Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
Козаки зайшлися грімким сміхом, а Пошивайло заговорив:
— Вірте мені, панове, що я з душі-серця прийняв би вас у мою сотню, бо з вас славні парні, і справді дуже жалую, що вас мати не можу.
— Дякую тобі, пане сотнику. — Кульчицький підвівся і вклонився Пошивайлові.
— Заходить пущення. Хотів би я, щоб ми зійшлися всі разом і погуторили, але не знаю, чи хтонебудь буде мати охоту на гутірку.
— Чому?
— Не чули? Полковниця захворіла. Виїхала колись то разом із полковником уранці з Брацлава, але вже сполудня треба було її саньми назад відіслати в Брацлав.
— Що сталося?
— Не знаю. Климовський був із нею. Полковник, як ніч, темний. Але нічого не говорить. Ось і кожний тепер жде на вістки з Брацлава і не має охоти на ніякі розваги. Ви знаєте, панове, чим для нас наша полковниця, і як кожний із нас її в серці носить.
Як поверталися бурсаки на квартиру, Кульчицький не відізвався ні словом. З обличчя Криницького щезла усмішка, яка говорила, що він такий задоволений із життя та з себе.
Воєнний посів
Ввесь четвер зійшов Нечаєві на роботі.
Ще перед обідом наспіла сюди, до Шаргороду, яланецька сотня із своїм сотником, попом Іваном на чолі, що то скинув у перших днях повстання попівську рясу та перемінив її на чорний жупан.
Коли перед трьома роками ціла країна горіла живим вогнем повстання і польські пани разом із князем Вишневецьким не могли цього вогню вгасити, хоч як не жаліли людської крови, його жінка й діти попали в руки княжих наємців.
У хвилині, коли він знайшов своїх найближчих, вони вже були поза межами болю й терпіння. Три малі могилки виросли на місцевому кладовищі і в більшу з них, разом із вірною дружиною, закопав піп Іван і свою попівську рясу. З того часу ніхто не бачив усмішки на устах яланецького сотника, Попа Івана. Ніхто не назвав його його власним назвищем. Для кожного він був Піп Іван, сотник найдальше від полку віддаленої сотні, правда, не найчисленнішої, але засобленої найкращими кіньми, добре озброєної, готової на кожний кивок свого сотника, грізної в бою та жорстокої понад усяку міру для переможеного.
Сотня відбула похід із-під Бердаші, майже не відпочиваючи, тож Нечай відіслав її разом із її понурим сотником до поблизької Дерев`янки, щоб могла дати коням відпочинок, і казав Попові Іванові ставитись до себе наступного дня по нові прикази.
Сотня відійшла на визначені квартири так тихо, справно, як і заїхала до Шаргороду. Без жартів, без сміхів, без козацьких вигуків, без залицяння до цікавих дівчат, без бубнів і бандур, наче не тільки сотник, але й усі козаки в сотні поховали свою радість та свої сміхи десь там у малих могилках на далеких, по широкому краю розкинених кладовищах.
— Страх, що за люди! — зауважив Байбуза, коли сотня відходила до Дерев’янки.
— Ніби на похорон прийшли, не на війну, — додав Житкевич. — Я не хотів би...
— Але все ж таки, це одна з найліпших сотень у полку! — перервав Нечай. — А бачили ви Попа Івана в бою?
— Я бачив — говорив Байбуза. — Йде, наче пяний, не дбалий ні на шаблі, ні на кулі, ніби справді нарошне кидається так у вогонь, шукаючи смерти.
— Під Збаражем, як його сотня йшла на польські окопи — відізвався Гавратинський — то від стрільного диму світу не було видно. Люди бігли, крилися, хилилися, падали, зривалися, знову падали, заслонювались від ворожих куль, чим хто міг, тільки він ішов прямо, поволі, твердо, не звертаючи уваги на той град олива й заліза, що літав довкола нього — і що, панове, скажете? ні одна куля його не зачепила. Дійшов до шанця з останками своїх людей — самі знаєте, скільки там упало —та вирубав нещадно всіх, хто ще дихав там, нікого живим не залишаючи.
— Так, так — погодився Нечай, бо пригадав собі, як то іншим разом, заки ще загнали поляків у Збараж, він сам вислав Попа Івана на роз'їзд і наказав йому поняти язика та якнайшвидше привезти певні вісті про польське військо.
Сподівався вістей на найближчий ранок, але минув один день і другий, і ні Попа Івана, ні вістки не було. Тільки після двох днів повернулася сотня назад до полку з вісткою, що поляки уступають за Збараж.
— Звідки ці вістки? — запитав тоді Нечай Попа Івана.
