Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Його темниця, маленька й смердюча, містилася під самісіньким дахом вежі старовинної цитаделі на лівому березі Тібру, навпроти важкої зрізаної брили замку Сан—Анджело; за давніх часів вона, очевидно, була однією з тих зухвалих фортець, що їх нащадки дворянських фамілій зводили перед самісіньким носом у святого отця, супротивлячись його владі. Отож коли Петра вкинули до цієї цюпи, точніше, ще раніше, коли його вели туди нескінченно—довгими слизькими сходами, склепінчастими коридорами і переходами, збудованими з грубого каміння, завжди вогкого й пекучо—холодного на дотик, в голові йому стриміла одна—однісінька думка, в якій сконцентрувалася вся надія, що ця прикрість — іще не остання в його житті. Петрові пригадався один сон, точніше, його частина, чи сон уві сні, який він бачив зовсім недавно і в якому тікав з в’язниці, скориставшись пилкою, захованою в лівому підборі черевика — нею він перепилював віконні грати. Черевики, що їх Петр мав зараз на собі і що їх він свого часу вибрав готовими на складі герцогського палацу, мали одну модну й своєрідну особливість, над якою добродушно глузував майстер Шютце. Петр аж до цієї хвилини поділяв його глузування, але зараз, тільки—но за ним зачинилися двері, загримів у замку ключ й змовкли кроки варти, він схопився за свій лівий черевик, мов потопельник, якому на цьому світі не залишається нічого іншого, крім жалюгідної соломинки, кинувся на тапчан і, впершись лівим черевиком у правий, так, як це свого часу йому суворо забороняла робити мама, визув його, і, затиснувши підошву між коліньми, почав гарячково відкручувати підбор; це коштувало йому неабияких зусиль, бо нарізка гвинта вже геть заржавіла.
Та підступна ситуація забажала, щоб пилка, яка була скручена спіраллю в порожнині підбора, з металевим дзвоном вискочила, викинута власною пружністю, тільки—но гвинт вирвався з нарізки. Після цього Петр змарнував доброї півгодини, повзаючи навкарачках і наосліп мацаючи по мокрій кам’яній підлозі, а коли нарешті намацав пилку, то впав у розпач через її крихітні розміри: це була тоненька сталева смужка заледве в одну п’ядь завдовжки, й думка про те, що її дрібненькими зубчиками, які було нарізано з обох боків, можна здолати віконні грати, була смішна, розпачлива й безглузда. «Якщо вже шиють черевики з порожнистими підборами, — подумав Петр, — то чому б не вкласти у них щось солідніше?» Підбор був майже в два пальці заввишки, й туди можна було заховати інструмент, набагато придатніший, ніж ця крихітна, нікчемна штучка. Але голодному й опеньки м’ясо, отож Петр, не маючи напохваті нічого кращого, затис пилку в зубах, щоб не загубити її ще раз, підсунув тапчан до заґратованого віконця й виліз на нього.
Віконце, таке вузьке, що скоріше заслуговувало називатися щілиною або бійницею, було заґратоване чотирма залізними, міцно скутими ґратами — двома горизонтальними і двома вертикальними; таким чином, треба було зробити вісім перерізів: один ліворуч унизу, другий праворуч унизу, третій ліворуч угорі, четвертий праворуч угорі, п’ятий угорі ліворуч, шостий унизу ліворуч, сьомий угорі праворуч і восьмий унизу праворуч — не більше й не менше. І Петр, затиснувши свою маленьку пилку між великим і вказівним пальцями обох рук, кинувся в нерівний бій із першою з вертикальних ґрат, унизу ліворуч, відступивши майже на три пальці від нижнього краю вікна, щоб після того, як зніме грати, залишився обрубок, до якого можна було б прив’язати мотузку й спуститися по ній униз.
Питання, звідки він візьме цю вельми необхідну мотузку, його не турбувало, бо, як уже зазначалося, те, що він збирався здійснити, належало до царини чудес, а чудеса, як відомо, не діються без бодай маленького щастя, що — подібно до Філософського батога, котрий обертає просте олово на чисте золото — може несподівано обернути всі неприємності на успіх, а стражденника з морозу вивести на осоння. Та навіть найбільше щастя, яке насунуло б на Петра, не звільнило б його від необхідності перепилювати грати, цей символ неволі, цей найгуманніший винахід, який не має в природі аналогії; і Петр пиляв і пиляв і зовсім не сушив собі голови тим, що буде далі.
Внизу шуміла річка, над вежею лопотіли крильми нічні птахи або кажани, які люблять кружляти довкола таких похмурих підвищень; удалині молодечий чоловічий голос, під бренькіт якогось струнного інструмента, виводив протяжну й зворушливу мелодійну серенаду. Місяць світив ясно, так що Петр без особливих зусиль міг спостерігати, як посувається його праця, точніше, як вона не посувається. Бо зубчики пилки з упертим шкрябанням довго ковзали по поверхні заліза, перше ніж сяк—так угризлися в нього; минула година, а може, й більше, поки вони вичовгали в пруті надріз такої глибини, що змогли заховатись у ньому на всю свою крихітну довжину; обидва вказівні Петрові пальці були вже обдерті до крові, а великі стерті, металева смужка, точніше смужечка, стала гарячою, аж пекла, з чола в Петра котився піт, засліплюючи його. Дзиґарі на вежі костьолу з огидним спокоєм неминучості вибили північ, а перший переріз, після закінчення якого Петрові треба було зробити ще сім таких самих, був розпилений усього на одну п’яту, в кращому разі на одну четверту товщини. І як справді можна було говорити про чудо, якщо все поки відбувалося так звично й природно, адже Петр досі не зробив нічого, що виходило б за межі звичайних людських можливостей, отож результат його зусиль не міг бути інакшим, ніж нікчемним, ба навіть гіршим, ніж нікчемним, бо коли розвиднилося й рогата тінь замку впала аж на річку, яка ожила від шуму буденних клопотів, рипіння причальних коловоротів і протяжних голосів човнярів, Петр, геть знесилений від безперервного нічного напруження і безнадії, з жахом помітив, що пилка ковзає в надрізі дедалі гладше й без наслідку, бо її зубчики вкорочуються й сточуються на очах, поки, нарешті, сточилися зовсім: пилка, висловлюючись мовою стародавніх схоластів, змінила свою сутність, бо перестала бути пилкою й перетворилася на нікчемну, непотрібну смужку металу, придатну щонайбільше для зміцнення стоячого комірця.
Це був удар, який остаточно зламав Петрову рішучість боротися за свій порятунок. Він відкинув те, що досі було знаряддям його порятунку і єдиною надією, і, просто вже не знаючи, що робити, поставив тапчан на попереднє місце й сів на нього. Отже, тепер залишається тільки одне — змиритися з тим, що його, Петра, поведуть на допит і тортури. Не виключено, що він знесе всі тортури терпляче й не ремствуючи, як казав про себе його батько, але яка від цього користь, коли пекельні допити класично починаються з підняття на дибу, тобто вивертання плечових суглобів, після чого людина вже ніколи не буде тим, ким вона була раніше, бо руки вже до самої смерті не служитимуть їй так, як служили до того. Ах, caramba Stramba, merde і Donnerwetter; майстер Шютце розповідав йому про втечу Бенвенуто Челліні з замку Сан—Анджело, — з он того, навпроти, — як про щось надзвичайно героїчне; і без ніяких на те підстав. Славетний Бенвенуто Челліні — йому це вдалося! У нього було все, що потрібне для втечі з в’язниці, — інструменти, якими він витягував з одвірка цвяхи, віск для виліплення фальшивих цвяхів, якими він потім замінив витягнуті, щоб замаскувати дірки; у нього були навіть слуги, які приносили йому простирала, щоб Майстер їх розрізав, — у нього, виявляється, були навіть ножиці! — на довгі смуги й сплів із них мотузку, дивно, навіщо він обтяжував себе нівеченням простирал і чому зразу не наказав своїм слугам принести зручну мотузяну драбину; у Петра ж, як це з усією очевидністю виявилося при денному світлі, був хіба оберемок злежалої соломи, груба кінська попона — і жодного простирала.
Пригнічений цими реальними фактами, він простягся на тапчані, щоб за браком кращого, — можливо, востаннє в житті, — трохи поспати; і з цієї хвилини все враз, мовби за помахом чарівної палички, перемінилося.
Річ у тім, що Петр відчув під лопаткою щось тверде; запустивши руку в солому, щоб відсунути мулький предмет, він витяг туго змотаний клубок мотузки завтовшки в мізинець, з зав’язаними по всій довжині вузлами, щоб за неї легше було триматися і спускатися. Серце в нього радісно закалатало; розглянувшись блудними очима по темниці, де вже зовсім стало видно, і шукаючи чогось такого, що дозволило б йому належним чином використати мотузку, яку послало саме небо, і застосувати її за призначенням — через вищерблену діру в мурі, вентиляційний отвір чи щось іще, куди міг би протиснутись такий стрункий юнак, як він, Петр раптом побачив на підлозі солідну, трохи не в два пальці завширшки й у десять пальців завдовжки, з гостро заточеними зубцями, пилку.
