Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри (книги без сокращений TXT) 📗

Але треба протриматися, поки вони підійдуть. Чи вистачить сили?

Кроньє нашвидку укріпив свої позиції. Жінок і дітей приховали за скелястим виступом у глибині яру, виритого Моддером. Вози поставили на схилі пагорба, а тварин, яких не було де заховати, прив'язали до дерев на березі річки.

Весь день дев'ятнадцятого лютого пішов на копання траншей, сітка яких була побудована за всіма правилами військового мистецтва. Вони виходили на поверхню вузькою щілиною в двадцять п'ять сантиметрів завширшки, але в міру заглиблення розширилися до метра. Більшість траншей мала форму букви «Т». Пройти в них можна було тільки з одного кінця.

Тут і судилося армії Кроньє, що окопалася, зникла під землею, чекаючи допомоги, витримати таке страшне бомбування, якого не знала ще жодна з сучасних воєн. До того ж Кроньє не міг навіть відповідати на сталевий ураган, що знявся дев'ятнадцятого лютого над його табором: у нього не було польової артилерії, а встановити важкі гармати під таким вогнем було неможливо.

Бійцям це бомбування не завдало великої шкоди, бо вони не виходили з траншей. Сто п'ятдесят англійських гармат, половина з яких була великого калібру, зосередили свій вогонь спочатку по фургонах і возах, що через дві години, спалахнувши від снарядів, перетворилися на. гігантське багаття небаченої сили. Покінчивши з обозом, англійці взялися за тварин. То була жахлива бойня. На березі річки валялися скривавлені туші чотирьох тисяч биків з розпоротими черевами і пошматованими нутрощами.

Вогонь не погасав дві доби.

Від великої спеки трупи тварин почали розкладатися.

Табір був наповнений огидним смородом, повітря в ньому стало дуже важким.

Та й траншеї, переповнені чотирма тисячами людей, які не мали змоги хоч на хвилину вийти із свого притулку, незабаром стали вогнищами всілякої зарази.

Усі страхіття війни впали на сміливців. Але й хворі, задихаючись від смороду і навислого над ними зеленуватого диму ліддитових снарядів, виснажені і покалічені, все ще стійко трималися під безперервним ураганним вогнем і відмовлялися капітулювати.

Вода в річці від гниючого м'яса стала отруйною. Смерть косила жінок і дітей.

На четвертий день Кроньє попросив перемир'я, щоб поховати мерців.

Лорд Робертс категорично відмовив:

— Ніякого, перемир'я! Здавайтеся на ласку переможця!

— Не здамся! — з гідністю відповів Кроньє — Робіть з нами що хочете, але я не здамся!

І старий Боб, твердий, мов сталь, наказав відновити бомбардування.

Знову загриміли сто п'ятдесят англійських гармат, знову стала рости гора мертвих тіл… Поле бою являло собою якесь пекельне зосередження оглушливого гуркоту, вогню і смерті.

Бідолашні бури!

І це тривало ще три дні після відмови у перемир'ї. Цілий тиждень тортур! Він прославив на весь світ патріотів, які витримали їх, і затаврував ганьбою тих, хто так по-варварському воював з чесним супротивником.

З кожним днем, з кожною годиною, все тісніше стискувалося кільце оточення. Відстань між бурськими і англійськими траншеями, яка спочатку становила вісімсот метрів, поступово меншала — до п'ятисот, до чотирьохсот, і ось, нарешті, лишилося не більше як вісімдесят метрів!

Стріляли тепер майже в упор. Шотландці і канадські добровольці навіть перекидалися з бурами короткими фразами.

Скрізь було тільки й мови, що про капітуляцію. І справді, іншого виходу не було.

О сьомій годині ранку бури викинули білий прапор, огонь припинився, і Кроньє верхи поїхав здаватися лорду Робертсу.

Побачивши переможеного ворога, старий Боб зняв капелюха і сказав, потискуючи руку генералові Кроньє:

— Ви мужньо захищалися, сер!

Похвала ця прозвучала немов надгробне слово над найкращою армією республіки…

Жан Грандьє, Фанфан і Поль Поттер вистрілили востаннє. Трапилося так, що їхній окоп був навпроти траншеї канадців, багато з яких були французького походження ^[58]. Коли стрілянина вщухла, поміж парижанами і канадцями зав'язалась розмова, яка, проте, скоро перервалась, бо почалося роззброєння бурів.

