Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

Однак виявилося, що вже пізно.

Джованні прийняв Петра вельми неофіційно, одягнений у домашній шовковий халат. Потягуючи люльку, він куйовдив над вухами своє волосся, як це любив робити його батько; на лівій руці в нього сяяв величезний діамант персня Борджіа, який Петр виявив на трупі лакея Йоганна, котрий його вкрав. Та, попри це, Джованні нітрохи не здавався дорослішим із часу свого приїзду до Страмби; його обличчя, тоді обшмагане вітрами й згрубіле від тяжкої дороги, тепер, у вигодах і розкоші розгладилося й просвітліло; одне слово, він виглядав тепер зовсім хлопчиськом, і Петрові раптом здалося, що тут першої—ліпшої хвилини може з’явитися справжній господар, справжній граф Гамбаріні; відкинувши свої недавні побоювання, ніби цей хлопчисько посягає на його життя, він безстрашно віддав лакеєві у вестибюлі не лише свій плащ, але й пояс зі шпагою.

Пишаючись своєю маєтністю й прадавньою традицією роду, якою віяло від мурів його резиденції, Джованні провів Петра по всьому палацу — від першого поверху аж до горища, не перестаючи при цьому обурюватись варварством capitano di giustizia, який під час свого довголітнього перебування в цьому будинку осквернив і зіпсував усе, до чого тільки доторкнувся: усі портрети предків Гамбаріні зникли, — capitano звелів викинути їх на смітник, — а замість них у фамільній галереї Гамбаріні розвісив мазанину герцогського придворного маляра Рінальдо Аргетто; чудовий розпис стелі у вестибюлі пензля Беноццо Гоццолі, — щоправда, вже в роки дитинства Джованні він був пошкоджений часом, але все одно такий рідкісний, що ніхто із сучасних партачів не наважився його реставрувати, — просто звелів замазати білою фарбою. Петр повинен був вистрелити йому не в серце, а в черево, щоб він умирав повільно і в муках.

— Дякую, наступного разу я скористаюся твоєю порадою, — сказав Петр.

Джованні засміявся й тицьнув Петра великим пальцем під ребро.

— Сподіваюся, такої нагоди в тебе вже не буде.

Вони сіли tete—а–tete [88] в невеликій наріжній кімнаті, завішаній мініатюрами, які старанно збирав граф Одоріко Гамбаріні; єдине вікно виходило на фасад герцогського палацу на piazza Monumentale. Джованні, до самих кісток світська людина, розважав Петра скандальними історійками з закулісного життя вельможних страмбських родин, тим часом як двоє лакеїв під наглядом вродливої економки й управительки палацу, — як нам відомо, це була вдова підлого господаря заїзду «У павичевого хвоста», чарівна Фінетта, — дбали про їхні вигоди, приносили їм вино й натоптували Джованні люльку. Фінетта, строга з виду, вдавала з себе стриману й байдужу, немовби бачила Петра уперше в житті; але коли лакей приніс і поставив на стіл таріль з різними перекусками і Петр, потерпаючи, чи вони не отруєні, завагався й мимохіть глянув на Фінетту, вона примружила очі й ледь помітно кивнула, що явно означало: «Не бійся, я сама наглядала, щоб туди ніхто нічого не підсипав, як я робила раніше, коли був живий мій чоловік, а ти, підлий нікчемо, мав апетит на моє тіло й не задивлявся на принцес».

Уже посутеніло, й важке громаддя герцогського палацу, видиме з вікна, повила темрява.

— А тепер, Джованні, ближче до діла, — озвався Петр, коли вони зосталися самі. — Скажи мені відверто й навпростець: що в тебе на серці й чого ти мене запросив?

— Я пригадую, — почав Джованні, — ти одного разу замислився над тим, які риси характеру успадкував від свого діда—холощія, а я тобі відповів, що уміння різонути по живому. І справді — ти вмієш різонути по живому: «скажи мені відверто й навпростець: чого ти мене запросив» — fi donc, fi donc — так не заведено говорити dans le monde — між людьми, які вміють поводитись. Ти здивуєшся — я справді запросив тебе просто так, поговорити. Я написав тобі, що хотів би згадати з тобою про давні часи, які ми провели разом, і це правда. Пригадуєш, як ти мріяв про те, що, почавши зі Страмби, ми завоюємо з тобою весь світ, що ти посадиш мене на герцогський трон і не пам’ятаю вже про що іще? Це було не так давно, щонайбільше півроку тому.

— За цей час багато чого змінилося, — зітхнув Петр.

