Око прірви - Шевчук Валерий Александрович (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Все в тебе гаразд? — спитав ігумен.
— Так, отче, — мовив я. — Але здається, що та мандрівка була важким і почварним сном.
— Я мав час обдумати все тобою оповіджене і вважаю: маєш виконати заповіта Созонта-диякона.
— В який спосіб? — спитав я.
— Запишеш, що побачив і пережив, нічого не втаюючи до найменшої дрібниці. Повезу те писання митрополиту, щоб порадитися з ним.
— Зайняло б багато часу, — сказав я. — Як же з писанням Євангелія?
— Чи маєш готовність та силу до писання й малювання Євангелія? — спитав отець Григорій.
— Не відаю, — мовив я. — Спустошений я і втомлений. А як учень Петро?
— Петро дивує мене вправністю й художеством, — сказав ігумен. — Міг би сприяти йому порадами.
Отже, мене від писання та малювання Житомирського Євангелія ніби відсторонювали. Але гіркоти я не від чував.
— Хотів би подивитися на роботу того Петра, — сказав.
— Завтра й подивишся, — мовив ігумен. — А сьогодні із ложа не вставай, їсти тобі зараз принесуть.
Їсти мені принесли, я поїв і відразу ж поринув у сон, а коли випірнув із нього вранці, відчув себе цілком оновленим та відпочилим, хоч у руках і тілі й відчувалося невелике тремтіння.
Перше, що учинив, пішов подивитися на Петрову роботу. І тут мене чекало ще одне потрясіння: Петро сидів у просторій, яскраво освітленій келії, цілком заглибившись у роботу, а коли звів голову на рип дверей, мені здалося, що я побачив сам себе в дивному зерцалі, бо то був достемісінько я, тільки не теперішній, а з того часу, коли почав писати Пересопницьке Євангеліє. Цього учня я колись бачив у Пересопниці, він до моєї роботи приглядався, дещо й допомагав, отже, й мене знав — підхопився, вибіг з-за столу і вклонився мені, припавши до руки.
— Такий щасливий, учителю, — сказав він, — що навістили мене, недостойного!
Потім я дивився його малюнки і зроблені на пробу аркуші майбутньої книги. Вони творились у моїй манері, але прочувалась і його рука, його око й бачення.
— Чи пам'ятаєш ти Пересопницьке Євангеліє? — спитав я.
— Хіба можна те забути! — сказав захоплено учень, при тому захоплення його було щире. — Для мене то в художестві небо!
— Не блюзни! — обірвав його я. — Все зроблене людиною, недосконале й мале.
— Вибач, учителю! — покірливо схилився Петро. — Хотів сказати: праця твоя — досконалий для мене взірець, і не для підхлібства це кажу. Хотів би хоч малою мірою досяг ти твого вміння.
— Оце і зле! — сказав я. — Наслідуючи, високої міри не сягнеш, хоч малу міру матимеш. Поганий той учень, що не прагне перевищити вчителя.
— Хіба можна перевисити художеством Пересопницьке Євангеліє? — спитав самими вустами учень.
— Усе можна перевисити, — сказав я, — бо людина, як казав, не знає досконалості. Але щоб сягти, будь собою, а не чиїмсь відбитком.
— Думав про це, — сказав Петро. — Але без високих зразків себе не утвердиш.
— Добре сказав, — мовив я. — Однак не роби собі із тих зразків неба. Бо небо — то не зразки, то Господь. Його й наслідуй, його й слухай, а на зразках навчайся нікого й нічого не повторювати.
– І про це думав, — мовив учень. — Але ще квола моя рука і змисли. Зразки для мене як підпірні палиці.
— Чим швидше позбудешся підпірних палиць, тим швидше станеш на власні ноги й твердіше стоятимеш.
— Вчиню як кажеш, учителю, — схиливсь у легкому по клоні він. — Принаймні маю до цього велике бажання.
