Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
Однак думка про те, що Філіп уважає себе головнокомандувачем і вже призначив день великої військової ради, дратувала Річарда. Половина війська в таборі хрестоносців належала англійському королю, він привів за собою безліч кораблів із повними провізією та зброєю трюмами, і все ж марнославний Філіп намагається диктувати умови.
Ось чому протягом усього часу, що залишався до ради, Річард, окрім обговорення плану кампанії, вів перемовини в таборі та збирав повідомлення, з’ясовуючи, на кого може покластися. Усе це слід було знати завчасно, поки в гру не вступив Саладін.
Надвечір призначеного дня англійський Лев убрався в розкішні королівські шати: довгу туніку зі світлого атласу, прикрашену самоцвітами, і з гербом Плантагенетів на грудях. На Річардовій голові сяяла корона із зубцями у вигляді хрестів та трилистників, оздоблена сапфірами і рубінами. Зазвичай Річардові приємно було відчувати вагу масивного золотого вінця, але сьогодні в нього зранку боліла потилиця, й він лише поморщився, насаджуючи на голову символ своєї влади та могутності. Король почувався втомлено – давалася взнаки напружена праця останніх днів, незвичний клімат, брак сну.
Частіше за все він не звертав уваги на такі дрібнички. Але тепер короля непокоїло інше: він весь час пітнів, його мучила спрага, і весь день він пив чашу за чашею, а їсти зовсім не хотілося. Вірний Толуорт насилу вмовив Річарда з’їсти шматок курячої грудинки з оливками. Та і єпископ Солсбері, який прийшов супроводжувати короля на раду, помітив, що той почувається поганенько.
– Королю, у вас хворобливий вигляд, – стурбовано мовив єпископ, але Річард лише відмахнувся:
– Відісплюся після ради, і все буде добре.
Коли ж вони разом із вірним Г’юбертом перетинали табір в оточенні смолоскипників і герольдів, які сурмили в роги, вітальні вигуки, що лунали зусібіч повернули Плантагенету жвавість та бадьорість.
– Хай живе король Річард! – волали сотні горлянок.
– Веди нас на клятих мусульман, англійський Леве!
– Слава Річардові Левове Серце!
«Філіп напевне це чує!» – думав Річард, ступаючи проходом між наметами й намагаючись не спотикнутися об численні розтяжки, щоб часом не втратити королівської величі через смішну незграбність. Голова все-таки трохи паморочилася, а в ногах відчувалася слабкість.
Проте цього ніхто не помітив, коли в блакитному шатрі Філіпа Французького зібралася рада. Внутрішні покої шатра оздоблювали королівські лілеї – вони були скрізь: на склепіннях, знаменах, порозвішуваних на стінах, на розкішному оксамитовому плащі самого монарха. Король Франції сидів у складаному дорожньому кріслі, схожому на трон, на чолі довгого столу, інші посідали на відведених для них місцях, кожне з яких прикрашали герби та значки учасників ради. Тут були лілеї і пурпур князя Боемунда Антіохійського, косі лазурові із золотом смуги герцога Бургундського, чорний орел Леопольда Австрійського, чорний сокіл маркіза Монферратського. Вище за решту, збоку, виднівся герб Єрусалимського королівства, а Ґвідо де Лузіньяну, коли він зайшов у шатро, довелося сісти під своїм родовим гербом.
Ґвідо, пригнічений таким прозорим натяком на те, що Філіп не визнає його королівської гідності, попри помазання в храмі Гробу Господнього, звернув погляд на короля Англії, наче він був його останньою надією.
«Спокійно, друже Ґвідо, – подумки промовив Річард, твердо і спокійно поглянувши на де Лузіньяна. – Боротьба ще попереду!»
Раду розпочав король Філіп, нагадавши про святу мету їхнього походу. Річард тим часом попросив подати йому чашу води. Філіп не був красномовцем, тому, завершивши виступ, почав обговорювати три головних питання: план воєнних дій під Акрою, командування силами хрестоносців і престол Єрусалимського королівства. Останнє особливо цікавило присутніх, і Річард відзначив для себе, якими нищівними поглядами обмінялися маркіз Монферратський та Ґвідо де Лузіньян.
– Хто бажає висловитися? – поважно відкинувся у своєму кріслі Філіп.
Він не уточнив, яке питання обговорюватиметься в першу чергу, і слово взяв Річард. Прийнявши від Толуорта, котрий стояв позаду, сувій мап, англійський король розстелив одну з них на столі, притиснувши краї пергаменту важкими свічниками, й стисло змалював ситуацію.
