Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
— Але коли це станеться далеко відсіль, у якомусь далекому селі, хто буде говорити?
— Роби, як знаєш, ваша велебносте, тільки так, щоб шуму не було та щоб Забуський вірив, що це випадок.
Із цими словами князь підійшов до вікна. Коли побачив, що це відділ Корфа рушає, вийшов на ґанок і став приглядатись, як від’їзджають його полки.
Напереді їхали дві легкі волоські корогви на невеличких степових, незвичайно витривалих конях. Їздці були озброєні в списи, шаблі. За плечима в них стирчали сагайдаки, повні пернастих стріл. Барви воєводи Тишкевича були полинялі, але вояки були доволі справні й держалися бадьоро. На вид князя піднесли оклики, які злилися в один протяжний гомін.
За волоською кіннотою справно й гучно пересунулися дві козацькі сотні князя Яреми. Їздці мали також списи, але замість луків і стріл мали довгі турецькі самопали. Похід замикала райтарія під двома ротмістрами. Коні всі були гнідої краски, тяжкі й великі. На шоломах і на панцерах райтарів ломилося сонце, як на хвилях води. Оця райтарія була гордістю князя Яреми. З великим вкладом труду й гроша він успів звербувати довголітніх ветеранів із тридцятилітньої війни та величався нею, як найціннішим ядром свого війська. Коли для інших відділів недоставало часом у походах живности, чи паші для коней, райтарія й гусарія завжди мусіли мати всього в час і подостатком.
Єзуїт Цєцішовський немов ішов за думками князя.
— Корф добрий вояк і обережний.
— Забуський краще визнається на тутешніх способах війни. Він і обережніший від Корфа.
— Я сподіваюся, що Немирів не остоїться перед ними.
— І я сподіваюся того, падре, і я.
Після тих слів князь пішов у свою кімнату.
Надворі застиг день, як струджений жнець, який поклався, щоб відпочити. Повітря було тихе-тихе, тільки далеко над замріяними лісами дрижало воно злегка, в очікуванні вітру, чи бурі.
Андрійко
Федір Дужий ішов межею свого поля. Стигла вже пшениця, наче струни гарфи, тремтіла злегенька в безвітряному ранку, коли ще комахи не вспіли прилетіти на своє жниво. Птиці, які тількищо пробудилися, віталися взаємно раннім привітом.
Розколювалися легкі пурпурові хмаринки на сході, робили дорогу сонцю.
Дужий ішов поволі, кроком сівача, рівним, пливучим. Росло в нього серце на вид цих золотих хвиль, цього божественного, радісного, спокійного ранку. І в душі в нього було радісно та спокійно. Як то добре, що він не послухав намов, що не кинув своєї хати, поля і не пішов з іншими до Хмельницького! Нехай, хто хоче, воює і б’ється. У нього одна думка й одне діло:
— Земля!
Земля, що потребує опіки, старання, праці; потребує цього зерна, щоб росло, хліб давало; земля, що його самого виростила, виховала, привчила до праці, так, як його батька, дідів і прадідів. Що було б якби він пішов був здобувати Бар, чи Немирів, чи Тульчин, чи Полонне?
Пшеницю вже час жати. А то з тієї золотої пшениці зерно обсипалося б, трава пересохла би, товар вигинув би, не було би хліба в хаті ні для себе, ні для інших. Бог створив його не до шаблі, чи самопала. Бог дав йому його дужу силу на те, щоб хліб сіяти та збирати, коло тієї чорної землиці стояти, так, як той явір стоїть над водою, її пильнуючи. Він усе коріння своєї душі впустив у ту землю, зрісся з нею, як дубовий корінь, він без неї — ніщо, вона без нього — кустир.
Нехай ідуть, нехай здобувають. Коли проженуть панів, він стане справжнім господарем на своєму. Він і не хоче більше. Те, що є, вистачить для нього та його найближчих. За чужим не вганяється.
Ввесь свій час, усю свою силу, всю свою любов і всі свої думки віддасть цій землі. Від дитинства, від часу, як далеко сягала його пам’ять, він працював на ній.
Як йому було вісімнадцять років, батько оженив його, як йому пішло на двадцятий, поховав і батька і матір на малому кладовищі біля церкви. Залишилися йому жінка, син і земл, або радше земля, жінка й син.
Роки йшли. Хазяйство розвивалося, цвіло. Синові вже дванадцятий рік почався. Славний хлопець. Помічний. Усе знає зробити, може батька виручити. Всюди його повно. Цікавий до всього. Хотів грамоти вчитися. Навіщо вона йому? Чи ж не найкраща книжка оці загони золотої пшениці, чи ж не найближче він до Бога з ними?
