Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

А Петр Кукань із Кукані, який усе ще стояв у розчиненому вікні покою номер п’ять, в своєму хвилюванні чуйно сприймаючи неймовірне збудження люду, яке передавалося йому, ніби розбурханий морський прибій, і чітко усвідомлюючи, який чудовий і геройський вигляд в очах юрби має він, його обличчя, постава архангела й людяна усмішка, якою відважився увінчати цю найризикованішу хвилину свого життя, раптом з задоволенням помітив, що понурий, мертвий фасад герцогського палацу навпроти ожив: там відчинилися двері, які вели на балкон, і в товаристві двох дам — однієї старшої, а другої зовсім юної — з’явився сам герцог, аби стати свідком вчинку, який намірявся звершити той юнак із Богемії, з котрим він учора познайомився і котрий зразу сподобався йому свіжістю своїх думок та несподіваністю дій: кожною жилкою, якщо можна так висловитись, кожною клітинкою свого тіла він відчував — а там хай буде, як буде! — історичність цієї хвилини, головною дійовою особою якої є він, хто ще недавно безвладно валявся на ліжку, усвідомлюючи власну безпорадність; Петр звів свою знамениту рушницю Броккардо, впер її у плече, націлив на жаб’ячі грудки чоловіка, якого щойно звинуватив у брехні й з приводу якого, — завдяки влучній виразності Фінеттиного змалювання і його особистій згадці про дибу, — не сумнівався, що це і є саме той capitano di giustizia, перед яким тремтить уся Страмба, і спустив курок; і славетна зброя, — хтозна, може, й справді зачарована Петровим батьком, — не підвела його й цього разу — куля точно відшукала свою ціль, і capitano di giustizia впав із простреленим серцем, не встигнувши навіть зрозуміти, що з ним сталося і що він уже дограв на цьому світі свою мерзенну роль.

На piazza Monumentale на хвилину запала мертва тиша неймовірного потрясіння, бо те, що сталося, не тільки не можна було передбачити, — тут ми скористаємось словами герцога — з паморочною огидою, але воно не вкладалося в свідомості, принаймні в перші секунди, було над усяке розуміння; а коли ця хвилина збігла і люди побачили, що те, що їм тільки здавалося, насправді не мана, а дійсність, реальна й невідворотна, що цей невідомий чужинець, нібито друг й захисник молодого Гамбаріні, як це з учорашнього дня рознеслося по місту, просто взяв рушницю і, нехтуючи владою capitano, його здатністю наганяти страх, його голуб’ятниками, і його залізними рукавицями, і дибами, ба навіть чудовою репутацією в Ватікані — застрелив capitano di giustizia, мов скаженого собаку; тиша змінилася оглушливим гуркотом: якщо ми раніше казали, що гомін юрби створював враження, ніби гора Macca, на якій розкинулося місто, готувалася до вулканічного вибуху, то тепер здавалося, що цей вулкан і справді вибухнув.

І коли Петр, герой, відклав свою чудову рушницю Броккардо, котра ще диміла, й з усмішкою рушив назустріч жовтим охоронцям уже мертвого capitano зі словами: «Я до ваших послуг, синьйори», на майдані всі, хто мав рот, закричав, а хто мав ноги, затупотів і кудись пробивався, не годен устояти на місці — з одного боку тому, що не хотів, а з другого — тому, що його штовхали, напираючи і ззаду, і справа, і зліва, і в цей гамір людських голосів уливалися металеві голоси всіх дзвонів, які були в місті — від гігантського Петронія, гордості собору святого Петра, до найменших дзвінків і дзвіночків.

При цьому кати, які тягли Джованні на смерть, з вини своєї природженої й богом даної тупості, без чого напевне були б не здатні успішно справляти своє похмуре ремесло, не припинили розпочатого діла: пролунав постріл з вікна чи ні, завмерла юрба чи не завмерла, кричать люди чи не кричать — вони машинально робили далі те, що почали: витягли Джованні, який безпорадно смикався, східцями на поміст, пропустили попід руки мотузки й спустили в клітку; але Брут, переляканий нечуваним ґвалтом і відчуваючи своїм гострим звірячим інстинктом, що діється щось неймовірне, звертав увагу на все, крім жертви, посланої йому згори, і ревів, і накидався на грати, і навіжено гасав по клітці, дугою оминаючи Джованні, який лежав непритомно на дні.

