Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
Так вони прожили до 3 березня і розраховували, що не пізніше як за десять днів можна буде спустити судно на воду.
Надія потроху воскресала в серцях колоністів, на долю яких у цей четвертий рік перебування на острові випало стільки випробувань. Навіть Пенкроф, котрий весь час ходив похмурий і мовчазний, бачачи загибель улюбленого острова, і той ніби повеселішав. Щоправда, це пояснювалося тим, що тепер він думав тільки про корабель.
– Ми встигнемо його побудувати, – казав він інженерові, – встигнемо, пане Сайресе. І буде саме враз! Адже надходить осінь, скоро осіннє рівнодення. Зрештою, ми зможемо перезимувати на острові Табор. Хоч після острова Лінкольна – Табор!.. Ох бідний я, бідний! Хто б міг подумати, що станеться таке горе?!
– Треба поспішати! – незмінно відповідав у таких випадках інженер.
І колоністи працювали, працювали, не втрачаючи ані хвилини.
– Хазяїне, – якось звернувся Наб до інженера, – як ви гадаєте, чи сталося б усе це, якби був живий капітан Немо?
– Так, Набе, – відповів інженер.
– Не вірю, – пошепки сказав Пенкроф на вухо Набу.
– І я теж, – так само пошепки відповів той.
Першого тижня в березні зовнішній вигляд гори Франкліна став іще загрозливішим. На землю дощем падали тисячі скляних ниток, які утворювалися із бризок розплавленої лави. Знову кратер переповнився, і лава потекла по всіх схилах вулкана. Вогняна річка котила по затверділих пластах туфу й остаточно знищувала обгорілі дерева, які стриміли потворними скелетами після першого виверження. Цього разу вона посунула вздовж південно-західного берега озера Гранта, перетнула Гліцериновий струмок і розлилася на плоскогір’ї Широкий Обрій.
Останній удар стихії був найтяжчим для колоністів: од вітряка, стайні й пташника не залишилося і сліду. Перелякані пернаті розлетілись, хто куди. Топа і Юпа охопив панічний жах у передчутті катастрофи.
Більшість острівних тварин загинули ще під час перших вивержень, а ті, що вижили, сховались на Качиному болоті й тільки деякі – на плоскогір’ї Широкий Обрій. Тепер вони залишились зовсім без притулку, а ріка вогняної лави, переливаючись через край гранітної кручі, ринула, як водоспад, на берег океану. Страшної краси того видовища не можна описати! Вночі здавалось, що то ллється Ніагара з розплавленої сталі, ріка з клубами вогняної пари вгорі й важкою киплячою масою внизу.
Стихія уже й тут загрожувала людям, і хоча верхні шви корабельного корпусу ще не були проконопачені, колоністи вирішили спустити його на воду.
Пенкроф і Айртон стали готувати котки для спуску, призначеного на наступний ранок, 9 березня.
Але вночі з 8 на 9 березня велетенський стовп диму й пари вирвався з кратера і з громовим гулом здійнявся на висоту понад три тисячі футів. Напевне, стіна печери Дакара впала під тиском газів, і морська вода, що ринула в жерло вулкана, відразу випарувалась. Але пара не могла знайти для себе вільного виходу. Прогримів вибух, який почули б за сто миль від острова. Уламки гір упали в Тихий океан, і через декілька хвилин він затопив усе, що доти називалось островом Лінкольна.
Розділ XX
Самотня скеля в Тихому океані. Останній притулок колоністів острова Лінкольна. Майбутня неминучасмерть. Неждана допомога. Острів на суші. Могила капітана Немо.
Самотня скеля завдовжки тридцять і завширшки п’ятнадцять футів, яка виступала над водою ледь на десять футів, – оце й усе, що залишилося від острова Лінкольна, поглинутого Тихим океаном.
Колись на цьому місці був кам’яний масив, у надрах якого колоністи влаштували своє житло, назване Гранітним Палацом. Кам’яна круча впала, розкололася, і її брили, падаючи одні на одних, піднялись над океа ном. Навколо неї усе зникло в безодні: нижній конус гори Франкліна, що розлетівся на шматки під час страшного вибуху, обидва миси Щелеп, колись утворені застиглою лавою, плоскогір’я Широкий Обрій, острівець Порятунку, гранітні скелі поблизу порту Повітряної Кулі, базальтові скелі склепу Дакара, довгий півострів Звивистий, хоч він перебував дуже далеко від вулкана… Від острова вціліла тільки ця вузенька скеля, на якій тепер знайшли притулок шестеро колоністів і їхній вірний собака Топ.