Нині головні бойові дії зосереджено в районі Проклятої вежі, яка, немов ріг, виступає вперед із лінії міських укріплень. Натомість Річард запропонував установити важкі балісти й катапульти уздовж усього міського муру та обстрілювати його на кількох ділянках. Там, де буде виявлено найслабші місця, туди й слід перекинути основні сили.
– Ви вважаєте, що я чинив хибно? – підвів брови Капетінг.
– А як на вашу думку, Філіпе, чи є сенс знову й знов розбивати лоба об найнеприступнішу ділянку мурів?
– Але маркіз Монферратський стверджує, що обстрілювати Прокляту вежу зручніше за все.
Річард похмуро поглянув на маркіза, на обличчі якого зарухалися жовна.
– То це ідея Конрада? Не заперечуватиму: маркіз уміє відважно захищати цитаделі. Та чи багато їх він узяв штурмом?
Конрад похмуро мовчав. На відміну від нього, Річард неодноразово брав недосяжні замки.
Несподівано до Річарда приєднався Гуго Бургундський, заявивши: обстріл Проклятої вежі теж вважає помилкою і готовий вислухати всі пропозиції очільника англійців.
Річард стисло виклав свій план. Требюше, балісти та катапульти слід установити не при висунутих наперед баштах, а навпроти тих ділянок стін, що з’єднують між собою оборонні вежі. Справді, мури Акри здаються незламними, та не варто забувати: проміжки між кладкою лицевого і внутрішнього боків стін, як і скрізь, заповнено бутовим каменем. Якщо вдасться зруйнувати зовнішній, найміцніший шар кладки, то бут, що всередині, почне осипатися, утворюючи такий собі схил біля підніжжя стіни, по якому буде легше сходити штурмовикам.
– Але не варто кидати і вже пошкоджену Прокляту вежу! – сказав Річард, помітивши, як Філіп ображено прикусив нижню губу, а натомість Гуго Бургундський, Баліан де Ібелін і навіть Конрад Монферратський схвально закивали.
Король Франції далеко не вперше був свідком того, як воєначальники, яким не до вподоби Річардова наполегливість, урешті-решт, погоджувалися з його аргументами. Коли ж англійський Лев почав демонструвати свої обрахунки щодо кількості облогових веж, потрібних для штурму, Капетінг вирішив утрутитися.
– Можливо, Річарде, ваші обрахунки й точні, але залишається нерозв’язаним питання керівництва осадовими діями. Чи ви хочете підпорядкувати собі мене, вашого сюзерена?
– Філіпе, я не давав вам підстав для таких висновків! – огризнувся Річард.
Голос його пролунав надтріснуто. Він сухо кашлянув і простягнув руку до Толуорта, вимагаючи ще води.
Доки він спрагло пив, до обговорення долучився магістр госпітальєрів Гарньє:
– Королю! Поки ми лише міркуємо, що нам слід робити. Пропозиція Річарда Левове Серце варта уваги. Якщо ми відразу почнемо сперечатися, хто тут головний, то мало чого досягнемо. Наважуся нагадати вам один із законів лицарства: «Битися гучно, говорити тихо і стисло!»
Філіп знову закусив губу. Якби ці слова пролунали з вуст обраного щойно магістра ордену Храму Робера де Сабле, близького Річардового друга, він міг би з цим змиритися. Але Гарньє де Неблуса Філіп уважав своїм прибічником!
– Я хотів лише наголосити, що пропозиції стосовно перебігу облоги можуть бути не лише в Річарда. Чи хоче висловитися ще хтось?
Він із надією поглянув на Гуго Бургундського. Але той мовчав, чухаючи свою густу буру кучму, через яку його прозвали Ведмедем. Зате підвівся Леопольд Австрійський.
Білявий велет з емалево-блакитними очима й пухнастою світлою бородою, чисто вимитою та гладенько розчесаною, ні сіло ні впало взявся гучно розповідати про священну місію хрестоносців, про велику славу, що чекає на героїв у разі успіху, про погибель, що її зазнають невірні, та про решту не надто доречних речей.
Віщав він так довго і пишномовно, ніхто його не перебивав, аж Річард знудьгувався. Одна річ, якби все це лунало з вуст єпископа, який напучує воїнів перед боєм, але зараз герцог Австрійський своїми пустопорожніми балачками тільки гайнував їхній час. Плантагенет не витримував таких пустодзвонів, які мають хист говорити натхненно і бундючно, але не здатні дати путньої поради й недолугі, коли доводиться діяти, а не базікати. Урешті-решт, він перебив австрійця:
