Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
— Хочу, владико.
— Побачиш, що все буде добре та що своєму владиці треба вірити. Нехай тебе Господь має в своїй опіці. Казали мені люди, що ти не дав знущатися над пійманими поляками. За те, що милосердний ти для свого ворога, нехай тебе Господь благословить!
Критори і благодітелі Панянського Печерського
Як Нечай із своїми людьми в'їжджав на манастирське подвір'я Панянського Печерського манастиря, на порозі, на східцях застав нерухому, наче закам’янілу постать матері-ігумені.
Нечай зіскочив із коня та з шапкою в руках підійшов до монахині.
— Христос раждається!
— Славіте Його! — відповіла ігуменя. — Полковник Нечай?
— Так, преподобна ігумене.
— Всі жінки з дітьми зібрані в кімнаті. Їх небагато. Мусиш їх узяти?
— Чи будуть вони безпечні тут, коли сторожу здіймуть?
— Думаєш, що є такі, що на манастир руку піднесуть?
— Не знаю. Рішіть самі, Преподобна ігумене. Хочете їх оставити, я вам їх оставлю, хочете, щоб узяти, візьму. Мені йде про озброєну шляхту, що криється по чоловічих манастирях.
— То чого ж ти, полковнику, сюди приїхав?
— Я хочу бачити Христю.
— Владика з нею тепер говорять.
— То я зажду.
— Добре.
Нечай поглянув в очі ігумені і аж здригнувся. Таким кам’яним холодом віяло від неї, від її погляду, від її слів, що жаль стиснув Нечая за горло, коли подумав, що Христя живе тут і мусить жити таким життям, як черниці. Нагло згадав щось. Повернувся, підійшов до свого буланого, витягнув із шкуряної торби два набиті гаманці та підійшов до ігумені.
— Прийміть це від мене, будь ласка, на манастирські потреби.
— Спасибі, Бог заплати! — відповіла ігуменя, держачи обидві калитки. — Це срібняки?
— Ні, червінці.
— Спасеть же Біг тебе — повторила ігуменя. — Буде за що не тільки перезимувати та їжу придбати, але й у церкві направи поробити.
Нечай гірко всміхнувся:
— То ви, не маючи самі що їсти, ще ляхів перетримували?
— Христос велів любити ближніх, навіть ворогів.
Нечай, не маючи відповіді, глянув безрадно кругом і побачив, що Кривенко та ще дехто з козацької старшини прислухались до розмови.
— Дрозде, ей, Дрозде! Чи там у моїй торбі нема ще одного гаманця?
Дрозд підійшов до буланого та вийняв із торби ще одну калитку з грішми й подав полковникові.
Нечай передав її ігумені.
— Прийміть, мати ігумене, і це ще від мене.
— Спасибі! — повторила ігуменя і затрусилась ціла.
Нечай помітив це.
— Ех, преподобна! Коли хочете тут стояти, то йдіть і накиньте щось на себе, бо холодно.
Як на те, відчинилися двері й у них появилась черниця з чорною вовняною хусткою в руках. Ігуменя загорнулась у хустку й видко було, що перемерзла до костей.
— Ви, мати ігумене, радше йдіть та загрійтеся трохи. Я тут зажду, аж владика скінчить говорити з Христею.
— Мені вже не холодно — відповіла ігуменя, дивлячися просто перед себе.
Нечай кинув оком на своїх людей і побачив серед них якийсь рух. Звернувся ще, усміхаючись, до ігумені:
— Ви ще не рішили, чи хочете держати тих жінок і дітей, чи ні?
Ігуменя щільніше загорнулася хусткою.
— Владика рішить.
Тим часом до східців, де стояла ігуменя, підійшов Кривенко ще з кількома козаками. Всі вклонились ігумені, а Кривенко почав говорити:
— Ви, мати ігумене, не во гнів беріть ані нам, ані нашому полковникові, що ми тут сьогодні приїхали. В нас у серцях теж були біль і образа. Але коли ми почули, що ви, самі ж не маючи що їсти, кормили отих ляхів, що наші церкви нищать та наші манастирі руйнують, наш біль і наша образа щезли з наших сердець і ми б'ємося в груди і вас пробачити нам просимо. Істинно християнське це діло... Полковник уже дав від себе на ваш манастир, але й ми хочемо дати. Ось тут є від мене даток. Це ми на скору руку назбирали між собою.
З цими словами подав гаманець та хустину, повну мідяків, срібняків і червінців.
Щось наче схлипнуло в грудях ігумені, але очі дальше були сухі й холодом віяло від її обличчя.
