Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
Наб узяв запаленого ліхтаря, і всі вийшла з хижки.
Неподалік гроза аж шаленіла. Проміжки між спалахами блискавок і громом ставали все коротші. Відчувалося, що незабаром гроза накриє і гору Франкліна, й острів. Блискавки вихоплювали з темряви огорнену густою хмарою диму вершину з кратером вулкана.
У дворі загону для худоби нового дроту колоністи не знайшли, але, вийшовши за ворота, Сайрес Сміт побачив, коли знову блиснуло, що від ізолятора першого ж телеграфного стовпа опускається дріт.
– Ось він! – вигукнув інженер.
Дріт тягся по землі, але по всій довжині був загорнутий, як підводний кабель, в ізоляційну оболонку, а це забезпечувало добру передачу струму. Судячи з напрямку дроту, він ішов через ліс і південні відроги гори на захід острова.
– Тримайтесь кабеля! – крикнув Сайрес Сміт.
То освітлюючи дорогу ліхтарем, то вдивляючись у неї під час блискавок, колоністи швидко пішли уздовж дроту.
Грім гримів тепер так сильно й часто, що несила було розмовляти; а втім, тепер стало не до розмов: колоністи тільки думали, як швидше йти вперед.
Сайрес Сміт і його супутники піднялися на пагорб, що відокремлював долину із загоном для худоби від долини Водоспадної річки, спустилися його схилом і перейшли убрід цю річку в найвужчому місці. Дріт вився то по землі, то по нижніх гілках дерев і весь час служив для колоністів надійним провідником.
Інженерові чомусь здавалося, що таємниче житло незнайомця перебуває в глибині долини Водоспадної річки, але він помилився.
Довелося знову підніматися на схил південно-західного відрогу гори Франкліна, потім спускатися на кам’янисте плоскогір’я, що тяглося аж до химерного нагромадження базальтових скель. Час від часу то один, то другий колоніст нахилявся і, намацуючи рукою дріт, перевіряв напрямок. Проте ніхто вже не сумнівався – телеграфна лінія вела до моря. Напевне, там, у глибокій печері, серед невідомих скель і розташовувалось житло, яке вони шукали так довго, але марно.
Все небо аж палало. Ненастанно миготіли сліпучі блискавки, що били у вершину гори Франкліна, навіть у глибину кратера вулкана, огорненого густим димом. Часом здавалося, що гора вивергає полум’я.
Близько одинадцятої ночі колоністи дійшли до урвистого берега океану на заході острова. Здійнявся сильний вітер. П’ятьмастами футів нижче ревіли океанські хвилі, з гуркотом налітаючи на гострі скелі.
Сайрес Сміт вирахував, що зі своїми супутниками він одійшов від загону для худоби на півтори милі. Від цього місця дріт тягся вниз поміж скелями, пролягаючи крутим схилом вузького й звивистого бескиду.
Колоністи стали спускатися, кожної миті ризикуючи бути розчавленими або скинутими в море через обвал нестійких кам’яних брил, але, вже не володіючи собою, вони не думали про небезпеку. Таємниця притягувала їх, як магніт притягує залізо.
Не помічаючи смертельної загрози, вони спускалися крутосхилом, який і вдень був карколомним. Каміння осипалося під ногами колоністів, котилось їм услід і в спалахах блискавок мигтіло, мов метеорити. Сайрес Сміт ішов попереду. Айртон – позаду. Тут вони йшли вервечкою, там – рачкували, ще далі їм доводилось плазувати на животі або на спині, судомно чіпляючись за найменші виступи схилу; потім колоністи знову зводились на ноги і йшли далі.
Та ось дріт, круто повернувши, потягся поміж прибережних скель до чорного пасма рифів, об які важко бились океанські хвилі під час припливів. Нарешті колоністи дісталися підніжжя кам’яної кручі.
Тут дріт побіг уздовж вузького прискалка, що ледь здіймався над водою. Та не пройшли вони і сотні кроків, як прискалок похило пішов донизу й привів до моря.
Сайрес Сміт ухопив дріт і виявив, що той пірнув у воду.
Біля інженера збились приголомшені товариші.
Викрик розчарування, майже відчаю вирвався з їхніх грудей. Невже треба пірнати у воду й шукати там підводну печеру? Їхнє збудження вийшло тепер за всякі межі, і вони ладні були й на таке.
Проте Сайрес Сміт зупинив друзів.
Він підвів їх до заглиблення у скелі й сказав:
– Почекаймо тут. Зараз приплив. А коли почнеться відплив, шлях знову буде відкрито.
– А чому ви так думаєте? – запитав Пенкроф.
– Він не став би нас кликати, якби його житло було неприступне.
У голосі інженера звучала така впевненість, що ніхто не відважився суперечити. А втім, інженерові міркування були цілком логічними. Очевидно, справді в скелі існував отвір, що виходив на поверхню води при відпливі і ховався при припливі.
Чекати треба було кілька годин. Починався дощ, і мовчазні колоністи відступили під своєрідний дашок над глибокою западиною в скелі. А дощ дужчав, дужчав і незабаром із чорних хмар, що їх шматували блискавки, полив потоком. Луна гучно повторювала страшний гуркіт грому.
Колоністи аж тремтіли від збудження. Не злічити дивовижних припущень і фантастичних надій, що не давали їм спокою. Усі чекали чогось надзвичайного: ось-ось постане перед ними величне видиво в образі велетня-чарівника – адже лише казковий образ міг виникнути в уяві цих людей, коли йшлося про їхнього могутнього заступника.
Опівночі Сайрес Сміт узяв ліхтаря і спустився до місця, де дріт пірнав під воду. На той час відплив тривав уже дві години.
Інженер не помилився. Над водою почало вимальовуватися склепіння великого гроту. Кабель, зігнувшись лід прямим кутом, зникав у його зяючому отворі.
Сайрес Сміт повернувся до супутників і просто сказав:
– За годину можна буде зайти в отвір.
– То він таки є? – запитав Пенкроф.
– А ви сумнівалися? – мовив Сайрес Сміт.
– Але дно печери, напевне, все ж таки залишиться під водою, – зауважив Герберт.
– Або печера зовсім звільниться від води, – відповів інженер, – і ми зможемо пройти по сухому, або нам буде надано якийсь засіб для пересування по воді.
Минула ще година. Колоністи вийшли з-під скелі й під зливою спустилися до моря. За три години, що минуло від початку припливу, рівень води знизився футів на п’ятнадцять. Склепіння печери здіймалось над водою принаймні на вісім з половиною футів. Воно тепер скидалося на арку моста, під якою, шумлячи й пінячись, біжить швидка річка.
Нахилившись і заглянувши під склепіння, інженер помітив якийсь темний предмет, що плавав на поверхні води, і притяг його до себе.
То був човен, прив’язаний мотузком до виступу на внутрішній стіні печери. Човен зроблено із жерсті. На його дні, під лавками, лежало два весла.
– Сідайте! – сказав інженер.
За мить колоністи посідали в човен. Наб і Айртон сіли на весла, Пенкроф – до стерна. Сайрес Сміт став на носі з ліхтарем у руці, щоб освітлювати шлях.
Низько нависле склепіння біля входу до печери різко пішло вгору, але навколо стояла густа темрява, і при слабкому світлі ліхтаря неможливо було визначити розміри печери у ширину, у висоту і глибину. Тут панувала велична тиша. Ні шум прибою, ні гуркіт грому не долинали сюди крізь товщу кам’яних стін.
Подекуди на земній кулі є величезні підземні печери, свого роду велетенські природні склепи, що зберігають сліди далекої геологічної епохи, коли вони утворилися. Одні з них затоплені водами морів, інші приховують у своїх стінах цілі озера. Для прикладу можна назвати печеру Фінгала на острові Стаффа, одному з Гебрідських островів, гроти Морга в бухті Дуарнене в Бретані, гроти Боніфачо на Корсиці, печеру Ліз-Фіорда в Норвегії і велетенську Мамонтову печеру в Кентуккі заввишки п’ятсот футів і завдовжки двадцять миль. Природа створила такі склепи в багатьох місцях, вони й досі збереглися і захоплюють усіх, хто туди потрапляє.
Що ж до печери, у яку пробралися колоністи, то в них складалося враження, що вона доходить чи не до середини острова. Човен плив уже чверть години; Пенкроф повертав там, де вказував інженер, коротко подаючи сигнал. І раптом Сайрес Сміт дав команду:
– Правіше!
Човен змінив напрямок і пішов під правою стінкою печери. В інженера виникло справедливе бажання перевірити, чи тягнеться, як і досі, уздовж неї дріт.
