Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Це «Шукач», — відповів перший. — Я старший помічник, мій приятель — третій, і нам треба встигнути дати свідчення, випередивши матросів. Бачте, вони можуть оголосити нас спільниками капітана, а це мені не до душі. Я всього набачився в рейсах, бувало, кулі сипалися, як пісок, але що коїть наш старий, годі уявити! Він смалив з револьвера безперестану, від Сенді-Гука аж до самих Фараллонів, а останнього поцілив усього шістнадцять годин тому. Хоч команда наша — поспіль банда тупоголових, але й вони біліли, мов крейда, коли капітан починав свою диявольську стрілянину.
— Ну, тепер йому кінець! — докинув його супутник. — Більше йому в море не вийти.
— Овва! — заперечив старший помічник. — Якщо йому пощастить дістатись берега цілим і здоровим і якщо його не лінчують тут відразу, він ще видряпається. У судновласників пам'ять міцніша, ніж у публіки; вони його не скривдять — не щодень трапляється такий досвідчений капітан.
— Так, цей негідник — капітан бувалий, що й казати, — охоче погодився третій помічник. — Це вже, мабуть, третій рейс, як на «Шукачі» не видають платні.
— Як це не видають платні? — здивувався я, бо ще був невігласом у морських справах.
— Матросам не видають, — уточнив старший помічник. — Вони тікають, часто навіть не діждавшись платні. Так заведено не тільки на «Шукачі».
Я помітив, що ми поступово стишували біг, аж поки перейшли на крок. І мені сяйнула підозра, що вся ота поспішність була продуманим спектаклем. В усякому разі, коли ми прийшли до поліції і помічники капітана з «Шукача» повідомили про жахливу долю п'яти матросів, убитих під час рейсу з Сенді-Гука до Сан-Франціско. (кількох капітан застрелив у нападі дикого гніву, інших — з холоднокровною жорстокістю), то було вже пізно щось зробити. Перш ніж ми з поліцією дісталися до корабля, горлоріз устиг втекти на берег і загубитися в натовпі; потім він сховався в будинку свого приятеля. На судні лишилися тільки його жертви. І добре, що він так поспішив. Коли на березі довідалися про все, що трапилося, коли останнього з поранених відвезли до лікарні, коли ті, кому пощастило дивом урятуватись в тій плавучій бойні, почали показувати в натовпі свої поранення, портовий район міста завирував, як ніколи. Моряки плакали на очах у всіх. Власники нічліжок, давно звиклі до всіляких жорстокостей, особливо до немилосердного поводження з матросами, обурено потрясали кулаками, і якби капітан «Шукача» з'явився тоді на вулиці, його вмить ухай дакали б. Але того ж вечора (такі пішли чутки) його таємно переправили в бочці на той берег бухти. І ось, уже заслуживши на двох суднах каторжну тюрму чи шибеницю, цей капітан, кажуть, тепер командує третім судном десь у західних морях.
Отже, я маю підозру, що містер Нейрс (старший помічник) свідомо допоміг капітанові врятуватися… Він продемонстрував свою відданість законові, продемонстрував прихильність до матросів. Але обстоювати його невинність я не беруся. Хоча згодом я узнав його дуже близько, він жодного разу не згадав того випадку, і взагалі ані словом не прохопився про плавання «Шукача». Без сумніву, він мав на це свої причини. Коли ми прямували до поліції, він кілька разів заявляв Джонсонові, третьому помічнику, що не тільки донесе на капітана, а й сам віддасться в руки правосуддя. Проте вчинив він інакше, обгрунтувавши це тим, що «все це, я певен, зійде нанівець, а якщо мені й запахне смаленим, то є у мене в Сан-Франціско чимало добрих друзів». І справді, все зійшло нанівець, хоча зрозуміли це згодом. А містер Нейрс майже відразу зник, і потім, безперечно, його сховали так само надійно, як і капітана.
З Джонсоном я зустрічався часто. Я так і не зрозумів, якої він національності: сам він називав себе американцем, але його вимова і поведінка цього не підтверджували. Найімовірніше, він був родом десь із Скандінавії, але все життя провів на англійських та американських суднах. Дуже можливо, що, як і багато хто з його співвітчизників, найманців іноземних кораблів, він давно забув рідну мову. Врешті, в його мисленні не було нічого національного — він думав лише англійською мовою. Хоч він був лагідний і добрий на вдачу, любив пожартувати, як ніхто інший, але тривала звичка до жорстоких морських приписів спричинила те, що від багатьох його історій, досить весело повіданих, мені холола кров у жилах. Він був високого зросту, худорлявий, темноволосий. Його мужнє обличчя з тонкими рисами вкривала рівна, чиста засмага, що свідчила про життя на вільному повітрі. Коли він сидів, можна було подумати, що це аристократ чи офіцер, але досить було йому підвестися — і він перетворювався на звичайного моряка, що погойдується в ході, наче краб. І говорив він, як звичайнісінький матрос, нехтуючи геть усі граматичні правила. Доводилось йому плавати й між островами Південних морів, тож тепер, після плавби довкола мису Горн, де лютували снігові бурі, а вітрила вкривав лід, він мав намір «знову повернутися до канаків». Мені подумалось, що незабаром я розпрощаюся з Джонсоном, проте за неписаним морським законом йому спершу треба було пропити-прогуляти гроші, зароблені в попередньому рейсі.
