Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
Відтоді не минало жодного дня, щоб Пенкроф не відвідав їхнього, як він казав «пшеничного поля». І бідні були комахи, що відважувалися опинитися поблизу! Пощади їм не було.
Наприкінці місяця, після нескінченних дощів, помітно похолодало, і 29 червня температура, безперечно, опустилася б до позначки 29 градусів Фаренгейта вище нуля (–6,67° за Цельсієм).
Наступного дня, 30 червня, що відповідає 31 грудня в Північній півкулі, була п’ятниця. Наб зауважив, що рік кінчається нещасливим днем, на що Пенкроф відповів, що Новий рік випадає на суботу, тобто на щасливий день, а це переважує першу прикмету.
У всякому разі Новий рік почався з сильного морозу. В гирлі річки Вдячності громадилися крижини; незабаром замерзло й озеро.
Колоністи мусили кілька разів поповнювати запаси палива. Не чекаючи, поки замерзне річка, Пенкроф сплавив по ній кілька величезних плотів із дровами. Течія, наче невтомний двигун, використовувалася колоністами для транспортування дерева, аж поки крига зовсім не скувала річку. До палива, що його так щедро дарував ліс, додали кілька візків вугілля, по яке довелося ходити до підніжжя відрогів гори Франкліна. Сильне тепло кам’яного вугілля по-справжньому оцінили в дні найбільших морозів, а на 4 липня температура впала до восьми градусів за Фаренгейтом (–13° за Цельсієм). В їдальні склали другу грубку і гуртом займалися там своїми справами.
У зимовий холод Сайрес Сміт міг тільки привітати себе за те, що підвів до Гранітного Палацу струмочок води з озера Гранта. Витікаючи з-під криги й плинучи колишнім водостоком, вона не замерзала й збиралася у невеличкій водоймі в кутку печери, за коморою, а надлишок її стікав через колодязь у море.
На той час стояла дуже суха погода, і колоністи, одягнувшись якнайтепліше, вирішили присвятити один день дослідженню південно-східної частини острова між річкою Вдячності й мисом Кігтя. То була широка болотиста місцевість, де мало водитися багато водоплавних птахів, що обіцяло добре полювання.
Відстань до боліт була миль вісім-дев’ять, та стільки ж на дорогу звідти до Гранітного Палацу, тож експедиція мала забрати цілий день. А оскільки йшлося ще й про дослідження невідомої частини острова, в поході мали взяти участь усі колоністи. Ось чому 5 липня вже о шостій ранку, ледве засіріло небо, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, озброївшись кийками, сильцями, луками й стрілами, прихопивши достатню кількість їжі й узявши з собою Топа, вийшли з Гранітного Палацу; собака, вистрибуючи, біг попереду.
Вирішивши йти навпрошки, загін перетнув річку Вдячності, вкриту крижаними торосами.
– На жаль, крига не замінить справжнього моста, – слушно зауважив журналіст.
Тож будівництво «справжнього» моста внесли до плану майбутніх справ.
Колоністи вперше ступили на правий берег річки Вдячності й відважно йшли серед величних, укритих снігом хвойних дерев.
Та не встигли вони пройти й півмилі, як із густих лісових хащів вискочила й помчала геть ціла сім’я лісових звірів, наляканих гавканням Топа.
– Гляньте, ніби лисиці!.. – крикнув Герберт, дивлячись услід наполоханим звірам, котрі щодуху втікали у глиб лісу.
Він не помилився: то були лисиці, але дуже великі; до того ж вони гавкали, що дуже здивувало Топа, – він аж остовпів, а прудкі тварини тим часом зникли.
Собаці, що не знав природознавства, можна вибачити його здивування. Та якраз цей гавкіт і поміг визначити походження дивних лисиць – рудувато-сірих, з чорним хвостом, прикрашеним білою китицею на кінці. І Герберт, не вагаючись, оголосив їх справжню назву: «шакалові лисиці». Вони часто зустрічаються в Чилі, на Мальвінських островах і всюди в Америці між тридцятою і сороковою паралелями. Герберт дуже жалкував, що Топові не пощастило спіймати жодного з хижаків.
– А їх їдять? – запитав Пенкроф, котрий розглядав острівну фауну тільки з одного погляду.
– Ні, – відповів Герберт. – До того ж зоологи досі не визначили, як влаштовані зіниці у цих лисиць, – чи бачать вони вночі так само добре, як і вдень, і чи варто їх віднести до породи власне собак.
