Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Тепер його мучила одна-єдина гадка: чи будуть його слуги вірні йому до смерті? Чи не заберуть собі потім його скарби? Так він міркував, поки слуги зносили каміння і готувалися замуровувати вхід до печери
Не вірив нікому на світі, то чого мав вірити своїм слугам? Схопив кайло і забив обох. І трупи заволік у печеру і сказав:
– От тепер ви мої скарби не розтринькаєте. Тепер ви будете стерегти їх, як вірні пси.
І сам замурував печеру, ще й дерном обклав і кущами обсадив так, що ніхто б ніколи й не здогадався, що тут щось заховано.
Вмирав багатій з легкою душею, бо вже його не мучили думи, що з його скарбами станеться. Але й померши не покинув свого найулюбленішого заняття – рахувати гроші. Що ночі вставав з могили, ішов до Чортової Скелі і дзеленькав до перших півнів.
Неприкаяний дух його не раз бачили люди, але ніхто не відважувався простежити, куди це він мандрує, хоч і здогадувалися, що либонь, скарби свої провідує.
Але був у Винниках син місцевого дячка Василько, котрий не боявся ні чорта, ні диявола і не раз уже собі роздумував, яким би то робом того упира вислідити.
Якогось дня пішов на цвинтар і добре роздивився, де поховано багатія. А поховано його було в кам'яному гробівцеві. Хлопець зазирнув у шпару й побачив домовину, біля якої лишалося ще доволі місця. Видно, мали когось із родини тут ще поховати.
– Ага, тепер знаю, – сказав парубок і, повернувшись додому, заходився витесувати труну. Та не яку-будь, а таку, в якій лише шляхту ховали.
Батьки, як це побачили, забідкалися не на жарт:
– Чи ти здурів? Що це ти затіяв?
Мусив їм брехати, що труну йому замовив один пан зі Львова.
– А бодай тебе! – гримнув батько. – То для того я тебе вчитися посилав, аби ти трумни тесав?
– Ей, не сваріться. Одну цю тільки витешу і на тім кінець. Просто я заклався з хлопцями, то мушу тепер своє зробити.
Ще завидна завіз парубок домовину на цвинтар і приволік до гробівця. Поволі починало сутеніти. Коли сонце зайде, упир оживе, а зараз він спить мертвим сном.
Василько відчинив гробівець, втягнув труну до середини і поставив поруч упиревої Потім вийняв з трун, кілок осиковий і сокиру та сховай їх під труну, а сам вмостився у ній і віком накрився. Склав руки на грудях, лежить і чекає.
Недовго й чекати довелося – почувся легенький скрип, далі хтось застогнав, закректів, гримнуло віко на долівку…
Василько подих затамував і очі заплющив. Відчував, що упир уже помітив нову домовину.
– А то що за мара? – здивувався упир. – Це кого посміли мені втулити, га? Чи мало я грошей вбухав на цей гробівець, щоб лежати собі спокійно самому? Оце мені Господь родинку післав! Хай їй грець! Ану вилазь, ти, бузувіре чортів! Чуєш!… Чого мовчиш? Праведником прикидаєшся? А дідька лисого! Нема в нашого роду праведників! Самі упиряки! Вилазь, бо зараз бука візьму!
Василько несміливо відхилив віко і вистромив голову:
– Вуйцю! Та не кричіть так, як зварйовані! Чи я винен, що мене коло вас поховали?
– А ти що за один? Гов! Та зовсім молодий!
– Того ви мене й не знаєте. А я вашого брата син, – збрехав Василько, сідаючи в труні по-турецьки.
– Мого брата? Котрого? Чи не Андрушка?
– Еге, Андрушка.
– А бодай би твого татуня грім забив! А бодай би він третіх півнів не почув, як оце мені таку свиню підсунув!
– Перепрошую, вуйцю, але я не свиня, а таки ваш небіж.
– Відставної ти кози барабанщик! Шукай собі вуйків серед таких самих жебраків, як твій татуню, а не лізь до пана!
– О, видите, вже ви самі здогадалися, чого мене до вас запроторено. Як ото ми вас ховали, то татуньо мій дуже бідкався, що ви йому ані зламаного гроша не лишили. А ще заставили весь свій маєток так, що по-смерті жиди його зараз собі забрали. То ми не мали навіть за що вас поховати. От тоді татунько і порішили, що коли ви так поскупилися, то мусите гробівцем поділитися. Бо ж на наші гроші вас і ховали, і відспівували, і поминки, і сороковини справляли. А ми, як ви добре знаєте, не такі вже й заможні.
– Ага, то твому татуньові для рідного брата кілька золотих шкода було? Оце я дожився! Оце родина!… Добре, а ти як сюда попав?
– А так, що саме на ваші роковини з'їхалася рідня, аби вас пом'янути. А матінка саме гиндика спекла. От я того гиндика їв та кісткою і вдавився. Так то вуйцю, через вас я дуба врізав. Нічого тепер нарікати.
Упир подивися на Василька суворим поглядом, подумав і сказав:
– Добре. Як так сталося, мусимо дати раду. За мій гробівець мусиш відробити, вставай і ходи за мною.
Упир завів Василька до Чортової Скелі і, плеснувши в долоні, сказав:
– Скеле, скеле, відчинись, ясним скарбом засвітись!
І вмить скеля розступилася, і побачив хлопець яскраво освітлену печеру.
– Заходь, – сказав упир.
– Е ні, – відмовився Василько. – Слуга ніколи не йде перед своїм паном, а тільки за ним.
Упиреві це сподобалося і він, не перечачи, зайшов до печери, а Василько за ним. Там аж очі сліпило від золота й срібла, а в кутку лежало два трупа. Хлопець зразу здогадався, що це слуги багатієві.
Цілу ніч рахували вони золото, а над ранок упир сказав:
– Все, пішли назад.
Хлопець вийшов за упирем з печери і спитав:
– Вуйцю, а не боїтеся ви, що хтось підслухає вашу примівку і скелі відчинить?
– Ніколи в житті. Скеля слухає тільки мертвих.
– Справді? То можна я її зачиню?
– То й зачини, тільки сказати треба: "Скеле, скеле, зачинись, в чорну темряву вдягнись!"
– Як-як? – перепитав хлопець, затягуючи час, бо саме пролунали перші півні, а упир дуже квапився на цвинтар.
– Але ж ти недорайда! – вилаявся він і вже хотів сам скелі зачинити, але для цього треба було вернутися і стати проти самого входу, а час уже підтискав, тому кинув через плече примівку й побіг, не озираючись.
Хлопець плеснув у долоні й проказав закляття. Як він і сподівався, скелі ані не здригнулися. Упир, почувши, як хлопець вигукує закляття, спокійно зник у хащах і ще до третіх півнів умостився в домовині. Хлопець діждався світанку, прийшов на цвинтар і заліз в гробівець. Там він скинув віко з упиревоі домовини і приставив осиковий кілок до грудей. Упир лежав, наче щойно похований, і тільки-но Василько вдарив сокирою по кілку, як враз цвиркнула кров на всі сторони, а упир прокинувся і вирячив нажахані очі. Але крик йому застряг у пельці. Хлопець двома ударами загнав кілок йому в груди. Враз тіло мертвого посіріло, потахло і почало на очах всихатися й розсипатися. Та Василька це вже не хвилювало, він вискочив з гробівця і побіг чимдуж додому, щоб похвалитися батькам, якого він скарбу роздобув.
