Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
Проте незабаром вітер розірвав хмарний покров, визирнуло сонце, ґрунт почав підсихати. Але від цього стало ще гірше: волога задуха не давала дихнути. Однак лазарити, незважаючи на те, взялися за військові вправи, до того ж дуже стрімко. Мартін зрозумів це відразу, зійшовшись з одним, другим, поки переконався, що має справу з чудовими вояками. Проказа і справді зжирає людину повагом: спершу твердне та втрачає чутливість шкіра, потім змінюються риси обличчя, з’являються виразки й тріщини, але м’язи ще довго залишаються дужими та пружними, і, лише коли хвороба прогресує, відмовляють кінцівки, відмирає язик, туманіє розум. Потім людина розкладається живцем. Смерть переважно майже безболісна, але принизлива через цілковиту безпорадність.
У перших поєдинках Мартін намагався приховати свої навички, сподіваючись, що йому дадуть спокій. Але капітан Барнабе заявив: Мартінові слід працювати й працювати, щоб стати для нечестивих достойним супротивником. Обов’язок лазарита – не просто загинути в бою, а й укоротити віку якомога більшому числу невірних. Лише тоді перед ним відчиняться ворота раю.
Закінчивши вправи, Мартін пішов валандатися табором. І хоча його лице приховував шолом, зелений хрест красномовно свідчив, до якого ордену він належить. Невдовзі він переконався: попри героїзм лазаритів, багато хрестоносців ставляться до них украй вороже. Щойно Мартін наближався до чиїхось шатер, його негайно гнали геть – часом принизливими викриками, часом – розмахуючи смолоскипами, а іноді й натягуючи тятиву.
– Забирайся звідси, клятий прокажений! Геть! Неси свою заразу сарацинам!
І все ж Мартінові вдалося ретельно вивчити табір і розташування резиденцій очільників хрестоносного війська. На узвишші навпроти головної брами Акри, що називалася на честь Святого Миколая, було розташовано штаб короля Ґвідо де Лузіньяна, який нині перебував на Кіпрі. Там нині порядкував його старший брат Аморі, і слід зауважити, ця частина табору була найупорядкованішою. Шатри, хоч і пошарпані, розташовано в строгому порядку, прокладено стічні канави для нечистот та дощової води, майданчики для багать викладено плитами піщанику, а біля ям для тліючого вугілля весь час чергують слуги, бо при такому скупченні людей пожежа може спалахнути будь-коли.
Такий саме лад був і в госпітальєрів, біля яких розташоване шатро лазаритів, а також на табірній стоянці тамплієрів. Орденські порядки скрізь однакові: шатро магістра чи головнокомандувача – у центрі, а намети рядових братів утворюють концентричні кола навколо нього, захищаючи очільника ордену. Між колами наметів залишено широкі проходи; далі розташовано конов’язі та зіставлені упритул криті візки, під якими ховаються від палючого сонця сержанти та мусульмани-туркополи, що їх утримують орденські брати.
Але так було далеко не скрізь. В інших частинах табору намети і шатри розташовані абияк. Доводилося довго блукати між ними, щоб вийти на відкриту місцину, а подекуди й таких проходів не було.
Народ тут мешкав різношерстий та різномовний. Придивившись, Мартін невдовзі збагнув: національну приналежність лицарів можна визначити за кольором хрестів, нашитих на їхніх туніках. Французи носили червоний хрест, англійці – білий, фламандці – блакитний, а італійці – жовтий. Данці, шведи і мадяри не надто заглиблювалися в ці тонкощі, тому нашивали абиякий, зате німці й австрійці, що носили чорні хрести, ставилися до цього свого знака украй ревно і протестували, коли хтось намагався їх наслідувати.
Водночас у стані німців та австрійців панував неймовірний безлад. Рештки зруйнованого війська Фрідріха Барбаросси, що з’явилося під Акру, починали часом рукопашні сутички навіть за право користуватися імпровізованими нужниками біля рову уздовж зовнішнього боку табору. Вони були завжди озлоблені, й усі до одного вважали, що прийняли їх тут не так, як належить.
Лише у великому шатрі, у якому жили німецькі монахи-цілителі, усе було розмірено-чинно, як у монастирі. Наблизившись, Мартін баварським діалектом заговорив до ченців у білих одежах із чорними хрестами, і його навіть пригостили чашею рідкого бульйону, бідкаючись, що їхній співвітчизник підхопив лепру.