— Я ще завдам цьому містові гарту, — нахвалявся він, явно перебільшуючи, бо важко уявити собі скромнішу гульню: він із ранку до вечора сидів у малій залі шинку Чорного Тома, де в товаристві давніх знайомих, знавців Південних морів і любителів довгих історій, курив люльку за столом, заставленим кухлями.
Шинок Чорного Тома був, по суті, брудним кублом, де найбідніші матроси-канаки курили темний міцний тютюн та дешеві сигари, пили поганющий джин та бренькотіли на розбитих банджо й гітарах. Власник шинку, впливовий діляга-негр, був водночас ватажком банди, яка називала себе «ягнятами» і «клепачами». Політичні верховоди та мер міста побоювались тієї ватаги і не гребували її послугами. Не дивно, що цей гамірний притулок мав репутацію сумнівного і навіть небезпечного місця. Я не знаю іншого такого шинку, де б вибухало стільки скандалів. Сам Том часто бував напідпитку. Безперечно, «ягнята» були комусь дуже потрібні, інакше це кубло прикрили б. Пам'ятаю, незадовго до виборів у шинку з'явився дуже елегантно вбраний сліпий чоловік; його підвели до шинкаря, і вони довго про щось гомоніли. Ця пара була така дивна, а шанобливість, з якою відвідувачі шинку відійшли подалі, щоб лишити її на самоті, здалась мені такою загадковою, що я спитав у свого сусіда, хто цей сліпець. Той відповів, що це — впливовий політичний діяч міста, дехто називає його «Королем Сан-Франціско», але ще більше знаний він під прізвиськом «Сліпий білий диявол», — так називали його тутешні китайці.
— Мабуть, йому дуже потрібні «ягнята», — додав мій співрозмовник. Тим часом я намалював «Сліпого білого диявола», що зіперся на прилавок; на дальшій сторінці альбому по недовгім часі з'явилося лаконічне зображення Чорного Тома, який погрожує своїм відвідувачам довгим револьвером системи «Сміт і Вессон». Ось з якими контрастами доводилось мені зустрічатись у великій залі цього шинку.
А тим часом у малій залі засідав неофіційний клуб Південних морів, де точилися розмови про зовсім інший світ, що жив, по суті, в іншому сторіччі», Там збиралися старі шкіпери, торговці Південних морів, коки, помічники капітанів. В більшості своїй це були славні люди, що відчули благотворний вплив лагідного й довірливого народу, серед якого їм довелося жити. Крім того, вони знали чимало цікавого, і не з книжок, а з особистого досвіду подорожей в чужі краї; я ладен був цілі години слухати їхні захопливі оповіді. Кожен острів'янин, якщо тільки він не послідущий негідник, має в собі щось від поета; і в душі кожного моряка, що спілкувався з ними, теж відчувалося щось поетичне. Навіть у неоковирних висловлюваннях Джонсона на зразок: «А так, ці канаки — люди плохі, сумирні» або: «Що й казати, гарний острів, гори просто з води ростуть. Так би й жив там завжди», — таїли в собі внутрішній жар, а дехто з його приятелів був справжнім майстром оповідей. Їхні нескінченні історії, характеристики, лаконічні описи краєвидів поступово створювали в моїй уяві образ південних островів і життя на тих островах: урвисті береги, гострі гірські піки, густа тінь повислих на схилах лісів, неугавний гуркіт прибою на рифах і віковічний спокій у лагунах; надзвичайно яскраве сонце, місяць і зорі, й на цьому тлі — горді чоловіки й прекрасніші за Єву жінки, люди, завжди готові привітати чужинця, запропонувати йому свій дім і свій човен, життя, що ллється незмовкною музикою, і довгі поетичні вечори, що бринять мелодійними піснями. Щоб зрозуміти тугу за тим світом, яка все частіше оволодівала мною, треба зазнати невдачі в художницькій кар'єрі, треба пережити голодні дні на вулицях Парижа, треба побувати в залежності від такого бізнесмена, як Пінкертон. Строкатий, гамірливий Сан-Франціско, тісна контора, де мій друг Пінкертон щодня метався від десятої до четвертої, мов загнаний у клітку лев, а часом навіть надія на повернення до Парижа, — все це тьмяніло перед тією мрією. Хтось інший на моєму місці кинув би все й подався б туди, куди манила його уява, але я не з таких: і ризикувати не люблю, і на підйом важкий: щоб примусити мене покинути звичні стежки й податися в плавання серед райських островів, потрібен був якийсь зовнішній поштовх. Тільки сама доля могла дібрати для цього годяще знаряддя, і я й не гадав, що вона вже стискає його в залізній руці.
