Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

— Мені завжди приємно підтримати національне виробництво, — сказав Нортон Перший. — Сан-Франціско до кінця відданий своєму імператорові, і мушу зізнатись, сер: з усіх моїх володінь я віддаю перевагу саме йому.

— А знаєш, — сказав я Пінкертонові, коли імператор Нортон вийшов, — він мені подобається більше за всіх наших клієнтів.

— Його візит — висока честь, — зауважив Джім. — По-моєму, він звернув на мене увагу, коли знявся галас з парасолями.

Нами таємно цікавилися й інші, видатніші особи. Бувало, Джім прибирав надзвичайно ділового й рішучого вигляду, починав розмовляти короткими реченнями, як дуже заклопотаний ділок, і з його язика вряди-годи злітали такі фрази: «Так сказав мені сьогодні вранці Лонгхерст», або: «Це мені відомо від самого Лонгхерста». Не дивно, думав я, що Пінкертона запрошують на раду такі фінансові велетні: його енергія і винахідливість були понад будь-які похвали. В ті перші дні, коли він ще про все зі мною радився, міряючи кроками контору, складаючи плани, підраховуючи й потроюючи уявний капітал, і його «машина» (вживаючи старе, але незамінне тут слово) працювала на повну потужність, я ніяк не міг вирішити, що сильніше: повага, яку я до нього відчував, чи бажання сміятись, яке він у мені збуджував. Але ті чудові дні невдовзі скінчилися.

— Так, придумано непогано, — якось сказав я. — Але, Пінкертоне, невже ти вважаєш, що це чесно?

— А ти вважаєш, що це нечесно? О боже, невже я заслужив отакі слова з твоїх вуст?!

Помітивши, як мої слова йому дошкулили, я безсоромно скористався фразою Майнера:

— По-твоєму, чесність — це щось на зразок гри в піжмурки? — сказав я. — Ні, це надзвичайно витончена річ, витончена, як будь-яке мистецтво.

— Ах, ти про це!.. — вигукнув Пінкертон з невимовною полегкістю. — Це казуїстика.

— Яв одному певен: те, що ти пропонуєш, нечесне, — заперечив я.

— Облишмо розмову. Це вже вирішено, — відповів він.

Отже, Пінкертон не став сперечатися зі мною, погодившись майже з першого слова. Але, на біду, такі суперечки чимдалі частішали, і ми почали боятися їх. Найбільше в світі Пінкертон пишався своєю чесністю, найбільше в світі він цінував мою добру думку, і коли траплялося, що його комерційні справи ставили під загрозу і те, й друге, йому було дуже, тяжко, та й мій стан був не кращий — адже я багато що завдячував йому, я жив (і жив добре) на прибутки з цих сумнівних операцій, та й кому приємна роль причепи? Якби я був вимогливіший та рішучіший, наші стосунки могли б зайти за край. Але, чесно кажучи, я безпринципно користувався гараздами, не дуже цікавлячись, звідки вони беруться, і намагався уникати неприємних розмов. Пінкертон досить кмітливо скористався з моєї слабкості, і ми обидва відчули полегкість, коли він почав огортати свою діяльність у покрив таємничості.

Наша остання суперечка, що мала найнесподіваніші наслідки, постала зі спекуляції списаними на злам суднами. Пінкертон купив якусь старезну посудину і, потираючи руки, сказав мені, що вона вже стоїть у доці під новим іменем і ремонтується. Коли я вперше почув про цю галузь комерції, то нічого не зрозумів, але тепер, після тривалих суперечок, я вже знав чимало і суворо сказав:

— Тут я не можу бути твоїм компаньйоном, Пінкертоне.

Він підскочив, наче вжалений.

— Та ти що? Що з тобою сталося? По-моєму, тобі не подобається кожне вигідне діло.

— Агент Ллойда списав це судно, як негодяще, — сказав я.

— Таж це блискуча операція! Судно в пречудовому стані, треба лише замінити ахтерштевень та частково обшивку. Я тобі скажу, що агенти Ллойда теж наживаються, але вони англійці, і тому ти не хочеш мені вірити. Якби це агентство було американським, ти лаяв би його останніми словами. Так-так, у тебе просто англоманія, звичайнісінька англоманія! — обурено вигукнув він.

— Я не буду добувати гроші, ризикуючи життям людей, — рішуче заявив я.

