Принц і злидар - Твен Марк (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
— Хай живе справжній король!
Кілька хвилин собор дрижав від привітальних криків і громової музики; в повітрі знявся вихор білих хусточок. А обірваний хлопець — віднині перша особа в Англії — стояв посеред помосту, гордий і щасливий, оточений васалами, що опустились перед ним на коліна.
Потім усі попідводилися, і Том Кенті вигукнув:
— А тепер, мій королю, візьми назад свої королівські шати і віддай бідному Томові, покірному слузі твоєму, його лахміття!
Лорд-протектор сказав:
— Хай малого негідника роздягнуть і кинуть у Тауер.
Але новий, справжній король промовив:
— Ні, цього я не дозволю. Якби не він, я не одержав би свою корону. Ніхто не сміє його кривдити. А тобі, мій любий дядю, лорд-протектор, соромно бути таким несправедливим до цього бідного хлопця — адже ж я чув, що він зробив тебе герцогом (тут лорд-протектор спалахнув). А що він не був справжнім королем, то й гучний титул твій нічогісінько не вартий. Завтра ти проситимеш у мене через його посередництво ствердити тебе в цім званні, а інакше лишишся простим графом, а не герцогом.
Після такої догани його світлість герцог Сомерсетський вирішив, що краще відійти трохи назад. А король повернувся до Тома і сказав йому ласково:
— Мій бідний хлопчику, як це ти згадав, куди я сховав печатку, коли я й сам про це забув?
— Ах, мій королю, це було легко, бо я не раз її вживав.
— Вживав її і не міг сказати, де вона?
— Та я не знав, чого вони шукають, ваша величність. Вони мені не казали, яка вона на вигляд.
— А для чого ж ти її вживав?
Щоки в Тома густо почервоніли; він опустив очі додолу і мовчав.
— Та ну, кажи ж, голубчику, не бійся! — заспокоював його король. — Для чого вживав ти державну печатку Англії?
Том вагався з хвилину і, нарешті, сконфужено промовив:
— Я розбивав нею горіхи.
Бідне хлоп'я! Навколо розлігся такий вибух реготу, що воно ледве встояло на ногах. І якщо в кого ще лишалася непевність у тому, що Том Кенті не був монархом Англії, то ця відповідь розвіяла всі сумніви.
З Тома зняли розкішну мантію й накинули її на плечі королеві, прикривши його лахміття. Справжнього короля помазали миром і на голову йому поклали корону. Потім звістка про все облетіла місто, і весь Лондон, здавалось, розривався від привітальних вигуків.
ЕДУАРД — КОРОЛЬ
Майлз Гендон і без того впадав прохожим з око, а коли він, весь пошматований, вирвався з дикої юрби на Лондонському мосту, вигляд у нього був навдивовижу мальовничий. Грошей у нього й раніш було обмаль, а тепер і зовсім нічого не лишилося: злодюжки геть вичистили йому кишені.
Та те йому було байдуже, аби тільки знайти свого хлопчика. Як справжній воїн, він ніколи не робив нічого навмання, а завжди складав собі план дій.
Що насамперед міг розпочати хлопець? Куди він міг податися? Ну, звісно, — думав Майлз, — його потягне на старі місця, де він жив колись. Так буває з усіма бездомними й нещасними, однаково — здорові вони чи не сповна розуму. Ну, а де ж міг він жити? Його лахміття і зв'язок з бродягою, який, видно, добре знав його і навіть називав своїм сином, свідчать про те, що він жив в одному з найбідніших кварталів Лондона. Чи довго доведеться його шукати? Ні, Майлз знайде його дуже скоро. Він глядітиме не хлопця, а юрби і рано чи пізно знайде свого маленького друга посеред якого-небудь вуличного зборища, що знущатиметься з бідолахи, бо він, як звичайно, буде проголошувати себе королем. Тоді Майлз Гендон розправиться з тими тварюками по-своєму, забере свого улюбленця, потішить його, приголубить, і більше вже вони ніколи не розлучаться.
Цілими годинами блукав Майлз по брудних задвірках Лондона. Помічаючи якесь зборище чи то просто гурт людей, він мчав туди чимдуж, але хлопця ніде не було. Це дуже дивувало Майлза, але він не журився. На його думку, план його був бездоганний; от тільки він гадав, що йому зразу пощастить, а справа трохи затяглася.
