Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

— Тепер ви бачите, капітане, що мій покійний батько не був ні причинний, ані фантазер, — сказав Петр. — А оскільки в нас залишилося ще дев’ять дрібочок тієї речовини, то ще є надія одержати загалом дванадцять тисяч, що дасть нам змогу утримати шістсот вояків упродовж сорока днів. А я переконаний, що Страмбу ми здобудемо значно раніше, ніж за сорок днів, та й шістсот вояків, як на мене, надто багато.

— Це корисні арифметичні вправи, гідні глибокого розуму, — мовив капітан д’Обере. — Та якби це був хтось інший, за такі розмови я послав би його до всіх чортів. Але ви, Петре, улюбленець долі.

— Так, я улюбленець долі, — сказав Петр, — хоч невдачі переслідують мене одна за одною: недавно я ледве уник зашморгу, а незадовго до цього трохи не скрутив собі в’язи; і все—таки, як ви запевняєте, я улюбленець долі.

— Саме тому, що ви уникли зашморгу й що трохи не скрутили собі в’язи, — зауважив капітан д’Обере. — Вас оберігають десять ангелів—хранителів, отож цілком можливо, що вам пощастить і цього разу.

Трохи перегодя, коли Петр і капітан почали готуватися до свого походу, виявилося, що обидва їхні страмбські вояки, Гіно і Пуччо, зникли. Чи то вони десь загубилися в римському мурашнику, чи то пішли шукати своє щастя десь інде, бо служба в цих авантурних господарів і командирів їм остогидла,’— невідомо, їх просто не стало, і Петрові з капітаном не залишалося нічого іншого, як вирушити з Рима вдвох, без війська, хай навіть воно складалося з двох вояків.

Вони подалися назад тією самою дорогою, якою приїхали кілька днів тому, тобто через містечко Орте, де теслі досі лагодили зруйнований дах єпископського будинку, на Нарні й Тоді, а звідти просто на північ, до Перуджі, з’їли силу paupiettes і спорожнили безліч пляшок к’янті, бо, як відомо, перед великим діянням треба особливо сумлінно дбати про пристойну їду. Випогодилося, земля пахла провесінню, й здавалося, що світ перебуває в блаженному й мудрому мирі та ладу.

— Чому ми, vieux idiots, [135] — сказав капітан д’Обере, коли вони сиділи за пляшкою вина в маленькій сільській остерії, де пахло цитриновим деревом, — прагнемо досягти мети, більше ніж сумнівної, яка, ймовірно, коштуватиме нам голови, а не віддаємо перевагу добропорядному, спокійному життю під крильцем якогось великого воєначальника, або не завербуємось у похід проти турків, чи шведів, чи ще когось?

— Не знаю, — відповів Петр. — Скажу вам повну й щиру правду, капітане, я справді цього не знаю, не знаю, і край. Я твердо знаю тільки одне — я радше умру, аніж здамся й не доведу до кінця те, що почав.

— Eh bien tant pis, [136] y такому разі я теж іду з вами, — сказав капітан. — Поки що, як на мене, нам подорожується спокійно і щасливо.

Але вже невдовзі на обрії перед ними забовваніли зубчасті контури войовничого міста Перуджі, до них долинула невиразна луна пострілів, до яких згодом, коли вони під’їхали ближче, долучилися крики й ревіння збудженої юрби; до обох південних брам міста, як було видно здалеку, хмарою сунули крихітні людські постаті, пішки й верхи, і це хвилювання, цей поспіх, разом з луною вибухів і галасом за міськими мурами прикро дисонували з благословенною красою високого блакитного неба й вогким блиском недалекого озера.

— В Перуджі щось діється, — сказав Петр.

— Я в захопленні від вашої проникливості й кмітливості, mon ami, — мовив капітан д’Обере.

Начальник варти найбільшої перуджійської брами Арко ді Аугусто, в яку вони в’їхали, був чоловік молодий і веселий; він з радісним сміхом зустрічав людей, які хмарою сунули до міста, вітав їх підбадьорливими вигуками:

— Вітаємо вас сто разів і навіть більше, хай у нас буде весело, вас уже всі ждуть, засукайте як слід рукава — і до діла! Бо навіщо, скажіть, у вас пики, як не для того, щоб їх вам роз’юшили? Ласкаво просимо, заходьте й не соромтесь — таких танців тут уже давно не було, а ми так занудились за справжньою розвагою!

