Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полные версии бесплатно .TXT) 📗

– Їм бракує лише крил, – вставив майор.

– Колись вони їх собі зроблять.

– А поки, – сказав Гленарван, – дозвольте мені, любий друже, надавати перевагу усипаній піском парковій доріжці, паркетній підлозі вдома або палубі судна.

– Знаєте, Гленарван, – відповів Паганель, – потрібно навчитись миритися з обставинами. Хороші вони – то добре, погані – не слід ремствувати. Бачу, ви шкодуєте за комфортом свого замку Малькольм-Касл!

– Ні, але…

– Я певен, що Роберт дуже задоволений, – поспішив сказати Паганель, прагнучи завербувати бодай одного прихильника.

– Дуже задоволений, пане Паганелю! – весело вигукнув Роберт.

– В його віці це природно, – зауважив Гленарван.

– І в моєму також, – заперечив учений. – Що менше зручностей, то менше потреб, а що менше потреб, то щасливіша людина.

– Ну ось! Тепер Паганель напався на багатство і розкіш, – зауважив Мак-Наббс.

– Помиляєтеся, майоре, – відгукнувся учений. – Та як зволите, я розповім вам арабську казочку, що принагідно спала мені на думку.

– Прошу, прошу, пане Паганелю! – вигукнув Роберт.

– А яка мораль вашої казки? – поцікавився майор.

– Як у всіх казок, любий друже.

– Тоді якісь дурниці, – відповів Мак-Наббс. – А втім починайте, Шехерезадо, ви так майстерно розповідаєте!

– Жив колись син великого Гарун-аль-Рашида, – почав Паганель. – Він почувався нещасливим, тож пішов по пораду до старого дервіша [51]. Мудрець вислухав його і мовив, що важко знайти щастя на цьому світі.

«Проте, – додав він, – я знаю певний спосіб ощасливити вас». – «Який?» – запитав юний принц. – «Надіти сорочку щасливої людини», – відповів дервіш. Зрадів принц і вирушив на пошуки талісмана. Довго мандрував він, відвідав столиці всієї земної кулі, пробував на дягати сорочки королів, імператорів, принців, вельмож – усе марно. Тоді взявся він приміряти сорочки художників, воїнів та купців. Знов не те!

Довго поневірявся принц у марних пошуках щастя. Врешті-решт, зневірившись в успіху, повернувся до батькового палацу. Раптом побачив він землероба, який ішов у полі за плугом і весело виспівував… «Якщо ця людина нещаслива, то немає щастя на землі», – вирішив принц. Він підійшов до землероба: «Людино добра, чи щасливий ти?» – запитав. – «Так», – відповів той. – «Чи маєш ти якесь бажання?» – «Ні!» – «Ти не проміняв би свою долю на долю короля?» – «Ніколи!» – «Тоді продай мені свою сорочку». – «Сорочку? Та ж у мене її немає!»

Розділ XXV. Між вогнем і водою

Паганелеву оповідку сприйняли на ура. Йому аплодували. Втім кожен залишився при своїй думці, тож учений досяг результату, властивого дискусії, – він нікого не переконав. Та всі зійшлися на одному: не слід нарікати на долю, і якщо немає хатини, то слід задовольнятися деревом. Настав вечір. Украй змучені спекою мешканці омбу заслуговували на спокійний сон. Їхні пернаті друзі вже повмощувалися на нічліг у гущавині листя й помалу стихали мелодійні рулади пампських солов’їв – ільгуерос. Довкола запанувала тиша. Настав час і людям вкладатися спати. Та перш ніж «вмоститися в гніздечку» (звісно, цей вираз належить Паганелеві), Гленарван, Роберт і географ піднялися у свою «обсерваторію», щоб окинути оком водну гладь. Була дев’ята вечора. Сонце щойно закотилося за обрій, західна частина неба загрузла в розпеченому тумані. Зазвичай яскраві зорі сузір’їв Південної півкулі сьогодні ледь мерехтіли, ніби оповиті імлистим серпанком. Утім їх можна було розгледіти, і Паганель примусив Роберта і Гленарвана розглянути зоресвіт полярної зони. Учений вказав їм і на Південний Хрест (сузір’я, що утворюють ромб приблизно на висоті полюса); і на сузір’я Кентавра, в якому виблискує найближча до землі зірка Альфа; і на дві масивні туманності Магеллана, з яких найбільша заступає простір у двісті разів більший за видиму поверхню Місяця; і, нарешті, «чорну діру» – наче порожнє місце на небесному склепінні.

Ще не видко було Оріона, але Паганель таки розповів двом своїм старанним учням про цікаву деталь індіанської «космографії» [52]. На думку поетичних індіанців, Оріон – це величезне ласо і три бола, кинуті рукою вправного мисливця небесних прерій. Усі сузір’я відбивались у водному плесі другим небом, яким замилувалися мандрівники.

Поки Паганель посвячував слухачів у таємниці космографії, зі сходу небо заволокла густа, темна хмара, що лиховісно здіймалася над видноколом, заступаючи небесні світила. Незабаром похмурий оболок затягнув півнеба. Здавалося, хмара рухається сама собою, адже на дереві й листочок не шелеснув. Повітря було нерухоме. Дихати ставало дедалі важче. Кожна жива істота відчувала перенасичення електрики в атмосфері.

У Гленарвана, Паганеля і Роберта аж кольки пройшли по тілу.

– Гроза наближається, – зауважив Паганель.

– Ти не боїшся грому? – запитав Гленарван хлопчика.

– Ні, сер! – відповів Роберт.

– Добре, бо буде гроза.

– І як видно, доволі сильна, – додав Паганель.

– Мені байдуже до грози, – провадив Гленарван, – а от злива змочить нас до кісток. Так чи так, а гніздо не для людей, і незабаром ви в цьому переконаєтесь.

– Якщо поставитися до цього філософськи…

– Філософія не допоможе вам лишитися сухим.

– Звісно, що ні, але вона зігріває.

– Давайте ліпше спустимося до наших друзів, – запропонував Гленарван, – і порадимо їм, озброївшись філософією, якомога щільніше загорнутися в пончо й запастись терпінням – воно нам знадобиться.

Гленарван востаннє окинув поглядом грізне небо, яке вже цілком заволокли густі чорні хмари. Вода потемніла, нагадуючи величезну хмару, готову злитися з навислим удалині густим туманом. Темно, хоч в око стрель: ні проблиску світла, ні звуку. Тиша була такою ж глибокою, як і темінь.

– Спускаймося, – повторив Гленарван, – незабаром буде гроза.

Усі троє зісковзнули гладким гіллям униз і здивовано спинились у дивному напівсвітлі, що линуло із міріад цяток, які з дзижчанням носилися над водою.

– Це фосфоресценція? – запитав Гленарван географа.

– Ні, – відповів той, – це світляки, живі алмази, з яких пані Буенос-Айреса виготовляють гарні вироби.

– Як! Ці іскри – комахи? – вигукнув Роберт.

– Так, мій хлопчику.

Роберт зловив одного світляка. Паганель не помилився – це була комаха з дюйм завдовжки, схожа на джмеля. Індіанці називають її туко-туко. Ця дивовижна твердокрила комаха випромінює світло двома плямами, що розташовані на її нагрудному щитку. Їхнє доволі яскраве світло дає можливість читати навіть у померках.

Паганель підніс комаху до свого годинника і зміг розгледіти, що була десята вечора.

Гленарван підійшов до майора і моряків, щоб віддати розпорядження на ніч – слід було приготуватися до зливи. Без сумніву, з першими перекатами грому здійметься ураган, і омбу сильно хитатиме. Тому запропоновано було кожному міцніше прив’язатись до гілки-лежака. Якщо не можна уникнути потоків з неба, то слід уберегтися від земних вод і не впасти у бурхливий потік, що розбивався об могутній стовбур дерева.

Усі побажали один одному на добраніч, без сподівання на спокій повмощувалися в імпровізованих ліжках і постаралися заснути. Та сон не йшов, адже наближення негоди у кожної живої істоти викликає якусь непоясненну тривогу, подолати яку не можуть навіть найсильніші. Схвильовані мандрівники не в змозі були зімкнути очей, тож перший віддалений гуркіт об одинадцятій годині їх не збудив. Гленарван пробрався до кінця найвищої гілки і зазирнув крізь гущавину листя.

Ген-ген темне небо вже прорізали меткі блискавки, чітко відбиваючись у водах. Блискавки безшумно розривали хмари, немов м’яку перину.