Тут мудрий аптекар Джербіно, швидко зорієнтувавшись у благодаті сум’яття, яке настало, і бажаючи, наскільки це можливо, ще збільшити його, виніс зі своєї екзотичної крамнички скриньку з бенгальськими вогнями, і петардами, і ракетами, які він, — попри свою знахарсько—аптекарську діяльність, — виробляв і продавав на свята, і заходився запалювати їх та з оглушливим тріскотом запускати над головами розхвильованої юрби і зірки, і золотий дощ, і мигавки, і каскади, які о цій пообідній порі хоч і не справляли такого ефекту, як уночі, але все одно були помітні, а головне — їх добре чули; і цей фейєрверк мудрого аптекаря вніс остаточний розлад у левиному розумі Брута.

Очманілий від жаху, тремтячи від холоду, простуджений, роздратований людським запахом, якого він справедливо боявся із самого малечку, який зносив лише в помірних дозах і який в останні години оточував його огидною щільною масою, бідолашний берберієць відважився на найбільший, однак, на жаль, останній стрибок у своєму непривабливому, проведеному в неволі житті і, зметнувшись угору, так високо, як досі ніколи не робив, і що навіть не вважали за можливе конструктори клітки, здійнявся над шпичаками ґрат, проте, замість перемайнути понад ними, упав на них усією вагою свого велетенського полового тіла.

Те, що сталося далі, було нетривалим, зате жахливим, криваво—патетичним танцем його котячих кінцівок, супроводжуваним ревом, який заглушив клекіт юрби, як гуркіт водопаду поглинає дзюрчання струмка; і справді, якщо вірити стверджуванню Фінетти, що відвідувачі публічних страт люблять, коли рокований реве, то цього разу, хоч до екзекуції й не дійшлося, in puncto [52] ревіння вони задовольнилися так, що трохи не поглухли. Гривастий факір, мордований своїм власним тілом, своєю власною царственою масою, шалено крутився сталевими пружинами своїх кінцівок на сталевих шпичаках; він звивався, і скорчувався, і витягувався, перекочуючись з боку на бік і знову й знову наштрикуючись на шпичаки ґрат. Це був танець смерті, і виконувався він у танцюючій клітці, бо грати розгойдувались і хиталися, мов незграбний ведмідь, який підстрибує під звуки дудок і бубнів. Це тривало всього кілька секунд, але публіці, закам’янілій з подиву, здавалося, що це небачене видовище триває вже кілька годин, ба навіть що воно триває вже цілу вічність. Але враз настав кінець: Брут зірвався, залишивши на шпичаках ґрат шматки свого м’яса та закривавленої полової шкури, впав назад у клітку і перед тим, як здохнути, видав останній жалібний рик на знак протесту проти людського недоумства.

Тим часом жовті гвардійці волокли Петра, хоч він і не опирався, з другого поверху в вестибюль, де за конторкою з плетінням в руках сиділа Фінетта, байдужа, гордовита, сердита на свого коханця, який не зважив на її слізне прохання і, хоч дотримав свого слова й не вийшов з покою, все ж таки устиг, шельма, здійснити там найбожевільніший вчинок, який тільки можна собі уявити; вона була така розлютована його сумнівної якості гасконадою, що коли слуги грубо волокли його по сходах, звично штовхаючи й б’ючи ратищами своїх алебард, вона ні на секунду не відірвала очей від свого плетіння й не обдарувала його навіть співчутливим поглядом.

Петра волокли, кидали ним, проте не доволокли, куди хотіли, й не закинули далеко, бо саме в ту мить, коли вони поминали неймовірно розлютовану красуню, клямка, яка замикала головний вхід, відлетіла й до вестибюля ринуло стільки людей, скільки їх не переступало цей поріг за останні десять років, і всі вони кричали, сп’янілі від тієї темної пристрасті, яка розпалює юрби, обертаючи окрему особу в безіменну частку безликої буйної сили; Петра підхопили десятки рук, підняли на плечі й винесли, безпорадного, під чисте небо, на майдан, у самісіньке пекло, яке лютувало там без розуму й краю, що треба розуміти дослівно, бо коли переляканим спостерігачам на балконі герцогського палацу вже здалося, що воно досягло апогею в ту хвилину, коли Петра винесли з заїзду, шум і галас іще зміцніли й завирували іще сильнішим фортіссімо.