Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

— Дікінсон посадив його на мілину біля острова Пальмерстон, — сказав Додд.

— А хто власники? — спитав один із членів клубу.

— О, як звичайно, «Кепсікум і Компанія».

Члени клубу всміхалися, обмінювалися багатозначними поглядами. Либонь, Лауден висловив загальний здогад, коли завважив:

— Ось, кажуть, є вигідні діла! Не знаю нічого вигіднішого, ніж застрахована шхуна, досвідчений капітан і міцний, надійний риф.

— Вигідне діло? Таких не. буває! — заперечив уродженець Глазго. — Ніхто не має зиску, крім місіонерів — кат їх не взяв!

— Ну, це занадто! — заперечив хтось. — Непогані бариші дає опій.

— Добре також наскочити на лагуну, де заборонено вилов перлів, скажімо, на четвертому році, тихенько зібрати вершки й вислизнути, перше ніж пронюхають французи.

— Непогано й добрий золотий самородок добути, — додав якийсь німець.

— Купити судно, що зазнало катастрофи, теж прибуткове діло, — мовив Гевенс. — Згадайте торговця з Гонолулу і судно, викинуте на рифи Вайкікі. Знялась така буря, що судно це почало трощити, ледве воно сіло на мілину. Не минуло й години, як агент «Ллойда» [18]продав судно, і до смеркання, коли його розбило на тріски, покупець забезпечив собі тепленьке гніздечко. А якби сонце зайшло на три години пізніше, він міг би й назавжди покинути бізнес. Але й так він звів собі будинок на Беретаніа-стріт і назвав його іменем судна.

— Так, інколи можна непогано заробити на корабельній катастрофі, — погодився уродженець Глазго, — але це трапляється нечасто.

— Ну, це вже загальне правило — вигідні діла трапляються з біса рідко, — відповів Гевенс.

— Так-так, це вже воля Всевишнього, — погодився уродженець Глазго. — А я мрію рознюхати таємницю якогось багатія і добре притиснути його там, де треба.

— Гадаю, вам відомо, що це не метод серед порядних людей, — завважив Гевенс.

— А мені байдуже, мене цей метод влаштовує цілком, — зухвало відгукнувся шотландець із Глазго. — Жаль, що в цих Південних морях таких секретів не добудеш — їх треба шукати лише в Лондоні чи Парижі.

— Мак-Гіббон, мабуть, начитався бульварних романів, — підкинув хтось.

— Він читав «Аврору Флойд», — додав другий.

— Ну то й що? — обурився Мак-Гіббон. — Кажу те, що є. Почитайте газети! Ви хихочете лише тому, що цілковиті невігласи. Я певен, що шантаж — такий самий бізнес, як і страхування, лише достобіса чесніший.

Неприхована жовчність цих признань змусила Лаудена, палкого прихильника миру й злагоди, викинути свої козирі.

— Як не дивно, — сказав він, — у пошуках засобів існування мені довелося випробувати усі ці методи.

— Ви знаходити самородок? — ламаючи слова, похопився німець.

— Ні, — відповів Лауден. — Я брався в житті за всілякі дурниці, але копати золото не додумався. Кожна людина повинна мати здоровий глузд.

— Ну, а контрабандну торгівлю опієм ви спробували? — поцікавився хтось другий.

— Спробував, — відповів Ладен.

— І мали зиск?

— Та ще й який!

— І купували розбите судно?

— Так, сер.

— І що вивудили?

— Бaчте та шхуна була особлива, — уточнив Лауден. — Чесно кажучи, я не радив би братися за це ремесло.

— А що, її розбило на тріски? — нетерпляче запитав Ладен.

— Якщо сказати точніше, розбився я, — відповів Лауден. — Не все розрахував.

— І шантаж випробували?

— Звісно, що за питання! — відповів містер Додд.

— І мали зиск?

— Розумієте, мене переслідують невдачі. А взагалі це діло прибуткове.

— Ви узнали чиюсь таємницю? — запитав уродженець Глазго.

— Велику, як штат Техас!

— І це був багатій?

— Він не був Рокфеллером, але всі ці острови міг би купити не торгуючись.

— Так за чим же стало? Ви не змогли прибрати його до рук?

— Діло було морочливе, та врешті я загнав його в кут і…

— І що?..

— І вся гра пішла шкереберть. Я став його кращим другом.

— Ех, чорт!..

— По-вашому, він невибагливий у виборі друзів? — люб'язно поспитав містер Додд. — Втім, можливо: у нього досить широке коло симпатій.

