Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

– На жаль, государю, стрімкий злет зазвичай базується не на мудрості правителя, не на його воєнних успіхах, а на спритних інтригах. І в цьому Саладін неперевершений. Він народився в Месопотамії в сім’ї дрібного воєначальника-курда, який відзначився на службі у правителя Дамаска Ну рад-Діна. Той-таки Ну рад-Дін послав підкоряти Єгипет дядька майбутнього султана – еміра Ширкуха, відомого вже полководця. Салах ад-Дін був при дядькові, котрий надав йому значні загони, з якими племінник зумів заволодіти портом Александрії Єгипетської. У курдів розвинена взаємодопомога родичам, тож дядько відразу возвеличив племінника, зробивши його другою після себе особою в Єгипті. А незабаром Ширкух раптово помер під час бенкету. Випадковий збіг обставин? Не виключено. Але Саладін відразу ж призначив себе візиром при дворі останнього єгипетського халіфа з династії Фатімідів. [120] Халіф теж невдовзі помер… від виснаження. Нам відомо, що Саладін наказав замкнути халіфа у віддаленому покої палацу, а коли через багато днів цей покій відімкнули, нащадок Фатімідів уже був мертвим. Тепер ніщо не заважало Саладіну стати правителем Єгипту.

Але це могло не сподобатися султанові Дамаска Ну рад-Діну. Він спробував був натиснути на курда, який так несподівано возвеличився, однак Саладін чітко дав йому зрозуміти, що не потребує опіки. І хоча він наказав згадувати Ну рад-Діна в молитвах і писав йому листи, запевняючи у відданості, насправді ж не допомагав йому ні грошима, ні військом, про що той так просив. Більше того, після смерті Ну рад-Діна Саладін втрутився в суперечку спадкоємців і відібрав у них сирійські володіння, усунувши законного претендента – султанового сина. Ставши правителем Єгипту і Дамаска, Саладін взявся створювати імперію, якою мали б правити члени його клану Аюбідів, серед котрих були вельми успішні воїни. Вони завоювали для свого родича Аравію, Ірак та Ємен. І лише потім, зі значною воєнною перевагою, Саладін оголосив джихад – священну війну з іновірцями у Святій землі.

Ось із ким ви, королю, муситимете змагатися. Він доволі розумний і вигадливо-хитрий, але я б не казав про нього як про благородну людину. У християн заведено здійснювати шляхетні вчинки, не розголошуючи цього. Саладін же кожен свій благородний жест обертає собі на користь. Це відіграло певну роль, коли після падіння Єрусалима багато християн міста здалися йому без бою, покладаючись винятково на його великодушність. Але тепер все мусить змінитися. І я благаю вас, государю: покваптеся в Палестину! Бо ви наша остання надія! Хоч яка чисельна армія сарацинів, я знаю, що наші лицарі вправніші й відважніші воїни, нехай їх і не так багато, як у загонах того, кого прозвали «Мечем ісламу».

Маршал замовк, переводячи подих. Річард замислено погладжував свою коротку золотисту борідку.

– Я знаю, що Саладін і раніше намагався завоювати Єрусалимське королівство, але зазнав нищівної поразки від короля Бодуена Прокаженого.

Уперше на обличчі Вільяма де Шампера з’явилася якась подоба усмішки.

– Це так, сір. Я мав честь пліч-о-пліч битися з королем Бодуеном у знаменитому бою під пагорбом Монжизар. У короля було близько трьох тисяч лицарів, а в Саладіна – двадцять шість тисяч воїнів. І все ж ми його розбили, а Саладін, рятуючись, утік верхи на верблюді. Згодом, виправдовуючи цю поразку, він сказав: «Видно, сам Аллах не хоче, щоб царство християн впало за цього короля». Щоб списувати свої поразки на Всевишнього, багато мудрості не треба.

– Усі ми в його руках, – замислено мовив Річард і перехрестився. Маршал повторив це за ним. – Але ось що дивно: чому наша свята мати Церква не зарахувала нещасного короля Бодуена до лику святих? Мало того, що він завзято боровся з невірними і жив, як справжній праведник, навіть немилосердно страждаючи від страшної хвороби, він до останнього подиху боровся за Святу землю! Що ви про це скажете, месіре?

Худорляве лице тамплієра набуло потайного виразу. Але король чекав на відповідь, і де Шампер не наважився збрехати.

