Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

Та невдовзі Річард уже й не думав про жару і задуху. Він дивився, вивчав, запам’ятовував, порівнював.

Величезне місто-фортеця Акра золотавим громаддям височіло на морському узбережжі. Воно було красивим, попри патьоки смоли на мурах зі світлого каменю й поруйнування від ядер стінобитних машин. Акра розташовувалася на просторому трикутному мисі, що виступав далеко в море. Із суходолу її захищали потужні стіни й оборонні вежі, найвища і найпотужніша з яких та, що хрестоносці назвали її Проклятою. На ній було чимало відмітин від обстрілу, але вона все одно здавалася неприступною. Просто навпроти вежі стояли стінобитні машини – і діючі, і ще недобудовані. Там уже вирувала робота: стукали сокири, за допомогою блоків майстри підіймали та встановлювали на місце товсті бруси нової штурмової вежі.

Огледівши все це, Річард промовив лише одне слово: «Дурниця».

– Про що ви, королю? – здивовано перепитав Генріх Шампанський.

– Про все. Поглянь, будівельники веж працюють напівголі. А якщо сарацини виступлять? Скільки часу їм знадобиться, щоб вдягнути обладунки? Скільки загине від стріл, не маючи захисту?

– Але ж, ваша величносте, спека!

– Тс-с-с! Поки ми тут тиняємося, зви мене просто Діком. [137]

Генріх хлопчакувато розсміявся і для переконливості, знаючи, що зараз славний малий на ймення Дік не образиться, спробував був його перечепити… а натомість сам мало не впав у канаву – так спритно відкинув його ногу король.

Річард Левове Серце зазвичай простий і привітний, але зловживати його простотою й добродушністю не варто – завжди слід пам’ятати, що маєш справу з Левом. Тому граф облишив жарти та узявся щонайдокладніше відповідати на запитання, якими засипав його король. «Де розташовано резиденцію Саладіна?» – питав Річард, і Генріх указував на жовті знамена, що майоріли на верхівці Кізанського пагорба, вкритого хащами фісташкового дерева і ялівцю, звідти добре було видно всю навколишню рівнину. Одначе головна ставка султана розташована в іншому місці: на високій горі, яку сарацини називають Каруба. Є ще одна – на горі за затокою, ближче до Хайфи. Річард похмурів, замислювався: хрестоносці, які зібрали найчисельніше за історію хрестових походів військо, туляться на п’ятачку під мурами міста і ще не відвоювали жодної п’яді землі, на якій так вільно почувається Салах ад-Дін.

Потім король звернувся до графа, попросивши пояснити розташування султанських емірів.

За рік перебування у Святій землі Генріх Шампанський чудово вивчив обстановку довкола Акри й міг якнайдетальніше вказати місця таборів Саладінового небожа Такі ад-Діна, еміра Мосудбського, воєначальника Аз-Захіра, султанового брата Маліка аль-Аділя, Асад ад-Діна і старшого Саладінового сина принца аль-Афдала.

– Як тобі вдалося запам’ятати стільки басурманських імен? – розсміявся Річард і відразу почав розпитувати про диспозицію християнського табору.

Найбільший і найвелелюдніший стан був у Філіпа Французького: здалеку видно його велике блакитне шатро з королівськими лілеями, там же громадилися величезні устаткування для облоги. Союзник Філіпа Конрад Монферратський розташувався неподалік від ставки самого Річарда, поряд із табором тамплієрів. У відповідь на зауваження Річарда про те, що наметів у стані Конрада дуже небагато, граф Генріх пояснив, що під Акрою з Конрадом лише незначна частина сил – переважні сили його війська перебувають у Тирі. Але під керівництвом маркіза Монферратського знаходяться рештки армії покійного імператора Фрідріха Барбаросси. Там же і резиденція Конрадового родича – герцога Леопольда Австрійського. Та попри те, що прапор над нею – білий із великим чорним орлом – найбільший у таборі, який взяв в облогу фортецю, людей у нього зовсім мало.

Продовжуючи оглядати позиції хрестоносців, Річард і його попутник дійшли до південної частини табору, де розклав свої шатра й установив метальну зброю король Ґвідо де Лузіньян. Стан де Лузіньяна був упорядкований, в усьому вбачалася тверда рука очільника, проте король звернув увагу на велику кількість трупів, загорнутих у савани. Спеціальна команда поспіхом ховала їх у заболоченій низовині біля вузької річки Вили, що вихляла серед тростини.

