Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
Вони зупинилися. Над галявиною ще лишалося бліде, вечірнє світло. Не більше як тридцять кроків відокремлювали розвідників від щільно причинених воріт у частоколі. Ті тридцять кроків мовою артилеристів можна було б назвати «зоною обстрілу». То було небезпечне місце. Декілька куль і навіть окремий постріл могли покласти на місці кожного, хто ризикнув би висунутися з-під прикриття.
Гедеон Спілет і Пенкроф не були боягузами, але вони знали, що за найменшу необережність доведеться розплачуватись не лише їм самим, а й їхнім товаришам. Що сталося б з Гербертом, Сайресом Смітом і Набом, якби розвідники раптом загинули?
Однак для нетерплячого Пенкрофа це очікування біля самого частоколу стало нестерпним випробуванням; моряк був упевнений, що злочинці в загоні. Він рішуче пішов уперед, але журналіст утримав його.
– Через кілька хвилин зовсім стемніє, – прошепотів йому Гедеон Спілет на вухо. – Тоді й почнемо.
Пенкроф, судомно стиснувши цівку рушниці, зупинився, але загорівся ще більшою ненавистю до піратів.
Нарешті замість сутінків налягла темна ніч. Галявину огорнув морок, який мов виповзав із лісових хащів. Гора Франкліна здіймалася, ніби величезна запона, що затуляла обрій на заході; темрява густішала дуже швидко, як це буває в низьких широтах. Настав час діяти.
Відтоді, як журналіст і Пенкроф зупинилися на узліссі, вони й на мить не спускали очей з частоколу навколо загону. Здавалося, там нікого немає. Гребінь огорожі вирізнявся в темряві чорною смугою, і ніщо не міняло його чітких обрисів. Однак якби в загоні були пірати, їм довелося б виставити вартового, аби запобігти лихим несподіванкам.
Гедеон Спілет потиснув руку товаришеві, і обидва, наготувавши рушниці, поповзли до загону.
Вони підкралися до воріт: у темряві не блиснуло жодної іскорки світла.
Пенкроф спробував відчинити ворота, але, як передбачав і він сам, і журналіст, вони не відчинилися, хоча зовнішній засув їх не тримав.
Із цього можна було зробити висновок, що каторжани сидять у загоні, міцно зачинившися там, аби до них ніхто не прорвався.
Гедеон Спілет і Пенкроф прислухалися.
За огорожею панувала мертва тиша. Муфлони й кози, напевне, спали, із хлівів не долинало жодного звуку.
Не чуючи нічого підозрілого, журналіст і моряк порадилися, чи не варто їм перелізти через огорожу й проникнути у загін для худоби. Але це суперечило настановам Сайреса Сміта.
Це вторгнення могло закінчитися вдало, але з такою самою долею вірогідності могло й провалитися. Крім того, якщо пірати не підозрювали про експедицію колоністів, то тепер з’явилась можливість захопити їх зненацька, і хіба можна було ризикувати, все зіпсувати, необачно перелізши через частокіл?
Журналіст не хотів такого повороту подій. Він вважав за доцільніше почекати, доки зберуться всі колоністи, а потім разом спробувати пробратися до загону. У всякому разі, ясно було, що до частоколу можна проникнути непомітно і що його ніхто не охороняє. З’ясувавши це, розвідники вирішили повернутись до друзів і обміркувати з ними, як бути далі.
Напевне, Пенкрофа переконали журналістові міркування, бо він, не сперечаючись, погодився повернутись до воза.
Через кілька хвилин інженер уже знав, як стоять справи.
– Гадаю, – сказав він, подумавши, – піратів зараз немає в загоні.
– Ми про все довідаємось, – відповів Пенкроф, – як тільки переліземо через огорожу.
– Що ж, до загону, друзі! —зважився інженер.
– Воза залишимо в лісі? – запитав Наб.
– Ні, – відповів інженер. – Це наш обозний фургон для військового спорядження й провіанту. А як треба буде, віз послужить для нас і прикриттям.
– Тоді в дорогу! – сказав Гедеон Спілет.
Віз виїхав з лісу і тихо покотився до загону для худоби. Навколо стояла така сама непроглядна темрява, як і тієї хвилини, коли Пенкроф із журналістом повзли по галявині. Густа трава приглушувала обережну ходу людей і онагрів.
Колоністи були готові будь-якої миті відкрити вогонь. За наказом Пенкрофа Юп ішов позаду загону. Наб вів Топа на повідку, щоб той не забіг наперед.
