершує багатьох письменників, навіть таких славнозвісних, як Скотт, Діккенс, Теккерей або Готорн; вони зображали кохання не так піднесено й правдиво.
— Ваша думка збігається з загальноприйнятою, — сказав я.
— Та невже, сер? — вигукнув Беллерс з найщирішим подивом. — То це відома книга. А хто цей Гете?.. Тут, на титулі, ініціалів нема… Він що, відомий письменник? У нього є й інші твори?
Така була моя перша розмова з Беллерсом, потім були й інші. І в кожній виявлялися все ті самі привабливі та непривабливі риси. Його любов до літератури була глибока й щира, так само, як і вразливість, хоч вона й здавалась надмірною, навіть смішною. Я дивувався з власного наївного подиву. Я знав, що Гомер любив подрімати, що Цезар зібрав книжку анекдотів, що Шеллі робив паперові кораблики, а Водсворт носив зелені окуляри, — то як же я міг вважати, що натура Беллерса однобока, що він тільки й здатен влізати в довір'я та шпигувати? Я відчував огиду до його ремесла — тож і гадав, що маю зневажати його самого. І раптом я збагнув — він мені подобається!
Цей бідолага був дуже нервовий, дуже вразливий, боязкий, у нього була по-своєму поетична натура, він був не без здібностей, але геть позбавлений сміливості. Його зухвалість народжувалася з відчаю, на ниці вчинки його штовхало злиденне життя. Він належав до тих людей, що ладні зважитись на вбивство, аби лиш не зізнатися в крадіжці поштової марки. Я був певен, що майбутня розмова з Картью мучить його, як кошмар; мені здавалось, що коли він думає про цю зустріч, обличчя його блідне в явній млості. І все ж він не відмовлявся від свого заміру — злидні наступали йому на п'яти, голод (його давній переслідувач) тримав його за горло. Часом я сам не знав, зневажаю я його чи захоплююсь його відчайдушною готовністю вчинити зло. Образ, що виник у мене після його візиту, виявився слушним. Мене справді буцнуло ріжками ягня. Життєве явище, яке я зараз вивчав, можна було б назвати Бунтом Вівці.