– Я думаю, королю, що Церква не відзначила великих подвигів і мук прокаженого короля, оскільки він замало жертвував Риму, не приклонявся перед Святим Престолом та не хотів іти в монастир. Бодуен Прокажений був королем-лицарем, а не королем-монахом – мужнім, відважним і гордим. Поки жив, він завжди перемагав!

У словах тамплієра лунав захват та неприхована гіркота. Проте навряд чи йому варто було так возвеличувати передчасно померлого непереможного короля в присутності іншого монарха, який тільки й мріяв про подібну славу. Річард суворо зауважив:

– На вашому місці, месіре, я б не сумнівався в мудрості й далекоглядності Святого Престолу. Можливо, тому в Римі вам і не симпатизують, попри ваші бойові заслуги й славу. Я чув, що після того, як попередній магістр тамплієрів Жерар де Рідфор знеславив себе, програвши битву під Хаттіном і потрапивши в полон до Саладіна, а потім купив собі свободу в обмін на здачу орденських фортець, саме вас почали називати «Честю ордену». Чому ж тоді вас не було при Хаттіні?

– Я був в Аскалоні, про що вже згадував. Магістр де Рідфор не жалував мене, бо я неодноразово наважувався йому заперечувати, а коли капітул обирав його головою ордену Храму, я віддав свій голос за іншого кандидата. Але вже тоді я мав певний вплив серед орденських братів, і магістр вирішив мене віддалити. Ось чому, коли мої брати гинули від спраги, стріл невірних й вогню в долині Хаттіна, я охороняв Аскалон. І ми б не здали його, клянуся іменем Діви Марії, покровительки нашого ордену, якби від цього не залежало звільнення з полону нашого короля Ґвідо… – голос маршала затремтів, і король зрозумів, чого коштувало це рішення гордовитому тамплієрові.

– Але ви поспішили до Акри, щойно довідавшись, що король почав облогу, – стиха мовив Річард. – І самого лише імені маршала де Шампера вистачило, щоб під ваше знамено почали стікатися розрізнені загони орденських братів, які досі залишалися у Святій землі. Скільки їх зараз під вашою орудою?

– Близько сотні лицарів, але з ними ще й сержанти, [121] туркополи й брати, які готуються присвятити себе служінню ордену Храму. На жаль, ми майже знекровлені.

– Думаю, це недовго триватиме, – випростав плечі Річард. – Ви бачили тут чимало лицарів у білих строях із червоними хрестами, а в порту мусили помітити багато кораблів з емблемою ордену Храму на щоглах – двома лицарями верхи на одному коні. Зі мною в похід виступило не менше тисячі тамплієрів з Анжу, Пуатьє, Англії та Нормандії і стільки ж лицарів із володінь короля Філіпа й італійських земель. Усі вони чудові воїни, навчені воювати в прецепторіях Європи.

– Я радий це чути, ваша величносте, – вклонився Вільям де Шампер. Очі його зблиснули.

Річард стежив за ним з-під лоба.

– Мушу зауважити, що більшість із них зібрав, спорядив і переправив сюди мій добрий друг Робер де Сабле, з яким ви вже мали задоволення познайомитися. Думаю, саме його невдовзі оберуть Великим магістром ордену тамплієрів.

Маршал сподівався, що на його обличчі, коли він почув ці слова короля, не відбилося всієї гіркоти, що наповнила тієї миті душу. І хоча він продовжував промовляти подумки, мов заклинання, гасло ордену: «Не нам, не нам, а імені Твоєму, Господи!» – серце в нього болісно стиснулося.

– Вибори Великого магістра від дня заснування здійснює капітул ордену, – сухо зауважив де Шампер.

– Амінь, – струсонув золотаво-рудою головою Річард. – Але повторю: більше тисячі чудово вишколених лицарів з Анджу, Англії, Аквітанії та Пуатьє, Мена і Нормандії, а ще французи й італійці. Усіх їх зібрав та об’єднав Робер де Сабле, якого глибоко шанують брати ордену Храму. І коли збереться капітул, у який, крім щойно прибулих, увійде й ваша сотня випробуваних воїнів Святої землі, – як гадаєте, за кого віддадуть більшість голосів?

– За того, кого вважатимуть достойним, – відповів Вільям де Шампер, відчувши, як у його душі згасає світло мрії. Стати головою ордену, що йому присвячено все життя, дбати про нього, вкласти весь свій накопичений за роки служіння у Святій землі досвід і знання – усе це вже не для нього.