На Петрове запитання, що тут діється, вояк весело відповів:

— Та от молодий Сціпйоне, Ораціо Сціпйоне, буцімто ні сіло ні впало почав лаяти Маттео Реккйо, того, який мешкає за костьолом, мовляв, син Маттео Джіроламо, цей негідник, зводить дочку Сціпйоне, а Маттео це не сподобалось, і він відповів, що Джіроламо — порядний raspante й що до дочки нікчемного beccecherino він навіть не доторкнувся б, і так, слово по слову, ляснув ляпас, потім другий, до Реккйо приєднався Маріо Бандінні, до Сціпйоне — Віченцо Роветто, і почалася справжня катавасія.

Начальник варти нестримно реготав, аж за живіт хапався.

— Що означає raspante і beccecherino? — запитав Петр. Веселий вартівник здивувався:

— Raspante? Raspante — це raspante, a beccecherino — це beccecherino. Наші дві партії, які чубляться між собою вже бозна—скільки років. І це, скажу я вам, добре діло, бо битися в нас заборонено, отож коли raspanti з beccecherini вчепляться одні одним у патли, та посипляться штрафи, а коли є штрафи, то воякам видадуть платню, і все, що досі не вдавалося зрушити з місця, зразу піде, як по маслу. Гроші — це чудова штука, синьйоре. Хочете взяти участь?

До якої партії приєднаєтесь? Я раджу вам піти до raspanti, бо beccecherini — це нікчемна голота, самі злодії й брехуни, і до того ж такі пихаті, що всіх чортів від цього аж нудить. Прошу, проходьте, raspanti, кажуть, уже зібралися біля палацу пріора за великим фонтаном. Але якщо ви, до речі, не бажаєте битись, то я раджу вам зупинитися на майдані в заїзді «Беневенто», який належить моєму братові Маркантоніо; у нього ви одержите найкращі на всю Перуджу trecciole [137] і budelluci а sangue [138] і звідти чудово видно все бойовисько.

— В заїзді «Беневенто» ми ночували по дорозі до Рима, але trecciole і budelluci, наскільки пригадую, ми там не скуштували, — сказав капітан д’Обере, коли вони, проїхавши браму, звернули в першу вулицю, як звичне в Італії, дуже вузьку і круту. — Дарма, все, що ми тоді проґавили, надолужимо тепер; наскільки я пам’ятаю, це щось дуже гостре, з ягнятини. А що стосується тутешньої бійки, то мушу сказати, cher Pierre, що вам, як завжди, пощастило.

— Я дуже хотів би знати, в чому мені пощастило, якщо в Перуджі побилися raspanti з beccecherini, — відповів Петр.

— Ось побачите, покладіться в цьому на мене, я на такі речі маю нюх, — сказав капітан д’Обере. — Не забувайте, що ми вже наближаємося до Страмби, і хоч би ми були хтозна—які хоробрі, врешті—решт нам потрібні будуть вояки.

З образ і ляпасів, якими навзаєм почастували один одного згадані вже Маттео Реккйо, raspante, і Ораціо Сціпйоне, beccecherino, явно розростався величезний скандал, бо на головному майдані лютувала справжня, невтишимо—безладна битва, свистіли кулі, а на землі в крові валялися убиті й поранені. Центром сутичок був палац пріора, гордість Перуджі, який тепер атакувала банда raspanti, намагаючись колодою, наче тараном, висадити браму під охороною своїх друзів, озброєних усім, що тільки можна було використати як смертоносну зброю, в тому числі й вила, і кочерги, проти запеклої оборони beccecherini, котрі нападали на них справа й зліва, тоді як мешканці палацу стріляли в цю веремію з вікон і лили на напасників окріп; довкола театру воєнних дій, на всьому просторі майдану, точилося безліч дрібних сутичок і поєдинків, таких же впертих і кривавих; з прилеглих вулиць теж долинали стрілянина, крики й іржання сполоханих коней. Пристрасть убивати й нищити вочевидь пойняла всі верстви міського населення — від селян і прислуги в дерев’яних черевиках, солідних, добре вгодованих міщан до елегантних синьйорів з мереживними комірами і в крислатих капелюхах на завитих головах, — усі вони, від хлопчаків до шанованих старців, розмахували рапірами; жінки теж, бо й вони були тут, збільшували галас своїм вереском та лайками, билися між собою, дряпаючи нігтями одна одній щоки й учепившись у волосся. У вікні однієї з оборонних веж у північній частині міста бовваніли постаті двох борців, які всіма силами намагалися скинути один одного вниз; селянин у повстяній блузі занурював голову свого супротивника в фонтан перед палацом, силкуючись його втопити; по бруківці, глухо стогнучи й хриплячи, повз поранений, з уст якого текла кров, і хоч жити йому лишилося явно недовго, він усе ще штрикав своїм кинджалом у ноги й сідниці супротивників, які билися довкола; десь на околиці Перуджі горіло.