Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

– Ми й тут можемо попросити про пристановище! – Беренгарія і далі вдивлялася в берег, що наближався. Уже було видно жовті скелі, маленьку гавань із десятком суден, які стояли біля причалу на рейді. Вище тулилися будівлі невеличкого містечка, над якими височіла мініатюрна фортечка з прапором, що майорів над сторожовою вежею.

– Скоро ми будемо в безпеці, Півоніє, – усміхнулася принцеса. – Що вас так непокоїть, люба? Хіба Кіпр не християнська земля? Ніхто не наважиться завдати шкоди кораблю, що перебуває під покровительством короля-хрестоносця.

Іванна, почувши це, коротко й невесело посміхнулася.

– Безперечно, християнська. Але нині нею править Ісаак Комнін, а ця людина… Він не правитель, а відвертий негідник!

І вона розповіла принцесі, що теперішній правитель Кіпру, Ісаак, зі знатного ромейського роду Комнінів, хоча й був ріднею імператорів Константинополя, однак сім років тому захопив владу над Кіпром і відмовився коритися столиці імперії. Загарбаний острів він назвав своєю власністю, призначивши самозваного патріарха, котрий, за наказом Ісаака, коронував його як імператора. Константинополю це, звісно, не сподобалося, і ромеї відрядили на острів флот. Тоді хитрий і далекоглядний Ісаак звернувся до короля Сицилії, адже ця держава змагалася з ромеями на морі. І Вільгельм, нині покійний чоловік Іванни, допоміг Ісааку Комніну відбитися. Відтоді ромеї вже не намагалися повалити самопроголошеного імператора.

Беренгарія найменше переймалася тим, що ромейські схизматики, які впали в єресь, втратили одне зі своїх володінь.

– Думаю, з Божою поміччю все владнається, – вона знову звела очі до неба. – Та й чи варто хвилюватися, якщо цей Ісаак Комнін – ваш союзник? Він залюбки нам допоможе.

Іванна відповіла не відразу.

– О ні, – нарешті мовила вона. – Відтоді багато що змінилося, і мій нещасний чоловік не раз пошкодував про те, що допоміг цьому мерзотнику утвердитися на Кіпрі. Адже він зговорився із Саладіном, в усьому підтримує невірних, торгує з ними, а його судна грабують і топлять кораблі прочан-християн. Ісаак Комнін – брудний розбійник. І нехай боронить нас Пресвята Діва, якщо він довідається, що в його руках опинилися сестра й наречена короля-хрестоносця!

Беренгарія мовчки перехрестилася.

Уже видно було зубці на парапеті фортеці, її стіни повторювали берегову лінію. Корабель наближався до гавані, а на його палубі панувала напружена мовчанка. Лицарі, змучені боротьбою зі стихією, стежили за гуртом вершників, що з’явився біля причалу. Вони махали руками і щось викрикували, мабуть, вимагали, щоб юісьє підпливав до них.

Уже в бухті Іванна звеліла шкіперу в жодному разі не наближатися до них і стати на якір на чималій відстані від берега. Потім запитала в нього, чи можливо залатати пробоїни й зміцнити опалубку, не висаджуючися на сушу, та, почувши заперечливу відповідь і порадившись із лицарями, вирішила відрядити до правителя острова депутацію з кількох осіб із проханням про допомогу.

Невдовзі посланці відбули, але на березі їх відразу оточили й повели до фортеці. Потім до корабля на човнах підпливли місцеві мешканці, пропонуючи свої товари – свіжу рибу, помаранчі, солодке кіпрське вино. Почалася торгівля, лицарі та матроси перебалакувалися з кіпріотами, і напруженість на борту поволі спала. Зі слів кіпріотів з’ясувалося, що ця затока називається Акротірі, а місто на березі – Лімасолом, хоча ромеї називають його Неаполісом. Імператор зараз від’їхав, але до нього вже послано гінців, щоб сповістити про прибуття великого чужоземного корабля.

Залишалося дочекатися, коли повернуться ті, що зійшли на берег. Однак настала ніч, а від них – жодної звістки. Вода в трюмах, хоч і повільно, але таки прибувала, і шкіпер із рештками команди робили все, що могли. Решта озброїлися й по черзі чатували на горішній палубі кормової надбудови, вдивляючись в узбережжя і гадаючи, коли ж надійде відповідь від самозваного імператора.

Відповідь надійшла зранку. Ледве сонячне проміння торкнулося навколишніх узвиш, на вежах фортеці з’явилася моторошна прикраса – настромлені на списи голови лицарів-посланців.

