Катріона - Стивенсон Роберт Льюис (читать книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗

— Заради цього я й прийшов до вас, мілорде.

— Ви маєте рацію, — погодився прокурор. — Але, розумієте, ви прийшли до мене з доброю рекомендацією — листом, підписаним відомим своїми чеснотами вігом, — вів він далі, взявши листа на хвилину з столу. — Крім судового порядку, містер Бальфор, завжди є можливість домовитися. Однак попереджаю, будьте обережні, бо ваша доля цілком і повністю в моїх руках. У цій справі, — дозволю собі так висловитись, — я маю більшу владу, ніж сам король. Коли ви сподобаєтесь мені і виправдаєте моє довір'я своєю поведінкою, то обіцяю, що сьогоднішня розмова лишиться між нами.

— Що ви маєте на увазі?

— Я хочу сказати, містер Бальфор, що коли ваші відповіді задовольнять мене, то жодна душа не дізнається, що ви були тут. Зверніть увагу, я навіть не кличу свого клерка.

Я зрозумів, куди він хилить.

— Не бачу потреби оголошувати будь-кому про мої відвідини, — відказав я, — хоч і не розумію, яка з цього може бути мені користь. Я не жалкую, що прийшов сюди.

— Вам нічого жалкувати, — сказав він схвально, — так само, як і нічого боятись наслідків, коли ви будете обачливим.

— Даруйте на слові, мілорде, але мене залякати нелегко.

— Повірте, я зовсім не збираюся вас залякувати, — заперечив Престонгрейндж. — Краще почнемо допит. Тільки застерігаю: не говоріть нічого зайвого, відповідайте лише на мої запитання. Від цього у значній мірі залежатиме ваша безпека. Хоч я маю велику свободу дії, але всьому є межі.

— Постараюсь скористатися з вашої поради, мілорде.

Він розгорнув на столі аркуш паперу і написав заголовок.

— З ваших слів випливає, що в момент згубного пострілу ви були в Леттерморському лісі, — почав він. — Це була випадковість?

— Так, мілорде.

— Яким чином ви вступили в розмову з Коліном Кемпбеллом?

— Я спитав у нього, як потрапити в Аухарн, — сказав я і помітив, що прокурор чомусь не записує цієї відповіді.

— Гм… — протяг він. — Я й забув про це. Знаєте, містер Бальфор, на вашому місці я б менше зупинявся на взаєминах з цими Стюартами. Це тільки ускладнює справу. Поки що я не схильний вважати ці подробиці істотними.

— А мені здається, мілорде, що в даному випадку всі факти однаково істотні, — заперечив я.

— Ви забуваєте, що ми тепер судимо цих Стюартів, — відповів багатозначно Престонгрейндж. — Коли нам доведеться коли-небудь судити вас, то буде зовсім інакше. Тоді мене цікавитиме саме те, що я зараз хочу обійти. Однак ближче до справи. В попередньому свідченні містера Мунго Кемпбелла сказано, що ви негайно ж після пострілу побігли схилом вгору. Як це сталося?

— Так, я побіг, але не зразу, мілорде, і лише тому, що побачив убивцю.

— Значить, ви бачили його?

— Отак, як вас, мілорде, хоч і не так близько.

— Ви знаєте його?

— Ні, але думаю, що впізнав би.

— Виходить, вам не пощастило догнати вбивцю?

— Так, мілорде.

— Він був один?

— Один.

— І нікого більше поблизу?

— Неподалік у лісі був Алан Брек Стюарт.

Прокурор поклав ручку.

— Ми, здається, діємо наперекір один одному, — не стримався Престонгрейндж. — Боюсь, що ви вибрали погану розвагу.

— Роблю так, як ви радили, мілорде: відповідаю на ваші запитання.

— Будьте розважливим і вчасно схаменіться, — віз він далі трохи спокійніше. — Я поставився до вас з виключною ласкою, але ви, здається, її ніскільки не ціните, і, якщо не будете обережнішим, вона може виявитися марною.

— Безмежно вдячний за вашу доброту, однак гадаю, що ви не зовсім розумієте мене, — промовив я, затинаючись, бо відчув, що зараз, нарешті, розпочнеться справжня боротьба. — Я прийшов сюди дати свідчення, які переконали б вас, що Алан непричетний до вбивства Гленура.

Якусь мить, здавалося, прокурор не знав, що казати, і, міцно стуливши губи, гнівно блимав на мене, мов той скажений кіт.

— Містер Бальфор, — нарешті порушив він мовчанку, — ще раз застерігаю, що ви обрали хибний шлях. Глядіть, від цього можуть постраждати ваші інтереси.

— Мілорде, — відповів я, — у цій справі я дбаю про свої власні інтереси не більше, ніж ви. У мене лише одна мета: щоб перемогла справедливість і невинні були виправдані. Якщо ж, прагнучи здійснити цю мету, я викликаю ваше невдоволення, мілорде, то мені доводиться миритися з цим.

На мої слова він підвівся, запалив ще одну свічку і деякий час пильно дивився мені у вічі. З подивом я помітив, що обличчя його стало надзвичайно серйозним і, як мені здалося, блідим.