До світанку він виходив багато миль, виглядів чимала людських стовпищ, але, кінець кінцем, лише втомився й зголоднів, йому дуже хотілося спати, ще більше снідати, та не було за що. Просити милостиню йому й на думку не спадало; заставити шпагу — це значило розлучитися з честю; можна було б продати щось з одежі; але шукати покупців на такий мотлох було однаково, що торгувати болячками.
Опівдні він був ще на ногах — уже блукаючи серед юрби, що проводжала королівський похід, бо він гадав, що його божевільного хлопчика теж привабить це пишне видовище. Він пройшов слідом за процесією весь її звивистий шлях аж геть до Вестмінстерського абатства; довго блукав серед натовпу, що оточував собор, і, кінець кінцем, розгублений і розчарований, пішов собі геть, силкуючись добрати якогось нового, кращого плану. Коли він, нарешті, отямився з задуми, то побачив, що місто лишилося далеко позаду і надворі вже сутеніло. Він опинився коло ріки, поблизу розкішних садиб, де таких обірванців, як він, приймали не дуже гостинно.
Погода була тепла, і він розлігся на землі під огорожею спочити трохи та поміркувати. Незабаром його огорнула дрімота; він почув глухий, далекий гуркіт гарматних пострілів і, пробурмотівши «короля вже короновано», вмить заснув. Перед тим він пробув на ногах більше як тридцять годин і прокинувся тільки другого ранку, коли надворі вже стояв білий день.
Він устав розбитий, закляклий, голодний, умився у ріці, підкріпив свій шлунок, вщерть наповнивши його водою, і поплівся до Вестмінстера, лаючи себе, що прогаяв стільки часу. Голод навіяв йому новий план; насамперед добратися до старого Гемфрі Марлоу й позичити в нього трохи грошей, а потім… ну, та потім буде видно, а поки що треба зробити хоч це.
Десь об одинадцятій годині він підійшов до палацу і, хоч кругом було багато народу, він, завдяки своєму костюмові, не лишився непоміченим. Він пильно вдивлявся в кожне обличчя, сподіваючись знайти хоч одну добру душу, що згодиться доповісти про нього старому Марлоу; про те, щоб пробратися самому в палац, звичайно, нічого було й думати.
Аж от повз нього пройшов паж для биття; побачивши Майлза, він обернувся і гарненько придивився до нього. «Якщо це не той самий бродяга, про якого так турбується його величність, то я безмозкий осел — хоч я, здається, завжди був ослом. Приміти всі збігаються. Навряд чи бог створив одразу два таких опудала! Яка б тоді була ціна дивам, якби господь отак їх марнотратив. Треба щось придумати, щоб заговорити до нього».
Але тут сам Майлз Гендон допоміг йому. Відчувши, що на нього ззаду хтось пильно дивиться, він обернувся і помітив в очах хлопця зацікавленість. Тоді він підійшов до нього і спитав:
— Ви тільки-но вийшли з палацу? Ви з придворних?
— Так, ваша милость.
— А чи знаєте ви сера Гемфрі Марлоу?
Хлопець здригнувся з несподіванки. «Він питає про покійного батька!» подумав він про себе, а вголос сказав:
— Добре знаю, ваша милость.
— Він там?
— Там, — відповів хлопець і додав про себе: «в могилі».
— Чи не будете ви такі ласкаві доповісти йому про мене й передати, що мені треба сказати йому по секрету кілька слів.
— Залюбки, сер.
— Тоді скажіть йому, що його питає Майлз Гендон, син сера Річарда. Я буду вам дуже вдячний.
«Король щось не так називав його, — розчаровано подумав хлопець, — ну, та однаково. Це, певне, його рідний брат, і він зможе дати відомості його величності про того дивака». І він сказав Майлзові:
— Почекайте мене там, сер, поки я принесу вам відповідь.
Гендон підійшов до вказаного місця. То була ніша в палацовій стіні з кам'яною лавочкою, де в погану погоду ховались вартові. Тільки-но він сів, як мимо пройшов загін алебардників під командою офіцера. Офіцер, побачивши чужу людину, спинив своїх солдатів і велів Гендонові вийти з ніші. Той послухався і негайно був заарештований, як підозріла особа, що вешталася коло палацу. Справа повертала на лихе. Бідний Майлз хотів був вияснити непорозуміння, але офіцер грубо наказав йому замовкнути й велів своїм людям роззброїти його та обшукати.