І він сам почуває ще молодість і силу. Тридцять років йому либонь. Ні. Мабуть тільки двадцять і дев’ять. Розпростував широкі плечі. Почув рух м’язів, що на раменах грубими вузлами забігали під шкурою. Сильний був. Ніхто в селі не міг змірятися з ним.
Перекинув косу з лівого плеча на праве і йшов далі. Скінчилися загони пшениці, далі вівса і він увійшов у верболози та став на краю своєї сіножаті. Гей, трава! Неначе та пшениця там! Буде чим тварини годувати цілу зиму.
Підійшов до недалекого пенька, добув із-за пояса клепало, вбив в пень та забрався клепати косу.
Сонце вже стало заглядати з-поза лісу. На луці було тихо, тільки звук його клепала розносився лунко по долині, як клепання бузька-чорногуза.
Ставало тепло. Скинув сіряк, удома тканий, удома шитий, застромив камінь до коси за пояс, перехристився тричі, взяв косу і пустив її в рух. Ішла вона легенько, повільно, без його натуги, і там, куди перейшла, — зелена, свіжа, зрошена травиця укладалася в багаті покоси. Пішло. Ніби машина. Одностайний, пливкий рух, звук коси й цвірінькання тисячів трав’яних коників.
Не зчувся, як дійшов до ясеня, що ріс на границі його сіножаті. Тоді став, стер піт із чола, встромив косу кіссям у землю, добув каменя та став гострити косу.
— Дядьку Федоре! Дядьку Федоре!
Оглянувся! Межею бігло мале дівча сусіда.
— А що там, Настуню?
— Дядьку Федоре! Біжіть швидко додому!
— Чого?
— Там щось погане діється! Біжіть!
Узяв косу на плечі й, не дуже ще хапаючись, підійшов до дівчини.
— Що сталося, Настуню? Хорий хто?
— Ні! Швидко! Швидко! Дядьку, там поляки!
— Поляки? Так що? Прийшли — й підуть.
— Ох, дядьку, ваших забрали!
Дзеленькнула коса, зачепивши за галузку верболозу.
В душу, як вітер у відкриті двері, ввірвався страх.
— Забрали?
— І дядину, і Андрія.
Лишив дівчину позаду, а сам великими кроками кинувся додому. Ще заки дійшов, побачив, як стара Василиха на його вид ухопилася руками за голову, закричала щось і побігла в хату. Нікого більше не бачив.
Обняли його дивний неспокій і якийсь, ніколи досі йому незнаний і незрозумілий, страх.
Уже не йшов, тільки біг, усе ще держачи косу на плечах. Вбіг на своє подвір’я, побачив скрізь нелад, порожню стайню і свіжу кров на стежці. Перебіг подвір’я, кинув косу, вбіг до хати. Усе в неладі, столи перевертом, скриня біля вікна, завжди чиста, одверта, скрізь розкинене шмаття по землі, по лавках, у хаті нікого! Вибіг другими дверима на дорогу до вулиці і наткнувся на щось на землі. Спершу думав, що це також якийсь клунок із одіжжю, але коли глянув, — здерев’янів.
Його Ганка лежала на землі в роздертій одежі, скривавлена, нежива.
Припав до неї, прикляк і голову її підніс рукою.
— Ой! — скричав нараз і голову дружини поклав на землю.
Довга рана від чола аж геть у волосся покрита була кров’ю і кров залишилася на його руці.
Наче сонце зайшло, думки перестали плисти, серце битися.
— Ганю! Ганю! Ганусю!
Так застиг, занімів у болю й розпуці. Не знав, що з ним діється, не чув нічого, не бачив нічого. Не знав, скільки часу минуло, заки він міг зрозуміти голоси людей, що до нього говорили. Він усе ще стояв навколішках коло своєї жінки. Хтось сіпав його за рукав, а в нього лють збирала, біль його давив, опір будився.
— Федоре! Федоре! Спам’ятайся!
Вороже струсив чужу руку з свого рамена.
— Федоре! — він пізнав голос своєї сестри. — Спам’ятайся! Андрійка ведуть!
Як кінь, ударений знечев’я острогами в болючий бік, схопився з колін.
— Де він?
Але Андрій був уже тут, біля нього. І знову проминула довга хвилина, поки зрозумів, що сталося. Його син, його єдиний син, стояв ось тут біля нього, якийсь менший, як звичайно, блідий, як полотно, ввесь закривавлений. Його права рука була обмотана в брудну, червону ганчірку. Якась дивно коротша. З ганчірки густими каплями спливала кров і скапувала на землю.