– Напасть, – гірко мовив королю Генріх. – Цю хворобу називають арнольдією, від неї в таборі гине людей не менше, ніж від сарацинських стріл.

Річард пройшов повз свіжі могили й наблизився до берега річки. Вода у Вилі була жовтаво-брунатною, каламутною, проте саме її використовували для потреб табору. За словами Генріха, в околицях є ще дві річки – Кішон і Афлек, на одній із них був навіть водяний млин, збудований хрестоносцями, однак згодом зруйнований сарацинами. У долинах цих річок є і чисті джерела, – пояснив граф, але, коли Річард забажав туди пройтися попити джерельної води, запротестував, мотивуючи це тим, що багато хрестоносців, які вирушають по джерельну воду, гинуть від стріл лучників-курдів, котрі там чатують на них. Ця місцевість доволі далеко від табору й погано охороняється.

– Дурниці, – ще дужче спохмурнівши, повторив Річард.

Про це свідчили лише брови короля, що зійшлися на переніссі, – нижню частину його обличчя, як і в самого Генріха, затуляв край тюрбана. Це дозволяло Річардові розгулювати табором непізнаваним. Хоча хто міг припустити, що король Англії, який привів під Акру своє військо, замість того, щоб разом із союзниками вивчати мапи, попиваючи під дашком прохолодні напої, за нестерпного пекла піде валандатися серед шатер, заглиблюючись і в такі деталі, як розташування кухонь, конов’язей і навіть помийних ям? Іноді Річард запросто заводив балачку з мешканцями табору – лучниками, ченцями, пораненими вояками, кухарями і слугами. На майданчику, де тренувалися воїни, один молодий лицар попросив показати, як управлятися з бойовим ланцюгом, і король дав йому невеличкий урок володіння цією смертоносною зброєю.

Троє засмаглих начорно християн-пуленів, які сиділи під полотняним навісом, запросили його скуштувати з ними впійману нещодавно кефаль, і Річард умостився на запилюженій рогожці, спровадивши герцога Шампанського, наче юного пажа, у намет маркітанта за вином. А коли Генріх повернувся, один із пуленів – колишній мешканець Акри – поважно розповідав:

– Від фортеці Гази на півдні аж до самісінького Сідона ніде нема такої кефалі, як у цій затоці. Коли в таборі спокійно, ми користуємося кожною нагодою, щоб порибалити. Потім, почистивши рибу, ненадовго занурюємо її в киплячу олію і тільки після цього кладемо на решітку над вугіллям…

Коли попутники пішли далі, Річард здивовано промовив:

– Присягаюся руків’ям свого меча: вони, виявляється, люблять цей край, де немає нічого, крім спеки і мух!

– Це не завжди так, мій коро… тобто, Діку, – мовив граф Шампанський, і його зеленаві очі мрійливо затуманилися. – Я бачив тутешню благодатну осінь, бачив і весну. Дощі тут ідуть світлі й теплі, і тоді всі околиці, наче килимом, укриваються квітами. Навіть у річці розпускається дивовижне блідо-блакитне латаття, схоже на ефемерну зірку. Морські черепахи виповзають на берег погрітися на сонечку, повсюди щебечуть пташки. Мені подобається бувати на березі вдосвіта, коли вітер іще свіжий і лише перше сонячне проміння нагадує про те, що день буде палючий. У ранковому мареві затока дихає ароматами моря, повітря прозоре, і видно вежі Хайфи на півдні та білі скелі Рош ха-Нікра на півночі…

Річард поплескав Генріха по плечу.

– Ти говориш, як справжній трубадур, любий племінничку! Мені відомо, що поезія та музика супроводжують закоханих. А ти, як з’ясувалося, закоханий у цей край!

Граф Шампанський розсміявся і зітнув плечима під білою накидкою, що захищала його від сонця.

– Це Свята земля, Діку. Її або приймаєш усім серцем, або ні.

Річард замислився. Він прагнув сюди, сповнений любові до землі, по якій ходив сам Спаситель, хоча в Писанні не зазначено, чи відвідував Христос Птолемаїду, як називали Акру в сиву давнину. Але ця любов виявилася надуманою: поки що він не бачив тут нічого привабливого для себе. Простий собі шматок висхлої землі, що його треба завоювати. Однак дехто вважає цю землю обітованою, і його небіж, молодий Генріх де Шампань, схоже, теж до таких належить. І на це слід зважати.