— Якщо ти, Лаудене, скінчив пащекувати, — вставив своє слово Гевенс, — то час іти до мене обідати.

Коли вони вийшли з клубу, в темряві гуркотів прибій. У темно-зелених хащах подекуди блимали вогники. Виринаючи з пітьми, повз них по двоє і по троє проходили тубільні жінки, звабливо усміхались, перемовлялися, позираючи на двох білих; коли вони зникали, в повітрі ще довго витали запахи пальмової олії та пелюсток червоного жасмину. Від клубу до помешкання містера Гевенса було кілька кроків, але будь-кому з жителів Європи вони видалися б кроками по чарівній країні. Якби перший-ліпший європеєць міг піти за двома нашими друзями в будинок, оточений широкою верандою, і в прохолодному покої, обвитому зеленню, сів з ними за стіл, де на білій скатертині рубіново сяяло вино; якби він міг скуштувати екзотичних наїдків — сирої риби, плодів хлібного дерева, запечених бананів, смаженого поросяти з гарніром із незрівнянного міті, а також королівського делікатесу — салату з пальмових бруньок; якби він побачив, як нечутно й ненав'язливо, час від часу визираючи з-за дверей, йому безмовно слугує молода остров'янка в широкому вільному вбранні, занадто сором'язлива, щоб бути членом сім'ї, і занадто владна, щоб нею не бути, — а потім миттю перенісся в місця своїх вітчизняних кумирів, то він сказав би, сидячи в старовинному кріслі біля каміна й протираючи очі: «Мені приснився дивний край! Їй-богу, я побував у раю!» Але Додд і його господар давно вже звикли до всіх чарів тропічної ночі, до всіх наїдків острівної кухні, і вони взялися до м'яса як люди, що дуже зголодніли, і лише вряди-годи ліниво перекидалися словами, мов товариші, яким нині не дуже весело. Згадали й розмову в клубі.

— Ти ще ніколи не молов таких дурниць, Лаудене, — мовив Гевенс.

— Мені здалося, що в повітрі запахло порохом, ось я й молов, — пояснив Лауден. — Але це зовсім не дурниці.

— Ти хочеш сказати, що все це правда — і опій, і судно, що потерпіло катастрофу, і шантаж, і багатій, що став твоїм другом? — не повірив Гевенс.

— Все правда, до останнього слова, — відповів Лауден.

— Мабуть, ти таки чимало бачив у житті, — зауважив Гевенс.

— Так, це досить незвичайна історія, — погодився друг. — Якщо хочеш, я розповім про все.

Далі йде повість про життя Лаудена — не так, як він розповів її своєму другові, а так, як він згодом сам записав її.

ОПОВІДЬ ЛАУДЕНА

РОЗДІЛ І

ВСЕБІЧНА КОМЕРЦІЙНА ОСВІТА

Напочатку варто змалювати характер мого бідолашного батечка. Годі собі уявити добрішого та вродливішого чоловіка й водночас такого (на мою думку) нещасливця: йому не поталанило ні з ділами, ні з розвагами, ні з місцем проживання, ані (хоч як гірко в цьому зізнаватися) з єдиним сином. Він починав землеміром, потім узявся спекулювати нерухомим майном і втягнувся в інші махінації, заживши слави чи не найспритнішого ділка в штаті Маскегон. [19]«У Додда є лій у голові», — казали про нього знайомі. Проте я не дуже вірив у його ділові якості. Втім, доля досить довго всміхалася йому, а наполегливість не полишала ніколи. З сумовитою покірністю мученика він вів щоденний бій за прибуток: уставав рано-вранці, поспіхом снідав, а повертався додому змучений і пригнічений, навіть коли успішно завершував якусь справу; він відмовляв собі в розвагах — якщо взагалі мав здатність розважатись, у чому я часом сумнівався, — і вкладав усі сили в якусь операцію з пшеницею чи алюмінієм — операцію, що, по суті, нічим не відрізнялася від грабунку на битому шляху; він вигравав її ціною неймовірної сумлінності та самопожертви.

На лихо, мене ніщо, крім мистецтва, ніколи не цікавило, та й не зацікавить. Я завжди вважав, що справжнє покликання людини — збагачувати світ прекрасними витворами мистецтва, а дозвілля проводити весело й безтурботно. Скільки пам'ятаю, про другу половину своєї життєвої програми (лише її, до речі, мені й пощастило здійснити) я нічого батькові не казав, але він, либонь, щось підозрював, бо називав мої плани потуранням власним лінощам.