– Саме цього я і боялася, – скорботно мовила Іванна. І, обернувшись до своїх людей, звеліла готуватися до оборони.

– Якщо ми, звісно, не підемо на дно, так і не побачивши ворога! – похмуро зауважив шкіпер Пітер, дивлячись на осілу корму.

І знову сплюнув із безсилої люті. Цього разу – у воду.

Принцеса Беренгарія беззвучно стала навколішки. Хтозна, про що вона тоді молилася…

Розділ 8

Квітень, Мала Азія

Як порожньо на душі, коли помирає любов!..

Нічого, крім самотності й холоду. Немає глибоких і свіжих почуттів, радості й болю, немає непогамовного тремтіння в серці. Усе довкола стає сірим, невиразним, сповненим туги і байдужості…

Із цими думками Джоанна де Рінель, леді Незербі, їхала безлюдними дорогами ворожого Конійського султанату. Зовні вона була спокійна, але всі, хто бодай трохи її знав, розуміли: леді геть кепсько. Де й поділися її жвавість і безпечність, спрага за новими враженнями, уміння радіти з будь-якої дурнички, з нових місць та людей, в усьому знаходити щось цікаве і вкрай захопливе.

Щоправда, й місцевість цьому не сприяла. Невеличкий загін рухався бездоріжжям. Пил, тонкий і всюдисущий, мов борошно, пісок кольору охри, висхлі гирла річок, де-не-де хирлявий колючий чагарник, на обрії – сині тіні далеких гір. І повсякчасна загроза наразитися на загін газизів, [83] котрі не кращі за деяких розбійників, а часом іще гірші.

Очільник загону Мартін наполіг рухатися лише вночі. Ніхто не заперечував – попутники одностайно визнали лицаря за свого очільника. Навіть сер Обрі, попри свою впертість. Поважний лорд узагалі стушувався – чи тому, що його при всіх принизила рідна дружина, чи тому, що він усіх завів у халепу. Обрі замкнувся в собі, а часом, коли дорога була геть погана, він, не ремствуючи, допомагав вести під вуздечку в’ючних мулів.

Із міркувань безпеки Мартін висилав на розвідку Сабіра: той гнав уперед свою легконогу кобилку, і, поки попутники бачили його завмерлий на якійсь височині силует, вони могли сміливо просуватися далі. Очікуючи на загін, Сабір оглядав околиці, а потім знову пришпорював коняку.

Іноді замість нього вирушав Ейрік. Тоді білява худенька Санніва так переживала, що, коли її руде одоробло затримувалося трошки довше, починала плакати. Трясучись біля неї на мулі, капітан Дроґо докоряв служниці: нащо марно лити сльози, якщо нічого не сталося. Так і біду можна накликати.

Санніва лякалася й нажахано затискала долонькою рота, сльози враз висихали.

Дроґо було поранено в стегно, але він не скаржився, тримався мужньо, не нарікав навіть на трясьбу, казав, що все з нього, як з гусака вода. Однак, спішившись, капітан сильно накульгував на поранену ногу і, часом, не міг стримати болісного зойку.

– Месіре д’Ане, чи довго нам іще їхати цими пекельними землями? – цікавився він.

Мартін пояснював: загін мусить іти на захід доти, доки не потрапить у ромейські володіння. Але що ближче до них, то сильніша загроза напоротися на газизів, які тиняються на дальніх околицях Конійського султанату. Якщо це раптом станеться, історія з «вивідними» здасться їм дитячою забавкою. Бо газизи нападають на мандрівників не за наказом чи з вигоди, а через ненависть до іновірців. Ось чому загін мусить валандатися поночі бездоріжжям.

У передранні вони зупинилися в якійсь відлюдній низовині, де можна було облаштувати денну стоянку. Полювали теж удосвіта. Дичини не бракувало – тутешні неполохані газелі з антилопами підпускали людину на відстань стріли. Удень можна було сміливо розкласти багаття і зготувати їжу. Коли сутеніло – знову в путь.

Дроґо почав був бурчати, що краще б їм повернутися караванним шляхом у Дорілею, але марно. Тому він охолов і більше не ставив запитань. Натомість Мартін цілком свідомо обрав найважчу й найнебезпечнішу дорогу і зараз, на власний страх і ризик, віддалявся від торговельних шляхів у відлюдну глушину. Якщо поталанить, в очах сестри Вільяма де Шампера він знову буде рятівником і зможе знову поводитися як галантний лицар, зачарований її принадами.