— О боже! Та хіба будь-яка спекуляція не пов'язана з ризиком? А хіба посилати в плавання навіть чесно збудоване судно — не значить ризикувати життям людей? А шахти — хіба це не ризик? А згадай оту справу з ліфтами. Яка була операція! Але ризик був страшенний! Могло б усе завалитись, і що б тоді сталося зі мною? Лаудене, скажу тобі правду: ти занадто делікатний і ні на що не годен у цім світі!

— Ловлю тебе на слові, — відповів я. — «Навіть чесно збудоване судно», кажеш ти. То давай, Пінкертоне, братися лише за чесні справи!

Удар влучив у ціль. Пінкертон не мав чим боронитись, а я кинувся в атаку з іншого боку. Він дбає лише про гроші, заявив я. Він мріє лише про долари. Куди поділися його передові шляхетні заміри? Куди поділася його спрага культури? Чи він забув про свій ідеал американця?

— Це правда, Лаудене! — вигукнув Пінкертон, сягнистим кроком міряючи кімнату і нервово куйовдячи чуприну. — Це щира правда. Я піддався меркантильності. Що тут казати, як виправдовуватись? Меркантилізм заїв мене! Мене! Лаудене, так далі жити не можна. Ти знову показав себе справжнім другом. Дай мені твою руку — ти ще раз врятував мене! Мені треба підвищити свій духовний рівень. Я повинен ужити відчайдушних заходів — взятися за вивчення якоїсь важкої сухої науки… Але якої? Богослов'я? Алгебри? А що таке алгебра?

— Ну, це досить важка й суха наука.

— Але вона стимулює духовне зростання?

Я відповів ствердно й додав, що алгебра вважається однією з основ високої культури.

— Тоді саме вона мені й потрібна! Я вивчатиму алгебру, — сказав Пінкертон.

Наступного дня, звернувшись до однієї з своїх друкарок, він довідався про молоду дівчину, якусь міс Меймі Мак-Брайд, котра ладна була слугувати йому проводиркою по безводних пустелях алгебри. Вона саме підшукувала собі учнів, плата була досить помірна, і Пінкертон домовився брати у неї уроки двічі на тиждень. Він одразу загорівся нестримним ентузіазмом: здавалося, ніщо не зможе відірвати його від алгебраїчних символів; годинний урок тривав цілий вечір, а до двох уроків на тиждень додалися спочатку ще два, а потім іще один.

Я порадив Пінкертонові остерігатися жіночих чарів.

— Ти й не стямишся, як закохаєшся в свою алгебраїстку, — попередив я.

— Не кажи такого навіть жартома! — заперечив він. — Я схиляюсь перед нею в шанобі. Мені й на думку не спало обійняти її — як не спаде на думку бажання обійняти ангела. Лаудене, я певен, що на всьому білому світі нема другої жінки з такими шляхетними та чистими помислами.

Він говорив надто вже палко, і я не дуже йому повірив. На той час я вже встряв у нову тривалу суперечку з моїм другом.

— Я п'яте колесо у возі, — вперто доводив я. — З такою самою користю для тебе я міг би зараз перебувати в якійсь Сенегамбії. На листи, які ти мені доручаєш, могла б відповідати й дитина. Ось що, Пінкертоне: або ти знайдеш мені якусь роботу, або я сам собі знайду її.

Отак сперечаючись, я не втрачав надії повернутись до мистецтва, і гадки не маючи, що саме готує мені доля.

— А я вже знайшов роботу тобі, Лаудене, — якось відповів Пінкертон, вислухавши мою чергову тираду. — Ідея сяйнула мені у вагоні конки. Олівця не було, то я взяв його у кондуктора й дорогою дещо прикинув. Це дуже вигідна операція, а для тебе кращої й не придумаєш. Тут ти застосуєш усі свої таланти й освіченість. Я вже обдумав текст афіші. Проглянь його… «Сонце, озон і музика! ПІНКЕРТОНІВСЬКІ ГЕБДОМАДАРНІ [62]ПІКНІКИ!» Це просто притягує очі, особливо оце слово «гебдомадарні», хоч його нелегко вимовити; я натрапив на нього в словнику, коли шукав, як пишеться «гектагональний». «Еге, — вирішив я, — таж це слово — справжній король усіх слів! Поки ти ще свіженьке, я тебе використаю, та ще й шрифтом, не коротшим від тебе самого». І ось, як бачиш, воно й згодилося. «П'ять доларів з голови, дами безплатно. Неймовірна суміш вражень!» Як тобі це подобається? «Безплатне снідання під лісовим шатром. Танці на шовкових травах. Повернення додому в сяйві призахідного сонця. Організатор і почесний розпорядник — Лауден Додд, есквайр [63]відомий знавець мистецтв».