– Ми тевтонські брати, – пояснив удаваному лазаритові один із монахів. – І допомагаємо тим німецьким та австрійським лицарям, на яких бракує часу в іванітів, перейнятих турботою про французів та італійців. Фрідріх Швабський, син загиблого імператора Барбаросси, посприяв нам отримати статус ордену. Уже хворий, він написав його святості Папі Римському, належно оцінюючи нашу працю, однак відповіді поки нема, а молодий Фрідріх тим часом помер. І тепер нам, як може, допомагає лише герцог Леопольд Австрійський.
Останнє зауваження було не даремним. Адже герцог Леопольд привів під стіни Акри зовсім мало воїнів, проте в колі очільників хрестоносців поводився так зверхньо, що навіть славетні полководці – магістр ордену Гарньє де Неблус або захисник Єрусалима барон Баліан де Ібелін – поруч із ним здавалися його підлеглими. Мартін уперше побачив цього рум’яного білявого гіганта на величезному, мов бойовий слон, коні, коли той під’їжджав до свого шатра. Угледівши Мартіна, який сидів неподалік від намету цілителів, герцог оскаженів:
– Що робить біля мого шатра прокажений? Агов, тевтонці, якщо я хоч раз іще його тут побачу, накажу спалити і його, і весь ваш шпиталь!
Мартін мовчки забрався, адже все, що йому слід було побачити, він уже узрів: біля стоянки нечисленних германців упереміш розташувалися шатра лицарів найрізноманітніших національностей, і удаваний лазарит вирішив, що за нагоди й він зможе спробувати приєднатися до них. Щоправда, зробити це можна буде лише тоді, коли на очах у багатьох людей він героїчно «загине» під мурами Акри.
Пізно ввечері вони з Ейріком знову зійшлися в кам’янистій лагуні північніше від табору хрестоносців і поночі скупалися й натерлися оцтом. Щойно вони закінчили, як Мартін порадив приятелеві непомітно щезнути й спробувати влитися в один із багатомовних загонів.
– Лицарям ордену Святого Лазаря я скажу, що мій сержант утік, – промовив Мартін, викручуючи мокре волосся. – Таке, знаєш, часом трапляється зі слугами. І ти уникнеш небезпеки заразитися від прокажених-зброєносців, якщо, звісно, не підхопиш іншої болячки – шлункової кольки, різачки чи ще якоїсь біди від тих, ким кишить цей бордель, що зветься табором.
– А як же ти, малий? – спитав Ейрік. – Може, варто кинути все під три чорти й дати драла? Бачиш, Сабір поїхав своєю дорогою і носа сюди не потикає, хоча я півдня шукав його сьогодні серед табірних торговців-мусульман.
Мартін накинув стібаний акетон.
– А й справді, де це носить Сабіра? Якщо не помиляюся, від Кілікії до Акри близько двох тижнів неквапливим алюром.
– Він вичікує, – Ейрік махнув головою так енергійно, що мокрі кіски на скронях хльоснули його по щоках. – Він той іще хитрун, наш Сабір. Дивно, малий, що ти цього не бачиш.
Простакуватому Ейрікові мовчазний і відлюдкуватий мусульманин завжди здавався продувною бестією, але Мартіну зараз дуже бракувало путніх порад приятеля-сарацина.
– Сподіваюся, ми побачимо його ще до того, як покинемо табір, – сказав він. – А що це станеться дуже скоро, я не сумніваюся. Не багато втіхи їсти ячну кашу, споглядаючи моторошні обличчя лазаритів.
Від цього спогаду він аж здригнувся. Але хто ж міг припустити, що посланці лазаритів зустрінуть їх просто при сходнях галери?
«А Руф?» – хотів було спитати в себе Мартін, однак замість Руфі перед очима несподівано виникло обличчя Джоанни де Рінель.
Відігнавши це видіння, він поділився з Ейріком одним зі своїх спостережень: на території воїнів короля Філіпа Французького поспіхом споруджують велику балісту. Отже, на чергову спробу взяти Акру чекати недовго. Тим паче, матеріалу для цієї зброї більш ніж досить, адже на неї йде ліс, привезений магістром госпітальєрів із Кіпру…
Але за кілька днів, сидячи з лазаритами за трапезою, з розмови Мартін зрозумів: майже ніхто з цих лицарів не сподівається на успіх задуму Капетінга.