У катастрофі загинули всі острівні птахи, всі тварини та інші представники острівної фауни. Одних розчавили гори, інших поглинув океан; на превеликий жаль, Юп також загинув, мабуть, упавши в тріщину землі!
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф, Наб і Айртон уціліли тільки завдяки тому, що із намету, де вони були всі разом, їх викинуло повітряною хвилею у море саме тієї миті, коли з неба дощем падали уламки висадженого в повітря острова.
Випірнувши на поверхню води за півкабельтових від берега і оглянувшись навколо, вони побачили лише оту вершину гранітних брил. Колоністи підпливли до неї й вибралися з води.
На тій голій скелі вони жили вже дев’ять днів! Деякі харчі, узяті з комори Гранітного Палацу перед катастрофою, та трохи дощової води, яка зібралася в западині на скелі, – це все, що мали бідолашні колоністи. Пропала й остання надія – затонув корабель. Вони не мали жодної можливості покинути ту скелю; не мали ні вогню, ні палива, щоб його розвести. Вони були приречені.
Того дня, 18 березня, припасів їжі у них зосталося лише на дві доби, хоч вони й розділили її на мінімальні порції. Знання, кмітливість, діяльність, працьовитість – ніщо не могло їм допомогти в цьому становищі.
Сайрес Сміт поводився спокійно. Гедеон Спілет трохи виказував знервованість, а Пенкроф, сповнений глухого гніву, ходив туди й сюди по скелі. Герберт не відступав від інженера і дивився на нього так, ніби чекав допомоги, якої той не міг надати. Наб і Айртон покірливо скорились долі.
– От горе!.. Яке горе!.. – часто повторював Пенкроф. – Якби нам хоч маленький човник, якусь лушпину, ми дісталися б до острова Табор! Але в нас нема нічого! Нічогісінько!..
– Капітан Немо вчасно помер, – якось зауважив Наб. Протягом наступних п’яти днів Сайрес Сміт і його бідолашні друзі підтримували своє життя скупими рештками харчів, з’їдаючи не більше, ніж було потрібно, щоб не померти з голоду. Усі вкрай ослабли. Герберт і Наб кілька разів починали марити.
Чи могла у них за цих умов залишитися хоч тінь надії? Звісно, ні! На що вони могли ще сподіватися? Що повз скелю пройде корабель? Але вони знали з досвіду, що кораблі ніколи не заходять у цей закуток Тихого океану. Чи могли вони надіятися, що за найщасливішим збігом обставин яхта Гленарвана саме тепер прийде по Айртона на острів Табор? Навряд… Але якби таке і трапилось, то, не знаючи про те, що сталося із Айртоном, капітан яхти, обшукавши острів, повернеться назад і поведе судно до нижчих широт… Ні, колишні колоністи не мали жодної надії на рятунок; на тій скелі їх чекала смерть, жахлива смерть від голоду і спраги.
Вони вже майже не тримались на ногах, лежали нерухомі, ледь усвідомлюючи те, що відбувається навколо. Тільки Айртон іще час від часу величезним зусиллям волі підводив голову й дивився на пустельне море.
Та ось 24 березня Айртонова рука простяглася в напрямку якоїсь цятки. Він підвівся, став спочатку навколішки, потім на повен зріст і навіть ніби помахав рукою…
Морем плив корабель! І ясно було: він опинився тут не випадково і тримає курс на самотню скелю в океані, йде просто до неї на всіх парах. Бідолашні бранці скелі могли б помітити цей корабель іще кілька годин тому, якби мали силу подивитися на обрій!
– «Дункан»! – прошепотів Айртон і зомлів.
Сайрес Сміт і його друзі завдяки турботливому догляду, яким їх оточили, опритомніли в каюті корабля і не могли збагнути, як їм пощастило врятуватися від смерті.