— Ви або дуже наївний, або, навпаки, надзвичайно хитрий. Бачу, з нами треба поводитись більш конфіденціально, — мовив Престонгрейндж. — Це справа політична, містер Бальфор, подобається нам це чи ні, але справа ця політична, і я тремчу від самої думки про те, які можуть бути наслідки. До політичної справи — навряд чи є потреба говорити це молодій людині з вашою освітою — ми повинні ставитися зовсім інакше, ніж просто до кримінальної. Salus populi suprema lex [1], — принцип, що допускає великі зловживання, але він сильний тією силою, необхідності, яку ми знаходимо в законах природи. З вашого дозволу, містер Бальфор, поясню вам це детальніше. Ви хочете запевнити мене…

— Прошу вибачити, мілорде, але я хочу запевнити вас лише в тому, що можу довести…

— Не гарячіться, юначе, — обірвав мене прокурор, — не чіпляйтесь до слів і дозвольте чоловікові, який годиться вам у батьки (коли не більше), вживати свої власні хоч і недосконалі вирази і висловлювати свої скромні думки, навіть якщо вони, на жаль, не збігаються з думками містера Бальфора. Ви хотіли б запевнити мене, що Брек не винний. Я надав би цьому мало значення, тим більше, що ми не можемо зловити його. Однак справа про невинність Брека не кінчається на цьому. Визнати його невинність — значить звести нанівець усі обвинувачення проти іншого злочинця-зрадника, який двічі піднімав зброю проти короля і якого двічі милували, підбурювача до розбрату й незадоволення і, безперечно (хоч стріляв, може, й не він), ініціатора аппінського вбивства. Нема потреби пояснювати, що я говорю про Джеймса Стюарта.

— Признаюсь відверто, мілорде, що я саме заради цього й прийшов сюди, щоб заявити вам неофіціально про невинність Алана й Джеймса, і готовий підтвердити це своїми свідченнями в суді, — сказав я.

— На це можу відповісти з такою ж відвертістю, містер Бальфор, — мовив він, — що в даному разі я не допущу вас давати свідчення і хотів би, щоб ви взагалі утримались від них.

— На вас покладено вершити правосуддя у всій Шотландії, — обурився я, — а ви пропонуєте мені вчинити злочин!

— Я всією душею вболіваю за інтереси Шотландії, — мовив прокурор, — і підказую вам те, чого вимагає політична необхідність. Патріотизм не завжди буває моральним у точному значенні цього слова. Мені здається, що ви повинні б радіти такому: у цьому ваш захист. Факти проти вас. І якщо я все ще намагаюсь визволити вас з дуже небезпечного становища, то роблю це почасти тому, що ціную вашу чесність, яка привела вас сюди, почасти завдяки листу Пілріга, але, головним чином, тому, що в цій справі на перше місце я ставлю свій політичний обов'язок, а обов'язок прокурора на друге. З тих же причин — повторюю вам відверто — я не хочу бачити вас серед свідків.

— Мені не хотілося б, щоб ви зрозуміли мої слова як заперечення, я тільки хочу точно визначити наше взаємне становище, — сказав я. — Коли вам, мілорде, не потрібні мої свідчення, то супротивна сторона, напевне, буде надзвичайно рада їм.

Престонгрейндж підвівся й почав ходити по кімнаті.

— Ви не такий молодий, — зауважив він, — щоб не пам'ятати сорок п'ятого року і заворушень, які прокотилися по всій країні. Пілріг пише, що ви відданий церкві й урядові. А хто врятував їх того фатального року? Я не кажу про його королівську високість і його військо, яке в свій час принесло дуже велику користь.

Та країну було врятовано, а бій виграно ще до того, як Кумберленд напав несподівано на Друммоссі. Хто ж врятував її? Повторюю: хто врятував протестантську віру і весь наш державний устрій? По-перше, покійний лорд — президент Куллоден; він зробив багато, хоч йому погано за це віддячили; так само й я напружую кожен нерв на тій же службі і не жду іншої винагороди, крім усвідомлення виконаного обов'язку. А потім хто, після президента? Ви самі знаєте не гірше від мене. Про нього багато лихословлять; і ви натякнули на це, коли увійшли сюди, а я спинив вас. То був герцог великого клану Кемпбеллів. І ось тепер Кемпбелл по-злодійському вбитий при виконанні державної служби. Герцог і я — обидва горяни. Але ми цивілізовані горяни, тоді як значна більшість наших кланів і родів не цивілізовані. У них і чесноти, і вади диких племен. Вони ще варвари, як і Стюарти. Тільки варвари Кемпбелли стояли на боці закону, а варвари Стюарти виступали проти закону. Тепер розсудіть самі. Кемпбелли жадають помсти. Якщо вони не задовольняться, коли Джеймс уникне смерті, серед Кемпбеллів почнуться заворушення. А це означає заворушення у всій гірській Шотландії, яка й так неспокійна і далеко не беззбройна. Роззброєння — одна комедія…