Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полные версии бесплатно .TXT) 📗
Наступного дня, ледь зажевріла зоря, Айртон запріг волів. Надвечір він розраховував дістатися кордонів Вікторії.
Місцевість поступово ставала горбистою. Стрункі маллі, вид сосни із білястими плямками, простягали свої темно-зелені гілки над преріями, де шмигала сила кумедних тушканчиків. Згодом потягнулись величезні рівнини, порослі чагарником і глеєм. Їх змінили поодинокі дерева, перші представники австралійських лісів.
Із наближенням кордону Вікторії краєвид різко змінився. Мандрівники відчули себе наче в іншій країні. Вони весь час просувалися прямо, і жодна перешкода не могла змінити їхнього маршруту. Подорожні добре пам’ятали геометричну аксіому: пряма є найкоротшою відстанню між двома точками. І їх не бентежили ані втома, ані перешкоди. Вершники підпасовували алюр коней під повільну ходу волів. Ці аж надто спокійні тварини просувалися неквапливо, втім і не зупинялися дорогою. 23 грудня караван прибув до міста Епслі, найближчого до кордону провінції Вікторія. За два дні загін подолав 60 миль.
Айртон зупинив фургон у заїжджому дворі під гучною назвою «Готель корони». На столі вже здіймалася пара над мисками з вечерею, що складалася переважно з баранини. Усім кортіло дізнатися про особливості Австралійського материка, тож на Паганеля обрушилась лавина питань. Географ не змусив довго себе просити і охоче розповів про провінцію Вікторія, яка має ще назву «Щаслива Австралія».
– Зовсім неправильна назва! – поділився своєю думкою Паганель. – Цю провінцію слід було б назвати «Багатою Австралією», адже про країни треба казати так само, як і про людей: «Багатство не приносить щастя». Завдяки своїм золотим розсипам Австралія потрапила до лап навіжених спустошувачів-авантюристів. Коли ми проїжджатимемо повз ці землі, ви на власні очі переконаєтесь у щирості моїх слів.
– Здається, колонію засновано нещодавно? – запитала леді Гленарван.
– Так, справді, колонію Вікторія засновано якихось тридцять років тому, а точніше, 6 червня 1835 року, у вівторок…
– …чверть на восьму вечора, – додав майор, що полюбляв потішатися над географом з приводу його блискучого знання дат.
– Помиляєтеся, – серйозно заперечив географ. – О сьомій годині десять хвилин. Саме цієї миті Батман і Фолкнер заснували поселення Порт-Філіпп на березі тієї бухти, де нині стоїть Мельбурн. Протягом наступних п’ятнадцяти років ця колонія входила до складу провінції Новий Південний Уельс із власною столицею Сідней. У 1851 році вона стала самостійною провінцією з назвою «Вікторія».
– Й відтоді розвинулась і зміцніла? – запитав Гленарван.
– А про це, друже мій, міркуйте самі, – відповів Паганель. – Наводжу вам цифри – останні статистичні дані. Хай там що каже Мак-Наббс, а я нічого не знаю красномовнішого за цифри.
– Що ж, кажіть, – мовив майор.
– Тоді слухайте. 1836 року в колонії Порт-Філіпп мешкало 244 жителі, наразі населення провінції Вікторія досягло 550 000 осіб. Сім мільйонів квадратних футів виноградників щорічно приносять їй 121 000 галонів вина. 134 000 коней чвалом мчать її рівнинами, і 675 272 голови рогатої худоби пасеться на її безмежних пасовищах.
– А чи розводять тут свиней? – поцікавився Мак-Наббс.
– Так, майоре, і тут їх 79 625.
– А скільки ж тоді тут баранів, Паганелю?
– 7 мільйонів 150 943, Мак-Наббсе!
– Це разом із тим, якого ми зараз їмо?
– Ні, без нього, адже ми його вже з’їли на дві чверті.
– Браво, месьє Паганелю! – вигукнула сміючись Гелена. – У питаннях географії ви справжній дока. І хай там як зі шкури пнеться кузен Мак-Наббс, йому не вдасться завести вас у глухий кут.
– Знати такі подробиці – це мій фах, мадам, а тому повірте мені: ця неймовірна країна готує для нас іще чимало дивовиж.
– Але досі… – почав було Мак-Наббс, що полюбляв під’юджувати географа.