— Ми захопили цілу корогву полковника Фірлея.
— О! То маєш полонеників! Гаразд! Давай їх!
Одначе полонеників не було. Куди сотня Попа Івана перейшла, там залишала тільки трупи.
Від тієї пори Нечай держав сотню при собі, як одну з найстрашніших у бою, але на роз'їзди її більше не посилав, знаючи безкраю та безоглядну жорстокість Попа Івана.
Йдучи за своїми думками, звернувся до Кривенка:
— Завтра вранці, як коні відпічнуть, відішлемо їх у Красне.
Кривенко почухався в потилицю.
— Тільки де ми їх там примістимо всіх, полковнику?
— Яланецька сотня Попа Івана стане в самому Красному, інші сотні розмістимо в поблизьких селах. Кінні частини брацлавської сотні нехай залишаться в Швачівці покищо.
Справа розміщення прибуваючих сотень не була така легка, бо зима, хоча минула вже її половина, була дуже гостра. Тріскучі морози не дозволяли стати десь оборонним обозом і так чекати на польський наступ. І люди, і коні мусіли мати тепер будь-який дах над головою і це утрудняло положення невимовно, бо оборонна спроможність розкватированих по хатах сотень ставала куди менша, ніж у таборах.
Нечай, не маючи можливости скупчити увесь полк в одному місці, рішив роздробити й розкласти сили в трьох місцях, а саме у Краснім, у Шаргороді та в Мурахві так, щоб на випадок польського наступу кожна частина могла дістати скору поміч від інших частин.
У Шаргороді вже було кілька сотень, Красне аж кишіло від козаків, тільки у Мурахві не було військових частин, бо сотні, які досі стояли там, відійшли на приказ Нечая на Красне ще з раннього ранку.
Після обіду приїхав посланець із листом від Климовського. Повідомляв Климовський, що Христі стало трохи легше, що вона вже хотіла підводитися з ліжка, на що ні її мати, ні він не згодилися. Сьогодні — писав дальше — пробувала їсти, тому нехай Данило не турбується, бо вона швидко повернеться до здоров’я і до нього.
Жаль і смуток вдерлися в душу молодого полковника. Коли в понеділок виїхали з Брацлава і минули Жабокрич у дорозі на Шаргород, Христя стала скаржитися на гострий біль у спині, стала нагло слабнути, так, що треба було зняти її з коня, покласти на сани і відправити у Брацлав. Поїхав тоді Нечай у Шаргород, але його думки, його серце і душа лишилися там, у Брацлаві, і незнаний страх його мучив. Спокою не мав, і місця знайти собі не міг і образ Христі заєдно був перед очима. Думав: завтра залишу Кривенка, а сам на розставлених конях скочу у Брацлав, щоб поглянути на неї. Але приходило “завтра” й минало, а їзду треба було відкласти, бо на неї не було часу. І сьогодні ввесь день суматоха й робота. Нові люди раз-у-раз приходять. Тисячі справ, як от розміщення сотень, уладження оборонної сіті, висилка роз’їздів, застав, пекуча потреба постачання, перебирання спадщини по померлих і в останніх днях нова, досі нікому незнана пошесть серед козаків — вимагали його уваги, його вирішення.
Тільки, коли відправив уже русавську сотню, яка з гуком, співом і звуками труб та литаврів прибула в саме полуднє, і коли знайшовся сам на своїй квартирі, мав змогу ще раз прочитати листа від Климовського. Великий неспокій мучив його. Відчув, що не всидить у кімнаті. Покликав Дрозда.
— Дрозде! — сказав, коли цей появився — Коні! Поїдемо!
Коні були готові, під сідлом, як завжди. То ж лише закинув жупан, лисами підбитий, поклав шапку на голову, припняв шаблю і вийшов.
Дрозд уже ждав із кіньми.
Виїхали за Шаргород. Минули свіжо висипані міські вали, яр, за яром багате передмістя, що славилось на всю околицю виробом добірних ковбас та через те отримало назву “Ковбасної”, і полями, полями пошуміли в напрямі Мурахви. Буйні, вистоялі коні рвались, аж вітер свистав попри вуха, наче в бурю, що зимою по полях гуляє. Груди снігу вилітали градом із-під кінських копит. Дрозд, хоча також любив гостру їзду, дивувався, чого це його полковник так спішить, не дбаючи про коні, з яких біла піна почала спадати клаптями, мов долоні, великими. Не знав, що діється в душі Нечая. Не знав, що це неспокій, який вдерся в його душу, що це гострий біль, що це тривога за Христю, яка також і в його. Дрозда, душі мала своє місце, женуть його щораз швидше, щораз швидше.