— Головне, змінився ти, Петре, — відповів Джованні. — Твоя слава так запаморочила тобі голову, що ти вже забув, хто ти й звідки прийшов. Якби ти не відважився впадати коло принцеси, коло неї впадав би я і таким легким і ненасильницьким шляхом був би досяг становища, яке належить мені за правом. Але твоє нечуване зухвальство перекреслило всі мої плани.

— Один літній чоловік, — відповів Петр, — чию мудру ласкавість я й досі згадую з вдячністю, з приводу подібних міркувань згадав таку гарну приказку: «Якби тітка мала мошонку, то стала б дядьком». Сушити собі голову тим, що було б, якби я не впадав коло принцеси Ізотти — все одно, що розмірковувати про те, що було б сьогодні, якби тоді, сім чи скільки там років тому в слуги, який ніс герцогові Танкредові отруєне вино, не заболів живіт і якби герцог те вино випив, а твій батько надів собі на голову його корону.

Джованні зворушено покивав своєю завитою головою.

— Дуже добре, що ти пригадав той давній епізод, — мовив він нарешті. — Бідолашний падре був у цьому недосвідчений. Можу собі уявити, що діялося в нього на серці, коли він сидів саме в цій кімнаті, на цьому самому місці, де тепер сиджу я, і був такий самий теплий вечір, як сьогодні, і падре марно визирав з вікна й чекав знаку, що справа вдалася, — засвічених свічок у трираменному свічнику в п’ятому вікні праворуч, на другому поверсі, — це вікно в герцогській ложниці; тож коли замість цього з брами ви—марширувала ціла когорта герцогових посіпак, батькові не залишилося нічого іншого, як узяти ноги на плечі.

— Перебраним за жінку, — уточнив Петр і здригнувся від думки: «Справді, він не дуже був у цьому досвідчений, як сказав Джованні, і через те, — на випадок невдачі, — забув підстрахувати себе, приміром, тим що не наказав варті біля брами Сан П’єтро пропустити самотнього вершника, який скаже, приміром, таке гасло: «Vedi Napoli, e poi muori!» [89]

— Так, перебраним за жінку, — підтвердив Джованні, і Петр помітив, як у нього тремтить борлак, що завжди було ознакою його великого хвилювання. — Приказка, яку ти щойно навів, дотепна, але не завжди вбережешся від розмірковувань, що могло б бути сьогодні, якби раніше щось відбулося інакше. Якби того разу моєму батькові, котрий знав, що робить, дбаючи виключно про успіх та щастя Страмби, вдалося отруїти герцога, цього злочину не довелося б робити тобі, людині низького походження і, що найгірше, — чужинцеві. Ми — два півні на одному смітнику і не можемо обидва робити одне й те саме. Через те ми розділимо свої ролі: я сяду на трон, а ти ляжеш на хрест святого Андрія, який використовують, четвертуючи негідників, котрі посягали на життя правителів. Погодься, що це — розумне рішення.

Петр не був настільки нетямущий, шоб не розуміти як слід сенсу цих слів.

— Що ти мелеш? — здивувався він.

— Я знаю, що кажу, — відповів Джованні. — Спробуй довести суду, перед яким ти станеш, що ти не звелів прибрати герцога отрутою, яку слуга, котрий куштус його трунок перед самим сном, уже впродовж двох місяців уживає щодень, постійно збільшуючи дози, щоб у нього виробився проти неї імунітет. Ти програв, Петре, цього разу остаточно. Герцог, який невідомо чому так раптом тебе уподобав, уже мертвий. Поглянь.

Джованні показав пальцем на герцогський палац, й охоплений жахом Петр побачив в одному з вікон на другому поверсі, можливо, в п’ятому праворуч, засвічений трираменний свічник. Водночас звідкись здалеку долинули постріли.

Джованні підвівся.

— А тепер, здасться, спустив дух і твій шляхетний приятель і начальник, капітан д’Обере, якого порішили мої доблесні кадети, котрих ти так самовіддано навчав військового мистецтва. — І він покликав гучним голосом: — Усі до мене!

Петр мовчки зацідив його в підборіддя тим сильним ударом, при якому кулак і щелепа, зіткнувшись, видають такий звук, наче сокира розколює міцне поліно, і Джованні, навіть не кавкнувши, звалився назад у крісло, з якого щойно підвівся, а Петр тієї ж миті, коли до кімнати вдерлися лакеї в червоному, озброєні дрючками, і кинджалами, і піками, і кочергами, і сокирами, вискочив на підвіконня відчиненого вікна; однак тераса під ним виявилася заповненою трьома рядами блакитних алебардників міської гвардії, котрі дисципліновано, всі, як один, клякли на праве коліно й спрямували вгору гостряки своєї зброї, вперши її у підлогу, щоб Петр наштрикнувся на них, якби наважився вистрибнути з вікна.