Сайрес Сміт не втримався від усмішки, слухаючи хлопцеві міркування, що свідчили про його непересічний розум і глибину знань. Що ж до моряка, то, ледве довідавшись, що м’ясо шакалових лисиць неїстівне, він тієї ж хвилини втратив до них будь-який інтерес. Проте зауважив:
– Коли поблизу Гранітного Палацу влаштуємо пташник, треба буде вжити заходів проти можливих нападів цих чотириногих злодюг.
Ніхто, звичайно, не заперечував.
Обігнувши мис Знахідки, колоністи побачили довгу смугу піщаного берега, омитого безмежним морем. Була восьма ранку. Чисту глибінь неба не затьмарювала жодна хмаринка, як часто трапляється, коли довго тривають морози. Проте Сайрес Сміт і його супутники, розігрівшись від швидкої ходи, майже не помічали пощипування морозу. Щоправда, день був безвітряний, а в тиху погоду набагато легше переносити навіть великі морози. Сліпуче, але холодне сонце якраз виринуло з океану, і його величезний диск завис над обрієм. Спокійна водна гладінь простягалася, як синя скатертина, і нагадувала яку-небудь затоку Середземномор’я погожої днини. Миль за чотири на південний схід чітко вимальовувались обриси мису Кіготь, вигнутого, мов турецький ятаган. Ліворуч на краю болота несподівано виринав вузький шпичак, що в промінні ранкового сонця здавався вогнистою рискою. Безумовно, в цій частині бухти Єдності, нічим, навіть піщаною косою, не відокремленої од відкритого моря, кораблі, гнані східними вітрами, не знайшли б собі жодного пристановища. Спокійна, нічим не потривожена поверхня моря, рівний синій колір води, ніде не заплямований жовтуватим відтінком, і, нарешті, цілковита відсутність рифів – усе це вказувало на те, що берег там стрімко опускається у страшні океанські глибини. Позаду, на заході, на відстані чотирьох миль темніла смужка лісів Далекого Заходу. Картина розгорталася така, ніби колоністи опинилися на похмурих берегах якогось антарктичного острова, вкритого снігом і кригою. У цьому місці подорожні зупинилися, щоб поснідати. Розпалили вогнище із хмизу і висохлих водоростей, і Наб приготував сніданок, який складався із холодного м’яса та чаю Освего.
Колоністи їли, розглядаючись навколо. Ця частина острова Лінкольна здавалася зовсім безплідною й дуже різнилася від його західного краю.
І журналіст задумливо зауважив, що коли б волею випадку вони після повітряної катастрофи опинилися саме тут, на східному березі, у них склалося б вельми невтішне враження про свої володіння.
– Я гадаю, нам не пощастило б навіть досягти цього берега, – відповів інженер. – Море тут дуже глибоке, і на ньому не помітно жодної скелі, на якій ми могли б знайти для себе прихисток. Поблизу Гранітного Палацу є принаймні мілини, є острівець, це все ж таки збільшувало наші шанси на порятунок. А тут зовсім нічого – сама безодня!
– Досить дивно те, – додав Гедеон Спілет, – що на цьому порівняно невеликому острові таке розмаїття ґрунтів і рельєфів. За логікою, так буває тільки на материках з великою сушею. Складається враження, що багату на рослинність західну частину острова Лінкольна з родючими землями омиває тепла течія Мексиканської затоки, а північну й південно-східну – води Льодовитого океану.
– Ваша правда, дорогий Спілете, – мовив Сайрес Сміт. – У мене теж виникла така думка. І сам острів, і його обриси, і природа мене дуже дивують. Тут ніби зібрані зразки всіх краєвидів, які трапляються на материку, і я не здивувався б, довідавшись, що він був колись частиною материка.
– Що? Материк посеред Тихого океану? – вигукнув Пенкроф.
– А чому б і ні? – відповів йому Сайрес Сміт. – Чому Австралія, Нова Ірландія і все, що англійські географи називають Австралазією, не могло колись являти собою разом із теперішніми тихоокеанськими архіпелагами єдиний материк, що займав шосту частину земної суші, таку саму завбільшки, як Європа чи Азія або обидві Америки? Мене нітрохи не здивувало б припущення, що всі острови, які здіймаються нині над просторами Великого океану, не що інше, як гірські вершини поглинутого морською безоднею материка, що колись, у доісторичні часи, лежав над поверхнею вод.