— Бог заплати! Бог заплати вам усім!
За ігуменею двері знову відкрились і в них появився митрополит Косів.
Усі схилилися в глибокому поклоні.
Коли митрополит поблагословив усіх, ігуменя показала йому, що вона придбала для манастиря.
— Бачите, мати-ігумене, а ви так боялися, що буде, коли полковник Нечай приїде!
Ігуменя поглянула знову на Нечая і йому здавалося, наче він побачив якісь теплі промінчики в її очах.
Вираз її обличчя ніби зм’як, наче став менше холодний.
Зате митрополит був схвильований, подражнений.
Щохвилини кліпав повіками, то сягав рукою до бороди, то клав руку на хрест, що висів у нього на шиї.
Козаки обступили його півколом, держачи з пошаною шапки в руках і митрополит побачив, що він мусить їм щось сказати.
— Дорогі брати мої во Христі. Щедрістю й людяністю доказали ви, що ваші наміри чисті та що Христос, наш Бог і Спаситель, є у ваших душах. Я певен, що той гнів, який загорівся у ваших серцях, коли ви побачили, що в манастирях скриваються поляки, погас тепер та що на його місце прийшли зрозуміння, милосердя і пробачення. Але й я вас зрозумів більше, як колинебудь дотепер. Я побачив, що це була не жадоба помсти, не ненависть, що вас сюди привела. Я також прозрів. Усе, що діється у світі, діється за волею нашого Творця і Спасителя. Мала стеблинка не рушиться без волі Всевишнього. То ж і війни, як Божий допуст, діються за волею Божою. Але на війні є такі, що воюють, убивають, завдають рани, але є й такі, що ці рани гоять. Тому не дивуйтеся, що ми хотіли й хочемо рани гоїти, де тільки можна, бо це наша життєва мета гоїти рани тіла й душі, помагати переслідуваним, нещасним, бути милосердним не тільки для своїх приятелів, але для всіх, для врагів Отчизни, для супостатів. Але коли така гетьманська воля і цілого козацького війська, ми віддамо вам усіх тих, що шукали захисту по наших манастирях і будемо молитися, щоб вони щасливо вернулися в свою Отчизну. Донесли мені вчора, що ви і ваш полковник не знущалися над пійманими, чим здобули ви наші серця більше, як усіма перемогами над своїм ворогом. Нехай вас Господь благословить і має дальше в своїй опіці! Слава Богові!
— Навіки слава! — загуло кругом.
— Я ще з тобою хочу поговорити, пане Нечаю.
Нечай увійшов із владикою в коридор. Черниця відчинила двері й вони вступили до малої кімнати, де були тільки три стільці та столик.
Митрополит ізнову неспокійно став бігати пальцями по бороді і по хресті на грудях.
— Я говорив із Христиною.
Нечай не відзивався.
— Але не так вийшло, як я сподівався.
Нечай і дальше мовчав, тільки очі загорілися в нього і брови зсунулись разом.
Митрополит розвів руками.
— Вона не хотіла слухати про те, щоб залишити манастир.
Нечай схилив голову, не кажучи й слова.
— Не помогли мої слова, не помогла намова. Це, полковнику, новий хрест для мене, що його треба нести. Простиш ти мені?
— Я ще хочу з Христею говорити... Але, це мій хрест, владико.
— Вона казала, що не хоче тебе бачити.
— Але я хочу бачити її — відповів різко Нечай.
Митрополит звернувся до ігумені.
— Пришліть, мати ігумене, Христину до розмовниці. Полковник хоче з нею говорити.
Нечай увійшов до розмовниці, але не чекав довго, бо зараз же за ним увійшла Христя. Хотів приблизитись до неї, але суворий вираз її обличчя спинив його.
— Ти чув, що я не хотіла тебе бачити?
— В манастирі нема: хочу, не хочу. Це є там, за цією брамою, за цими мурами. Тут є тільки послух. Ей, Христе, Христе! Душа в мене плаче. Що з тобою ці люди зробили? За що? Чому? Тому, що ти племінниця митрополита, а він не хотів зв'язків із козаками? Тепер ходить за мною й питається, чи я йому прощу! А той другий, Пристальський! На вічну дружбу зі мною хотів заприсягтися. Вони в тебе послух знайшли і довір'я. Прийшли, як мене не було, схопили, як мене не було, і ти пішла, слова не сказавши, втекла, як від прокаженого. Забула про Адама, кинула батька, кинула матір. Вони плачуть. Самітні. Покинуті. Безрадні...
