Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
– Він мало до кого прихильний, мадам, – упівголоса промовив Мартін, ледь-ледь схиляючись, щоб удихнути запах її волосся – воно тонко пахло фіалковим коренем і трояндовою водою.
Вона не здригнулась і навіть не озирнулася.
– З поведінки коня, сер, я збагнула, що ви неподалік. Чудова тварина: могутні ноги, широкі груди, довга спина – немов спеціально створена для бойового сідла. Але я вперше бачу коня такої розкішної статі й водночас такої неблагородної масті!
Тут англійка мала слушність. Шерсть Мартінового скакуна мала складне забарвлення: корпус і спина – пісочно-жовті, живіт – іще світліший, а вздовж хребта тягнувся майже чорний «пасок» – ознака, яка дісталася йому від диких коней, яких іще де-не-де можна зустріти в неозорих степах Азії. Ноги в жеребця теж були темними, майже чорні біля копит, але вище світлішали, й там, немов тіні, проступали так звані «дикі» мітки – ледь помітні поперечні смуги. Грива і хвіст здалеку здавалися мало не чорними, але й у них траплялися бурі й зовсім світлі, майже сиві пасма.
Коні такої масті найчастіше бувають низькорослими й великоголовими, такі часто-густо трапляються серед робочих селянських конячок. Але його жеребець був значно більший за звичайного скакового коня, хоч і менший за бойового. Лицареві ніколи досі не випадало бачити розумнішої та відданішої істоти.
Мартін поплескав буланого по крутій шиї.
– В арабів, мадам, є приказка: ніколи не купуй рудого коня, продай вороного, оточи турботою білого, а сам сідай на гнідого. І хоча ваші англійські коні переважно гніді чи золотаві, а мій буланий неблагородної масті, я не проміняю його на жодного іншого жеребця, навіть на якогось із тих красенів, що їх розводять у Незербі.
Це було зухвало, однак леді Джоанна не образилася, а запитала, як звати його коня, і здивувалася, коли Мартін відповів, що ніколи не називає своїх скакунів: вони занадто часто гинуть у бою, і якщо не знаєш, як звали вбитого чотириногого друга, втрата здається не такою важкою.
– Невже коні неодмінно мусять гинути? – засмутилася англійка, і далі лагідно гладячи буланого. – Назвімо його Персиком, і він прослужить вам довго, дуже довго! Погляньте, він і справді схожий на цей плід, що з одного боку завжди темніший, ніж з іншого!
Мартін мимоволі всміхнувся: що за безглузда кличка – Персик!
Бесіда тривала, і Мартін, уловивши момент, запропонував дамі проїхатися верхи околицями фортеці. Погода пречудова, в такий день нічого не може бути кращим, ніж мчати назустріч свіжому вітрові!
Леді Джоанна дещо розгубилася, але відразу ж запитала: чи розважливо вирушати верхи на прогулянку, якщо ще вчора в околицях бешкетували газизи?
Замість відповіді Мартін кинув буланому на спину сідло й поверх нього глянув на молоду жінку, подарувавши їй одну з найчарівливіших усмішок, на які лише був здатен.
– Думаю, вам, мадам, не варто нічого боятися, поки поруч я!
У цій репліці відчувалися виклик і насмішка.
Леді Джоанна негайно відповіла йому, заявивши: вона таки справді не подумала, що її попутник – лицар ордену Святого Івана, воїнів якого вважають найкращими в християнському світі. За винятком, хіба, тамплієрів – лукаво додала вона й відразу взялася вміло сідлати свою гніду кобилку, зазвичай обходячись без допомоги конюха чи слуг. Хоч леді й була високородною особою, але поводитися з кіньми, безперечно, вміла.
Вони проїхали зо дві милі дорогою до віддалених пагорбів і гаїв, за якими невдовзі показалися пласкі черепичні дахи невеличкого селища й скромна баня сільської церкви. Джоанна не відставала від лицаря ні на крок, але він і не намагався обігнати супутницю. Впевнена посадка, здатність злитися з конем в одне ціле, спритність леді Джоанни змусили Мартіна мимоволі замилуватися нею. Невдовзі вони дісталися ущелини, в якій струменіла невелика річечка, але їхати далі Мартін не наважився – з ним була жінка. Сабір докладно змалював йому околиці, але про те, що розташовано за ущелиною, не знав і сарацин.
У фортецю коні вершників поверталися кроком. Мартін і Джоанна вели неквапну розмову.