Я дав йому ще кілька порад, указав недоліки в малюнках та написанні літер і вийшов од нього задоволений. І не тому, що він улестив мене, а тому, що так гостро нагадав молодість мою, а ще тому, що розмова моя з ним увіч нагадала розмову з учителем моїм, великим майстром краснописання та рисунка Ігнатієм, у якого я вчився, а ще тому, що відчув у цьому хлопцеві силу й завзяття, ще достатньо не виказані, але відчутні. Знав від ігумена Григорія, що Петро днями висиджує за роботою, забуваючи про їжу, навіть обов'язок ходити на службу, за що ігумен не раз йому вимовляв, хоч не карав, бо отець Григорій був мудрий і доброзичливий духовний отець, умів хист оцінити й підтримати, як це зробив свого часу і зі мною. Тому я вірив, що під ігуменовою рукою із цього хлопця може вирости добрий майстер, і хай допоможе йому в трудах невсипущих Господь. Я завжди вважав себе недостойним струментом у руках Божих, гріхи мої він бачить і хай простить, але одного гріха, поширеного поміж люду, що володіє художеством, я не мав — заздрості до інших; завжди-бо вважав, що заздрість — ознака малості душевної, а Зоїл тому й заздрив Гомерові, бо не міг і не сподівався сягнути його висоти; Гомерові ж заздрити Зоїлові підстав не було.
Відразу ж пішов до ігумена Григорія і сказав про Петра свою думку. Сказав, що відрікаюся від писання Житомирського Євангелія, бо тепер не готовий до праці, а справа чекати не може. Отже, погодився виконати інше послушання — записати все, що пережив у мандрівці і що вклав до моєї голови диякон Созонт. Але дві речі хотів попросити в ігумена: перш ніж почати цю немалу працю, хай дозволить після достатнього відпочинку, коли наберуся сили, піти до Пересопниці. Минуло-бо десять років відтоді, як завершив я Євангеліє, і мені до болю в душі хотілося б ще раз його по бачити. Причина того проста, сказав я ігумену Григорію: кожен мистець хворіє перебільшеними оцінками твореного собою і часто не вміє до ладу й спокійно оцінити сам себе, через що і в гріх гордині упадає, не маючи до того й підстав. Через це нашому брату потрібно вряди-годи смиренно себе звіряти, бо, коли недостойне він створив, а бачить у недостатньому високе, жалю гідний стає; коли ж переконається у задовільності своєї праці — це укріпить його дух. Мені ж укріпити свій дух конче потрібно, перш ніж починати власну працю. Коли ж я відчую, що труд мій, у який я уклав усього себе і на який виклав всю силу свою та снагу, недостойний, хай звільнить мене від послушання: ввійду я у святе безділля, каючись перед Господом за гординю свою, і в молитвах закінчу свій недостойний вік.
– Іди, сину мій, — сказав отець Григорій, — і хай благословить тебе Господь. Сподіваюся, що повернешся сюди духом укріплений. Тільки не впади у марне самоприниження, яке буває більше гордині.
— Хай буде не за твоєю волею, а за Господньою, — про казав я.
І пішов до Пересопниці. Не скажу, що легка була мені ця дорога, був і досі вислаблий, через це не поспішав. На щастя, трапилася мені в дорозі валка, яка гнала биків у Польщу, і я доєднався до неї — їхав далі повозом.
Княгиня Катерина Чарторийська зустріла мене ласкаво і сказала, що слава про моє Євангеліє розійшлася по цілому краю, до неї приїжджає чільна шляхта подивитися на нього, через що вона на певний час узяла книгу з монастиря до себе, окрім того, в неї працює зараз управний писець та рисувальник — робить із неї копію для її свояка.
Я зустрівся із тим копіїстом — це був отець Димитрій, поважний і вправний чоловік, його я, до речі, знав коротко й раніше, але властивістю його хисту було те, що умів вельми докладно повторювати написане й намальоване іншими, а до творення власного був цілком нездалий.
І ось настав цей момент, коли я опинився сам на сам із своїм дітищем і почав повільно, уважно, лист за листом переглядати книгу, вивіряючи себе й намагаючись дивитися на зроблене мною чужими очима й відстороненим духом. І те, що побачив я, несподівано вразило мене, а ще більше втішило, хоч трохи засмутило: у тій роботі були невеликі вади, як я відзначив, але загалом робота достойна. Це мене і втішило. Засмутило інше: увіч відчув і побачив, що нічого ліпшого, досконалішого, кращого не зроблю вже ніколи. Тобто не зберу в собі стільки потуги, аби вибухла в такий розлив барв та ліній, орнаментів, ніколи не напишу більше таких літер, кожна з яких має незбагненну красу й вишуканість; в якісь хвилини мені навіть не вірилося, що оце диво, яке тримаю перед собою, — справа рук моїх; воістину, не я це творив, а був струментом у Господніх руках. І, сидячи біля вікна, в яке щедро вливалося сонце, я раптом почув хрипкий і сильний, повний внутрішнього переконання й заїлості голос Микити:
