Око прірви - Шевчук Валерий Александрович (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Коли так, то й гаразд, — прорік Созонт. — Спасибі за честь.
Більше балачок ані ми, ані Микитині учні не зачинали. Я кілька разів позирнув під час перепочинків на Симеона — був той байдужий і ніби відсторонений. І я чомусь подумав: як міг цей врівноважений, приємний на лиці, розумний і мовчазний чоловік по-звірячому бити жінку, яка його невимовно любить? Отже, звір у ньому таки ховається.
Я йшов попереду, мусив видивлятися дорогу, ноша з Павлом була важка, й ніяк мені було по-особливому розглядатися чи про щось складніше міркувати.
Дивно й те, що, йдучи до Ока Прірви, ми не зустріли дорогою жодного уломного чи потворного, хоча раніше, блукаючи островом, неодмінно на них натикалися, ходячих, сидячих й простуючих, — ніби звільнили нам дорогу за якимось знаком, від неї відсунувшись.
Сонце вже стояло в небі, повите хмаринням, прискало пучками проміння; небо також покрилося рідким хмаринням, з самого ранку трохи парило, а роси не було — трава сухо шаруділа під ногами. Піт котився мені обличчям, стікав із лоба на очі й на щоки, часом ми зупинялися, щоб отерти піт та й передихнути. Тоді Микитині учні так само німо зупинялися, але допомоги нам не пропонували; обличчя також мали сірі, як і Созонт, очевидно, від недоспаної ночі. І через це між ними й нами утворилася ніби прозора стіна, з одного боку якої були ми, а з другого — вони, і зростала невидима напруга, так ніби вони й ми бажали один від одного якнайшвидше звільнитися. Симеон все так само був спокійний і замкнутий, хоч очі мав сумні. І відчув я, що всі вони, як і ми, по-своєму печальні, по-своєму відречені, втомлені і ніби чимось невдоволені — може, цьому сприяла присутність між нас мертвого тіла з покритим лопушиним листком обличчям? Зрештою, дісталися до Ока Прірви — вода димувала. Але тільки та, біляста, що її Симеон назвав мертвою; темне коло посеред заводі було ніби покрите прозорою крижаною плівкою й не диміло. І знову почувся своєрідний запах, який був тільки тут, але цього разу не тільки дух падлини, а ніби аромат, змішаний із пахом гниття, наче пахли якісь болотяні квіти, хоч квітів поблизу ніде видно не було.
— Поведе вас брат Симеон, — сказав Антоній, коли по ставили ноші біля води. — Ходіть із Богом і, коли щось було в нас не так, вибачайте! Були ви нам любі гості.
Він підійшов до Созонта, обійнявся, тричі поцілувавшись, це саме вчинив і зі мною, і я відчув при цьому, що з рота йому йшов кислий дух — очевидячки, перегар з випитого меду. Решта учнів нам тільки вклонилася, за винятком Симеона, що мав продовжувати з нами дорогу, і ніби на поклик вони розійшлися, постававши на вгнутому березі Ока Прірви в певній відстані один від одного, зовсім так само, як тоді, коли нас зустрічали: двоє з лівого, а двоє з правого боку; Антоній же залишався посередині, тобто в місці, звідки починалася стежка. Тут-таки лежало три палиці, очевидно, приготовані заздалегідь, і мене раптом пронизала, як стріла, думка: коли ці палиці приготовлено заздалегідь, припустимо, Никифором, якого тут застав на світанку Созонт, то палиць мало б бути чотири. Звідкіля ж Никифор знав, що Павла ужалить змія і той помре? Отже, напевне відав, що піде нас через Око Прірви таки троє, а не четверо, відтак чи не Никифор підпускав до нас змію? Созонт також помітив, що палиць було три, а не чотири, бо виказисто на мене подивився. Відтак друга думка пронизала мене: коли тут, на Оці Прірви, має статися те, що передбачував Созонт, і коли конче мав загинути той, хто йшов останній, тобто коли здогад цей правильний, то чи не піти останнім мені, адже Созонт уважав, що вони не вбивають без потреби. Отже, мене, очевидно, не зачеплять, а Созонта підсікти на стежці не зможуть. Тому я й сказав:
— Мені сподобніше йти останнім. Триматимусь за ноші й так певніше почуватимуся.
— Що скажеш на це, брате Симеоне? — запитав Созонт, миттю мене зрозумівши.
— Чиніть як бажаєте, — байдуже мовив Симеон. — Моє послушання вас провести.