– Та заждіть трохи, майоре! – вигукнув Паганель. – Не встигли перетнути кордон, а вже бурчите! Кажу ж вам, усоте повторюю, присягаюсь, що це найцікавіший край у всенькому світі. Його виникнення, природа, рослини, тварини, клімат, його зникнення в майбутті – дивувало, дивує і ще здивує всіх учених світу. Друзі мої, ви лише уявіть собі: материк, який при зародженні піднімався із хвиль морських не центральною частиною, а краями, утворюючи гігантське кільце! Можливо, у серцевині цього материка є море! А ще тут чи не щодня все більше пересихають річки; тут майже немає вологи в повітрі; тут дерева скидають не листя, а кору; листочки тут розвернуті до сонця ребром і не дають тіні; дерева тут не горять; тесаний камінь тане од дощу; тут низькорослі ліси, а трави виростають до гігантських розмірів. А які тут дивні тварини! Ссавці мають дзьоби, як наприклад єхидни і качконоси, що змусило вчених придумати новий клас птахозвірів; у кенгуру лапи різної довжини; барани мають свинячі рила; лисиці шугають із дерева на дерево; лебеді чорні; пацюки звивають гнізда; а які тут чудернацькі птахи! О! Це найбільш дивовижна і нелогічна країна! Земля тут парадоксальна, що заперечує всі закони природи, тож ботанік Ґрімар мав усі підстави сказати: «Ось вона, Австралія, – пародія на світові закони, а точніше, виклик, кинутий усьому світові!»
Здавалося, ця запальна Паганелева тирада не матиме кінця-краю. Красномовний секретар Географічного товариства був в екстазі. Він не змовкав ні на мить і так жестикулював виделкою, що його сусіди по столу ризикували залишитися без очей. Нарешті його голос заглушили бучні аплодисменти і він змовк.
Звісно, після такого переліку особливостей Австралії нікому навіть не спало на думку поставити бодай ще одне запитання. Втім, наш майор все ж спитав своїм незворушним голосом:
– Паганелю, це все?
– Уявіть собі, що ні! – з новим запалом вигукнув Паганель.
– Як, в Австралії є ще якісь дивовижі? – запитала заінтригована Гелена.
– Так, мадам, клімат. За своїми особливостями він перевершує все, що я озвучив досі.
– Розкажіть, Паганелю! – залунало звідусіль.
– Я не кажу про те, що повітря Австралії багате на кисень і бідне на азот; завдяки тому, що мусони дмуть паралельно узбережжю, тут немає вологих вітрів; а більшість хвороб на кшталт кору чи тифу тут зовсім не відомі.
– А це вже явна перевага, – зауважив Гленарван.
– Звісно, але повторюсь, що я не це маю на увазі, – відповів Паганель. – Тутешній клімат має неймовірну особливість…
– І яку ж? – поцікавився Джон Манглс.
– Ви нізащо не повірите…
– Повіримо! – вигукнули зацікавлені слухачі.
– Він…
– То що ж він?!!
– Сприяє моральності.
– Моральності?
– Саме так! – підтвердив учений. – Він сприяє моральності. В Австралії не іржавіє залізо на повітрі, і люди також. Тутешнє сухе, чисте повітря вибілює не лише білизну, а й душі. В Англії помітили таку властивість австралійського клімату і вирішили перевиховувати тут злочинців.
– Як! Невже такий помітний вплив? – запитала Гелена Гленарван.
– Так, навіть дуже. Причому як на тварин, так і на людей.
– Чи не жартуєте ви часом, месьє Паганелю?
– Аж ніяк. Навіть австралійські коні і рогата худоба тут навдивовижу слухняні. Та ви й самі в цьому переконаєтеся.
– Неймовірно!
– Але це так. За декілька років тут духовно перероджуються злочинці – це знає кожен філантроп. В Австралії всі люди добріші.
– Тоді яким ви станете на цій благодатній землі, месьє Паганелю, адже ви й так хороший? – з усмішкою мовила Гелена.
– Чудовим, просто чудовим! – відповів географ.
Розділ X. Річка Вімерра
24 грудня, щойно ледь зажевріло сонце, наші мандрівники рушили в путь. Було ще не дуже спекотно, дорога виявилася зручною для коней. Загін заглибився в ліс.
Увечері зробили привал на березі Білого озера, вода якого була засолоною і непридатною для пиття.