Загін дійшов до узлісся. Галявина зоставалась безлюдною. Не вагаючись, колоністи проскочили її і прокралися до огорожі. Небезпечну зону вони перетнули за одну-дві хвилини. Наб залишився з онаграми, а четверо колоністів на чолі з Сайресом Смітом тихо підійшли до воріт, аби подивитися, чим вони забарикадовані зсередини…
І тут з’ясувалося, що одна стулка воріт відчинена!
– Отак, а ви що казали? – запитав інженер, повернувшись до моряка й Гедеона Спілета.
Ті приголомшено перезирнулися.
– Хай мене грім поб’є, – пробурчав Пенкроф. – Ворота щойно були зачинені!
Колоністи, охоплені нерішучістю, зупинилися. Невже каторжани були всередині загону, коли Пенкроф і журналіст підповзли до воріт? Це здавалося незаперечним, бо хто інший міг відчинити ворота, якщо не вони? В загоні ще бандити чи вже десь пішли?
Усі ці питання миттю промайнули в головах колоністів, але відповіді на них не було.
Тієї хвилини Герберт, пройшовши кілька кроків у двір, раптом позадкувавши схопив за руку Сайреса Сміта.
– Що там? – швидко запитав інженер.
– Світло!
– У хатині?
– Так!
Всі п’ятеро пройшли в двір і справді побачили за шибкою у вікні слабкий вогник.
Сайрес Сміт миттю обрав рішення.
– Нам страшенно пощастило, – сказав він товаришам. – Ми захопимо піратів зненацька!
Колоністи проникли в двір, тримаючи напоготові рушниці. Воза вони залишили за огорожею під охороною Юпа і Топа, прив’язавши обох до нього.
Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет – з одного боку, а Герберт і Наб – із другого безшумно прокралися під огорожею. Навколо було темно й безлюдно.
За кілька хвилин усі підійшли до хатини й зупинилися біля зачинених дверей.
Сайрес Сміт знаком велів усім не ворушитися і обережно підкрався до освітленого зсередини вікна. Припавши очима до шибки, він заглянув у єдину кімнату.
На столі горіла свічка. У кутку стояло Айртонове ліжко.
На ліжку лежала людина.
Раптом Сайрес Сміт відскочив од вікна і здушеним голосом прошепотів:
– Там Айртон!
Тієї ж миті двері було скоріше висаджено, ніж відчинено, і друзі вскочили до кімнати.
Айртон, здавалося, спав. Його змучене обличчя свідчило про тривалі й жорстокі страждання. На зап’ястях і щиколотках у нього виднілися широкі синці.
Сайрес Сміт нахилився над бранцем піратів.
– Айртоне! – вигукнув він і радо потиснув руку товаришеві, знайденому за таких нежданих обставин.
На цей оклик Айртон розплющив очі, подивився на Сайреса Сміта, потім обвів поглядом усіх колоністів.
– Це ви?! – зітхнув він. – Ви?
– Айртоне! Айртоне! – повторював Сайрес Сміт.
– Де я?
– У вашій хатині, в загоні!
– Сам?
– Так.
– Але вони зараз прийдуть! – вигукнув Айртон! – Захищайтеся! Захищайтеся!
І він знеможено впав на ліжко.
– Спілете, – сказав інженер, – на нас щохвилини можуть напасти. Заведіть воза в загін для худоби, забарикадуйте ворота і зразу ж повертайтесь назад.
Пенкроф, Наб і журналіст кинулись виконувати інженерів наказ. Не можна було втрачати ані хвилини. Може, віз уже опинився в руках каторжан!
За мить журналіст із обома товаришами перебігли двір і опинилися біля воріт, за якими чулося глухе гарчання собаки.
Сайрес Сміт, на хвилину зоставивши Айртона, вибіг із рушницею з хатини, щоб допомогти друзям. Герберт став поруч з інженером. Обидва вдивлялися у гребінь відрогу гори, що здіймався в темряві над загоном для худоби. Якщо пірати влаштували там засідку, вони могли перестріляти колоністів одного за одним.
Цієї хвилини із-за густих хмар над чорною запоною лісу виплив місяць і залив молочним світлом подвір’я загону. З темряви виринув увесь двір із кущами, деревами, струмком, що в’юнився збоку, і високою густою травою. Від гори дім і паркан здавалися зовсім білими, а з протилежного боку, в затінку, темною стіною стояв частокіл.