Водночас я помітив, що вони з Антонієм перезирнулися.
— Вирішуй ти, — сказав Антоній Созонту. — Як на мене, непевного треба ставити всередину.
– І я так вважаю, — спокійнісінько мовив Созонт. — Через це піду останнім.
Мені стало важко на серці, адже давав Созонтові можливість урятуватися. Він же застановився у своїх намірах і, коли наші здогади правильні, відверто йшов на смерть.
Симеон спустивсь у воду, пройшов трохи стежкою й зупинився. Я зліз з берега і став обличчям до Созонта, щоб прийняти ноші, тим часом мав можливість промацати ногою там, де починається стежка. Цього разу здогад наш був правильний, стежка — підвісна, бо я наштовхнувся на два вбиті впритул до берега дерев'яні кілки.
Созонт посунув на мене ноші, і я відступив задом, тягнучи їх за собою. Лопуховий листок із Павлового обличчя сповз — було воно страшне: роздуте й чорне; вже ніхто ніколи за цим лицем його не впізнав би. Виловив із води лопухового листка й покрив Павла. Созонт зсунувся у воду біля самого берега й, очевидно, також намацав кілки, бо вдруге виказисто на мене позирнув.
— Візьми палицю, — сказав Созонт, передаючи її мені. — А тепер розвертайся.
Я змушений був розвернутися, в одній руці тримав палицю, а в другій ручку тичини — ноші були на плаву.
— Рушили! — сказав за спиною Созонтів голос.
Не міг бачити, в який спосіб він тримається за ноші і як міг користоватися палицею. Запах падлини від збовтаної води збільшився, покривши аромат, який перед цим все-таки відчувався. Симеон пішов переді мною впевнено, але по вільно, промацуючи дорогу палицею; відчувалося, що проходив він Око Прірви не раз.
— Ми забули набрати з собою води, — раптом сказав ззаду голос Созонта. — Чи зможемо, Симеоне, біля чистої води зупинитися?
— Стежте за мною, — повернув голову Симеон. — Дам знака!
І знову рушив спокійно й упевнено. Біляста вода збовтувалася ногами, і ми покрилися димом, від якого почало трохи паморочитися в голові; пара відривалася від поверхні плеса й підіймалась угору, скручуючись у пасемка. Ми занурювались у воду все глибше й глибше, дим почав доходити нам до облич.
— Глибоко не дихайте! — крикнув нам Симеон. — Пара може запаморочити!
Мене вона вже запаморочувала, зрештою, був я малий зростом, особливо коли порівняти із Созонтом та Симеоном; здалося, що в голові починають скручуватися барвисті кружала, з'явилася легка нудота, а очі ніби покривала мла. Я дихав ледь-ледь, але і від того тіло почало млоїти, правда, не настільки, щоб утратити тяму. І, як завжди бувало зі мною в час небезпек, запалив у голові сторожового вогника, тобто всю увагу зосередив на цій малій, устромленій у мозок свічечці, і свічечка ця горіла, блимаючи вогником, але не погасала. Відтак млість у тілі почала зникати, хоч барвисті кола продовжували скручуватися і снуватися, ніби й голова моя починала диміти, як і ця заводь.
Ми поволі наближалися до темного кола, де диму й справді не було і де можна буде перевести подих. Пара на межі між білястою й темною не курилася, а ніби створювалося прозоре цямриння, як у справжній криниці, неначе незрима сила не пускала її поза округ. Мені нестерпно хотілося побігти стежкою, щоб швидше дістатися до живої води, але переді мною вивишалася струнка, висока й нерушна, як стіна, постать Симеона, а він ступав неквапно. Запаморочений, я послабив стиск руки на тичці від мар, і раптом відчув, що вона від мене вислизає. І тієї ж миті розлунився за спиною жахкий крик. Так, це був нелюдський, повен жаху та відчаю погук; стежка піді мною схитнулася, і тієї ж миті щось шубовснуло, я тільки зміг помітити краєм ока, як ручка тички, за яку тримався, стрімко подалася назад.
— Не зупиняйся! — закричав Симеон. — Пішли швидко! Стежка під ногами коливалася, Симеон ледве не побіг нею, а я несвідомо, наче прив'язаний до нього, подався слідом, ледь-ледь торкаючись хитливої опори під ногами й балансуючи схопленою обома руками навпереваги тичкою. Ми вскочили у простір темної води, і я на всі груди вдихнув повітря. Було воно чисте, живисте й повне добропахучості; від того запаморока минула, і я хотів зупинитися, щоб озирнутися.