Зірвиголова і Фанфан зламали свої маузери, а Поль Поттер, дізнавшись, що мусить здати англійцям старий «роєр», кудись вник. Повернувшись через чверть години, Поль прошепотів на вухо Зірвиголові:

— Я сховав рушницю. Вона ще допоможе мені перебити чимало англійців.

Рота канадців-французів тимчасом почала роззброювати бурів.

Бури понуро брели поміж двома рядами гігантів, одягнутих у таке ненависне для патріотів хакі. Їм хотілося побороти занепад сил, цілком природний після цілого тижня таких страждань. Вони силкувалися затамувати біль, що стискав їх мужні серця.

Але коли вони здавили зброю, що вірно служила їм понад п'ять місяців, вони переживали таке почуття, наче у них на очах ламають молот, який повинен був викувати незалежність їхній батьківщині. Рушниці завжди були для них символом свободи. Ледве стримувані ридання підкочувались до горла бурів, а на очах у них виблискували гарячі сльози.

Треба самому пережити всю ганьбу незаслуженої поразки і страхіття капітуляції, відчути біль усвідомлення того, що ти вже не солдат, відчути нестерпну муку, бачачи любиму батьківщину, потоптану чоботом завойовника, щоб зрозуміти їх душевний стан і поспівчувати їм.

Проте більшість англійців поводилися з полоненими ввічливо і навіть співчутливо, а канадці жаліли їх майже по-братерському.

Ротою канадців командував велетень, добряк з блакитними очима і довгими рудуватими вусами. Він погано знав англійську мову і весь час пересипав свою розмову французькими слівцями, від яких дуже несло місцевою говіркою.

— Та ви не сумуйте, хлопці, усе це суцільна мінливість війни, — втішав він полонених. — У житті не бачив таких сміливців, як ви! Ми перемогли вас тільки тому, що нас більше. Один проти десятьох — тут уже нічого не поробиш!

Він міцно потискував полоненим руки і від душі намагався хоч як-небудь пом'якшити їх гірку долю. Несподівано він побачив Жана Грандьє, який гордо, з високо піднятою головою наближався до нього разом з нерозлучними своїми друзями — Фанфаном і Полем. Слова немов застряли в горлі велетня, з вуст його вирвались якісь хрипкі звуки, він прожогом кинувся назустріч Жану, підхопив його, немов дитину, на руки і, мало не задушивши в своїх обіймах, вигукнув нарешті уривчастим нід хвилювання голосом:

— Ну звичайно ж, він!.. Жан Грандьє, маленький Жан… Наш любий маленький Жан!

Зірвиголова, вражений тим, що його звуть на ім'я так далеко від батьківщини, з цілком зрозумілим подивом дивився на канадського капітана.

— Жюно?.. Франсуа Жюно! — у свою чергу зворушено вигукнув він. — Невже це ви, любий мій друже? Добрий товаришу! Яка чудесна зустріч!

Зустріч була справді чудесна, бо доля знову звела двох героїв «Крижаного пекла», Жана Грандьє і Франсуа Жюно, кінного поліцейського з Клондайку, який врятував золотошукачів, коли їх замурувала у печері Сірого ведмедя бандитська зграя «Коричньової зірки».

— От іще одна з мінливостей війни, — сказав канадець, на очах якого заблищали сльози, коли він побачив знайденого друга.

Цей добряк-велетень анітрохи не запишався тим, що із звичайного солдата дослужився до звання капітана добровольців.

— Хлопці! — гукнув він своїм підлеглим. — Цей милий юнак — француз з нашої любимої старої батьківщини. Він знатний сміливець, дарма що в нього ще й вуса не виросли. Він перестріляв десятки величезних вовків і бувалих розбійників, цих двоногих гризлі, що небезпечніші за всякого звіра.

— Француз із Франції, — міркував сержант роти, — це ніби як брат.

— Ясна справа, брат! — хором підтримала вся рота.

Жану влаштували овацію, з усіх боків до нього простягалися руки.

— Брат-то брат, а все-таки ви мій бранець, — сказав капітан.

— На жаль! — зітхнув Жан. — І навіть не сам, а разом з другом Фанфаном; він теж парижанин.

— Фанфан?.. Підходящий товариш!

— А це Поль. Також мій друг.