Лицареві Джоанна видалась приємною і доволі щирою: у селищі їй будь-що захотілося скуштувати місцевого меду; вона їла його зі свіжоспеченим коржем, забруднивши руки й обличчя і сама ж із цього сміючись. Від отари, що паслася неподалік, відділилося чорне козеня й, жалісно мекаючи, потрусило їм назустріч. Джоанна почала кликати його таким самим жалісним меканням, аж поки воно не побігло за її кобилою. Як мешканку півночі жінку дивували достиглі у квітні помаранчі та всіяна опалими цитринами земля під вічнозеленими деревами – точнісінько так, як у серпні в Англії опадають яблука з яблуневих гілок. Леді Джоанна захоплювалася багатством і достатком цього краю, зауваживши: немає нічого дивного, що сельджуки так люто прагнуть його відвоювати. І, схоже, не вгамуються, поки не досягнуть своєї мети.
Мартін вирішив не обговорювати цієї теми, заявивши: оскільки землі належать Ромейській імперії, то ромеї самі мають приборкувати апетити тюрків, які в цих краях утвердили свій султанат.
Коли ж мова зайшла про його власну персону, лицареві довелося непросто.
– Мені казали, що родом ви з Намюра, – несподівано звернулася до нього англійка. – Отже, ви фламандець, сер лицарю?
Мартін гадки не мав, де народився справжній госпітальєр Мартін д’Ане, тому відповів, що він не фламандець, а француз і до вступу в орден жив у замку Моен.
– Але ви не схожі на француза, – зауважила співрозмовниця. – Замок Моен, кажете? Ніколи про нього не чула.
– Це неподалік від Ардеша в Пікардії.
– Мені це ні про що не говорить. Я там не була.
– А ви багато мандрували?
– Останній рік – так. Мені подобаються нові місця й люди, їхні характери та звички.
Лицар не хотів заглиблюватися у власне «минуле»: чим менше англійка знатиме про нього, тим легше йому потім зникнути, а їй нічого буде розповісти про оманливого госпітальєра своєму могутньому братові. Тому він не відповів і на запитання, чи бував у Святій землі.
Джоанна, помітивши, що її попутник став стриманіший у словах, вирішила: мабуть, орденський статут передбачає потайливість і забуття свого минулого. Але статут статутом, а на її ніжки в стременах лицар вперто поглядає і не без задоволення. Безшлюбність, бідність і послух! Чи можливо дотриматися цих обітниць, хоч би яка міцна була віра? От і маємо, що всі ці гордовиті паладини – звичайні чоловіки, вимордувані тривалим утриманням…
Мартін зауважив-таки, що його зближення з англійкою триває саме так, як він і сподівався: тепер Джоанна тримається з ним цілком розкуто і, вже впевнена у власній красі, поводиться так, аби привернути до себе увагу молодого лицаря.
Проте наступної миті вона здивувала його, поцікавившись, як ставляться в ордені до його зброєносця Ейріка і чи давно він йому служить. Її покоївка Санніва така з ним щаслива, а сам Ейрік запевняє, що готовий обвінчатися з нею за першої ж зручної нагоди.
«Клятий базіка!» – розгнівався Мартін, не поспішаючи обговорювати Ейрікові чесноти як зброєносця. Звісно, ніщо не заважало висловити йому свою згоду – нехай рудий додасть до своєї колекції вінчаних дружин іще одну кралю. Та раптом йому стало шкода щиру й простодушну дівчину, яка і так уже постраждала від розбійників. Як вона могла знати, що Ейрікова закоханість – нехай і щиросерда – триватиме доти, доки розійдуться їхні шляхи. Якщо ж їх обвінчають у церкві, дівчині доведеться роками чекати на рудого, не маючи права зійтися з кимось іншим. Справді, Ейрік часом навідує своїх любасок, але після того, що він, Мартін, готує для її господині, в Санніви немає жодної надії коли-небудь знову зустріти свого варанга…
Саме тому він категорично відмовив, мотивуючи це тим, що не може дозволити вінчання свого зброєносця в землях схизматиків-ромеїв. В ордені такого не пробачать.
Леді Джоанна насупилася і, щойно вони опинилися у внутрішньому дворі фортеці, негайно пішла геть від попутника, кинувши йому поводи свого коня, немов якомусь конюхові. Мартін спостерігав, як леді піднімається зовнішніми сходами у свою вежу, аж поки вона озирнулася і помахала йому рукою.
