Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

– Мене не влаштовує така відповідь, сеньйоре Чезаре, – промовив лицар італійською. – Ви самі мусите розуміти, що така високородна дама, як моя попутниця, – тут Мартін значуще возніс до неба перст, – кузина короля Англії і сестра маршала тамплієрів не може відплисти у Святу землю на якихось дірявих ночвах. Тому я вимагаю – чуєте, вимагаю! – надати їй увірену вам велику галею. [105]

Комендант дивився на гостя поверх чаші з вином, і його худорляве, заросле темною щетиною лице поволі кам’яніло.

– Сеньйор лицарю, я розумію, що ви турбуєтеся про свою… гм… попутницю. Але галея зараз курсує уздовж узбережжя, охороняючи поселення від піратів. Імператор дозволив нам, генуезцям, розташуватися в Олімпосі на Лікійському узбережжі за умови, що ми охоронятимемо ці береги від набігів із моря. І ми цю умову виконуємо беззаперечно. Крім того – нехай простить мені святий Бернар! – за всієї поваги до ордену Храму, я не зобов’язаний доправляти родичок маршала де Шампера, куди їм заманеться, і тим більше – у супроводі їхніх вірних лицарів.

«Чудово! Він добре поінформований про наші із Джоанною стосунки!» – подумки потішився Мартін.

– Але ж сеньйор Чезаре! Як іще я зможу доправити у Святу землю цю шляхетну даму, яка здійснює прощу з доброю метою?

За спиною в Мартіна хмикнув капелан фортеці – отець Паоло.

– Проща? – дошкульно запитав він. – На землю, де проповідував сам Спаситель, прагнуть люди, які воліють позбутися гріха. Але дама, що ви її супроводжуєте, схоже, не кається, а насолоджується гріхом. І ви, орденський брате, не гірше за мене мусите усвідомлювати це й не потурати примхам сеньйори. Навіть якщо вони вам приємні.

Мартін уявив, як би за таких обставин повівся Обрі. Він спалахнув, угатив кулаком по столу і, не стримуючись у висловах, запевнив обох, що дама Джоанна де Рінель – взірець благочестя й скромності, а сам він суворо дотримується даних ним обітниць.

– Годі! – комендант фортеці так різко відставив чашу, що аж розплескав густе червоне вино. – Ми не ваші слуги, сеньйоре, і нічого вам не винні, тим паче, ви з добродійкою Джоанною порушили спокій гарнізону й нашого мирного містечка. Мені зусібіч скаржаться, що ви поводитеся… скажімо, не так, як належить вести себе із заміжньою жінкою лицареві-госпітальєру, котрий дотримується орденського статуту.

– Скарги? – відмахнувся Мартін. – Які ще скарги? – Проте не став заперечувати свого із Джоанною зв’язку, навпаки – дозволив собі безсоромно всміхнутися. – О, сеньйоре! Що ці схизматики знають про орденські статути? Нехай краще поглянуть на мою прекрасну попутницю, і тоді вони раз та назавжди збагнуть, що їхні смагляві, мов головешки, гречанки не достойні й черевичка їй розшнурувати!

Помітивши, що комендант уже ледве витримує його присутність, Мартін нарешті відкланявся, а насамкінець мимохідь зауважив, що через кляту забудькуватість знову не приніс грошей за лютню, куплену нещодавно в одного з помічників коменданта, але вже завтра неодмінно пришле свого зброєносця…

Покинувши покої коменданта, Мартін, гучно тупаючи, почав спускатися сходами, однак на півдорозі зупинився і двома безшумними стрибками повернувся до дверей. На його обличчі з’явилася усмішка – цього разу справжня: один кутик рота вище за інший, що завжди надавало їй іронічного відтінку. Він чув, як обурюється капелан: цей зверхній і безсоромний госпітальєр не лише не приховує любовного зв’язку із сестрою маршала храмників, а й поводиться так, ніби він начальник генуезького гарнізону – його підлеглий. Сеньйор Чезаре, слухаючи священика, похмуро хмикав, а потім додав, що завжди мав сумніви щодо благочестя іванітів.

«Ну, сеньйори, – пробурмотів Мартін собі під носа, – тепер ви мене точно не забудете! І якщо у вас хтось запитає, які я мав стосунки із сестрою маршала тамплієрів, із відповіддю ви не зволікатимете…»

Усе відбувалося саме так, як замислив Ашер бен Соломон.

Вислизнувши з вежі, де були розташовані апартаменти коменданта, Мартін опинився на фортечних мурах. Вони огинали край прямовисної скелі, а власне фортеця височіла на скелястому узвишші, що розстелилося над узбережжям і містечком Олімпос. Звідси добре було видно гірські відроги, над якими висіла рожева снігова шапка Лікійського Олімпу, [106] а внизу шумував прибій.

Уже кілька днів море було неспокійним, спінені вали один за одним накочувалися на положистий піщаний берег із рибальськими суденцями, витягнутими на сушу від гріха подалі. Якщо галея, що належала генуезцям, і справді курсує уздовж узбережжя, то за такої погоди повернеться вона не скоро. Тому їм із Джоанною доведеться ще на певний час затриматися в цьому глухому містечку, чекаючи на бодай-якесь судно.

Чи засмучувала Мартіна ця затримка? Навряд чи. Побути тут із Джоанною ще кілька днів, віддаючись любощам і не замислюючись про майбутнє… Іншого виходу немає. І не лише через небезпеку мандрів розбурханим морем, а й тому, що недавно до берега неподалік від Олімпоса прибило пошарпаний бурею вітрильник із біженцями з острова Кіпр. Від них Мартін довідався про останні новини. З’ясувалося, що Філіп Французький уже висадився під Акрою, але не поспішає штурмувати оточене місто, а має намір дочекатися прибуття Річарда Англійського з головними силами хрестоносців. Однак сам Річард, замість того, щоб повести свій флот до берегів Леванта, дорогою затримався, обрушивши раптом усю міць хрестоносного війська на Кіпр.

Коли Мартін розповів про це Джоанні, вона сказала, закохано дивлячись на нього своїми фіалковими очима:

– Сама доля утримує нас тут. Хіба не все одно, що станеться з нами потім?

Їй хотілося бути з ним.

І глибоко в душі Мартін теж цього прагнув. Справді: навіщо квапитися, коли під Акрою все спокійно, Сарі бат Соломон нічого не загрожує, а Річард надовго застряг на Кіпрі? Утім, Джоанна запевняє, що її вінценосний кузен – чудовий воїн і йому не вперше здобувати стрімкі та приголомшливі перемоги. Але це нічого не змінює: обоє вони поки в Олімпосі, і геть усе – море, вітер, небо й навіть війна, яка спалахнула зовсім не там, де очікували, – сприяє продовженню того, що сталося на світанку біля гірського потічка.

Далеко внизу вирувало море, по муру неквапно походжав вартовий-італієць у начищеній лискучій касці; плаксиво горланили чайки, ділячи здобич. Вийшовши з фортеці, Мартін почав спускатися по вирубаних у скелі сходах до містечка, яке поки що приховував виступ гористого рогу.

Генуезці чудово тут облаштувалися: їхні масивні кам’яні шпильчасті палаццо, оточені садами, видно було по всіх навколишніх узвишшях. Але сам Олімпос стояв у глибокій ущелині – там, де в море впадала невелика річка. Ще тисячу років тому в цій маленькій грецькій колонії карбували власну монету і зводили храми на честь бога Гефеста. Але ті часи давно минули, й тепер Олімпос перетворився на глуху ромейську провінцію, де про колишню розкіш нагадували тільки обвиті плющем руїни храмів, що вряди-годи траплялися між новіших будівель, серед яких вирізнялися церква Святого Мефодія і будинок тутешнього екдіка, [107] у якому Мартін поселив Джоанну та її людей.

Прямуючи сюди, посланець Ашера бен Соломона правильно розрахував: їхній приїзд не зможуть не помітити. Звичаї в містечку були патріархальними, і поява лицаря-госпітальєра з вродливою, жвавою та невимушеною в поводженні попутницею, яка ще і яскраво вбиралася, сполошило Олімпос. Місцеві мешканці – від малого до старого – вибігали з будинків повитріщатися на непроханих гостей: молоду жінку з поставою імператриці, яка не ховала під покривалом ані обличчя, ані довгих чорних кіс, та її попутника-лицаря і почет.

Джоанну розважала простодушна допитливість городян: занадто вже відрізнялися галасливий, багатонаціональний, звиклий до всього Константинополь, торговельна Нікея від цього суворого поселення, адже назвати Олімпос містом не повертався язик. Проте місцевий екдік прийняв їх гостинно й поселив у своєму власному багатому будинку. Щедрість госпітальєра підживлювала привітність екдіка – а гроші в цих краях мало кому доводилося бачити, за винятком хіба що генуезців. Мешканці містечка, натомість, раділи, що кухар Бритрік на місцевому ринку, розташованому серед руїн стародавнього храму, скуповує рибу й устриць у рибалок, сир і молоко у селян, полотно у ткаль і щедро за все розраховується.