Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Мельник, дякував Богові, що живим вийшов з тої пригоди, і забув думати про чортову обіцянку.
Але наступний рік був сухий і всі млини ві Львові стали. Тільки млин нашого мельника не спинявсь ані на хвилю. Яка сила крутила його лотоками можна тільки здогадуватися. Головне, що мельник сильно розбагатів і горя не знав. А пити, ясна річ, покинув.
А з тою самою фігурою Богородиці була пов'язана ще одна пригода. Якось 1820 року їхав увечері Глинянським трактом австрійський службовець, зачепив коляскою за фігуру і зламав у колесі вісь. Це його так розгнівало, що звелів ту фігуру розібрати і кинути під паркан.
Та личаківці її підібрали і встановили вже в іншому місці у спеціальній капличці під дахом.А той австріяк незабаром осліп.
Партика був чоловіком богомільним, але як ставив у церкві свічки всім святим, то й чорта не обминав. Чувся так певніше.
Тим часом і сам чорт перейнявся повагою до Федя і вирішив зробити йому щось приємне.
Одної ночі наснився він Федьові і сказав:
– Ходімо до лісу, я тебе нагороджу за твою вірність.
Федьо, не вагаючись, подався за чортом до лісу, а там вони спинились біля розлогого дуба.
– Ось тут під цим дубом закопано скарб, – сказав чорт. – Прийдеш вдень і відкопаєш.
Федьо роззирнувся туди, сюди, а довкола самі дуби.
– Та ж я завтра не пізнаю це дерево! – забідкався.
– Зроби якийсь знак, – порадив чорт.
– Але який?
– Наклади під дубом, – засміявся чорт і зник.
Федьо скинув штани та й почав дутися, аж стогнати. Дметься, дметься, та все в постіль.
Тяжкі потуги Федя вирвали зі сну його жінку. Спочатку вона уважно прислухалась, далі сторожко потягла носом і скрикнула:
– Дурню! Ти шо робиш?
– Цить, стара, цить! – замахав руками Федьо. – Буде тобі, буде й мені, буде н нашим дітям!
– А бодай тебе! Таке в ліжку виробляти! Іди на двір! – та й почала його виштовхувати.
Федьо ніяк не хотів прощатися з таким гарним скарбом і боронився як міг:
– Перестань! Я тобі такий скарб покажу! Ось ще хвильку!
– Іди ти зі своїм скарбом на гноївку! Ти, п'янице анахтемська! Тая такі скарби кожного дня бачу! Забирайся з ліжка мені, бо вхоплю качалку!
Тільки бебехнувшись з постелі на землю, врешті Федьо очунявся і зрозумів, що то був лише сон.
– Оце мені чорт за свічку подякував!
І з тих пір вже нечистому свічки ніколи не ставив, тільки дулю показував.
На горі Туриці колись стояв замок. Жив у ньому боярин Тур.
Тур мав дуже гарну доньку, котра так пишалася своєю красою, що врешті в дівках засиділась. Коли батько дорікав їй, що заміж не виходе, вона відказувала:
– Я вмію володіти зброєю і конем не згірше лицаря. А як заміж вийду, чоловік мене біля прядки посадить.
Минув час і боярин помер.
Ледве вдалося родині намовити молоду боярівну вийти заміж. Вона погодилась, але з умовою: тільки за того, хто перестрибне верхи яр під горою.
А був той яр глибокий і широкий. Через те не один лицар собі карк зламав.
Після кількох невдалих спроб ніхто більше не зголошувався. Літа спливали, врода молодої боярівни в'янула. Вже й сама не рада була, що таку умову загадала, але гордість не дозволяла відмовитись.
Аж ось одного осіннього похмурого дня прибув до замку чорний вершник на чорнім, як вугіль, коні:
– Ану, – каже, – спробую і я щастя.
Розігнав коня, помчав вихором до яру, вдарив острогами з усієї сили, і кінь, випроставши ноги, мов струни, одним махом перелетів на той бік. Оце було втіхи у замку! Нарешті їхня пані заміж вийде.
Уже збиралися до шлюбу молоду пару вести, але наречений сказав, що хоче наперед повезти боярівну до себе додому, там вони повінчаються, а тоді вже й повернуться.
Боярівна хотіла взяти із собою челядь свою та ще й цілий віз манелів.
– Навіщо. – здивувався лицар. – Це ж не далеко. А вдома в мене є усе чого твоя душа забажає.
Сіли вона на коней і як рушили в дорогу, так по них слід і пропав.
Коли згодом почали випитувати про того лицаря, то ніхто нічого путнього сказати не міг. Ніхто його раніше не бачив і не чув, що такий є.
За якийсь час приблукала до замку ворожка. її обступили та почали то про те питати, то про се, а врешті і про бояриню.
Ворожка висипала на землю жменьку пір'їнок воронячих, ще якогось зілля натрусила і підпалила. А як почала вона шамотіти свої заклинання, всі побачили, як звивається у полум'ї молода боярівна – руки заломлює, кричить і просить рятунку.
– В пеклі вона, – зітхнула стара. – А той її лицар на чорнім коні – нечиста сила. За те її покарано, що так гордувала парубками і стількох зі світу звела.
З тих пір ту гору й прозвали Турицею на пам'ять про нещасливу боярівну.
Колись чорти заповзялися знищити собор святого Юра. А ви, певно, знаєте, що нечиста сила має міць іно до першої ночі, бо вже як о першій півні запіють, то чортівня відразу слабне.
Ото вони зібралися й вирішили на собор кинути цілу скелю. За Винничками якраз така скеля стояла, і чорти дійшли думки, що вона б цілком могла розчавити собор.
Вибрали вони таку ніч, коли зірок на небі майже не було, обхопили ту скелю руками і знялись у повітря. Та не пролетіли й сотні кроків, як мусили спуститися на землю і в долоні поплювати. Клята скеля була така важезна, що обривала руки. Так вони то летіли, то віддихувалися, аж от коли були напівдорозі між Винниками і Львовом півні заспівали, а на Ратуші бамкнув дзиґар.
Враз уся сила, яка в чортів була, змаліла, скеля вислизнула з рук і гугупнула серед лісу на пагорбі.
Там вона і досі стоїть. А коли уважно придивитися, то можна помітити сліди чортячих пазурів.
В середині XV століття боярин Юрко з Мальчиць був справжнім пострахом львівської околиці поріччя.
Одного літа він жахливо нудився у своєму маєтку. Мусив на якийсь час припинити напади і грабунки, бо якраз у Ратуші розглядалася скарга місцевого солтиса на буйного боярина. Треба було б щось тому старому встругнути, аби відпало бажання судитися. Але нічого цікавого на думку не спадало, бо в горлі було сухо, як у пустелі. А в хаті – ані краплі вина. Купити не було за що, бо збіжжя ще не зібрали і не продали.
