Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
Відчинилися двері і в кімнату ввійшли Дик, Дужий, Мовчан та ще кілька старших козаків. Але Нечай наче не помічав їх.
— За що стільки людей порубано в Телелинцях? Тому, що не хотіли дати вам хліба, який зібрали, щоб їх діти не пухли на весні з голоду. За що повис на гілляці Губач? Чи не можна було його зв'язати й держати, не вбиваючи? За що оцей чоловік мав переходити те все, що ви задумували йому зробити? Чи за те, що князь Ярема звелів зарубати його жінку? Чи за те, що його єдиному синові той самий князь Ярема праву руку приказав відрубати?
Нечай поглянув на Кисіля й побачив, що цей не ладиться відповідати. Тоді поставив стілець напроти його стільця, сів, сперся обома руками на держално шаблі і довго глядів на нього, не відзиваючись.
По довшій хвилині заговорив, звертаючись до козаків:
— Петре, склич іще кількох старших козаків. Нехай знають. Ми тут маємо вирішити, хто має відповісти за смерть людей у Телелинцях та за смерть Губача.
— А тепер друга справа. — Нечай знову звернувся до Кисіля. — Чи вашмосці відомо, що сталося з Лугаєм?
Кисіль, не розуміючи, про що мова, підняв голову і спитав:
— Із Лугаєм?
— Так, із Лугаєм. Псарем, чи гончим воєводи, брата вашмосці.
Кисіль, який пригадав собі його, закусив уста похилив голову, але не відповів нічого.
— Вашмосць хіба не заперечиш, що знаєш, хто це Лугай і чого ви обидва післали його сюди?
Кисіль не відзивався.
— Як бачиш вашмосць, йому не вдалося взяти мене ні кулею, ні ножем, як то він собі в своїй немудрій голові виміркував. І не тільки це: нам треба було ще його самого рятувати, а то були б вовки зажерли його, так, як пожерли його коня. Знаю, що для вашмосці і для пана воєводи було б це куди вигідніше, ніж щоб він дістався в наші руки. Не думаєш так, пане Кисіль? А що з тим хутором за будинським лісом, про який він заєдно говорить? Якщо не вдалося йому мене вбити, то пан воєвода буде одним хутором багатший.
Кисіль почував себе так, наче б холодна петля стискала його горло.
Не видержав:
— Вашмосць знає, що не я вислав його сюди.
— О! — вигукнув Нечай. — Якщо не васць, то вашмосці брат, воєвода! Бачу, що починаємо скидати з себе вину, пане .... Кисіль?
Кисіль очі вліпив у землю.
— Але скинути її буде тяжко. Хіба вашмосць не скине на свого брата і того, що припоручив Кобилецькому?
Кисіль, якби оса його вжалила, схопився із стільця та рукою зловив за ручку шаблі. Очі його горіли гнівом. Лютість, сором, пониження, розпука і страх відбились на обличчі. Зручний, вимовний воєвода пхнув свого брата, простого, обмеженого шляхтича, на шлях, до якого той далеко не доріс. Маючи доволі вже тієї розмови з Нечаєм, рішив, що краща смерть, аніж така холодна, безпощадна наруга.
Але Нечай підняв руку.
— Коли я залишив вашмосці шаблю, то не на те, щоб вашмосць до неї поривався. Я думав собі, що людина почуває себе краще, коли має шаблю при боці. Сідай, вашмосць, доки стілець в'льний, бо хто інший сяде і вашмосці доведеться стояти, чого я, шануючи старовинний рід вашмосці, не бажав би собі.
Нечай говорив спокійно.
Кисіль глянув на нього й завагався. По хвилині сів, але був увесь насторожений, нап'ятий, немов тятива, яку лучник натягнув так, що вістря досягло гнучкого дерева.
— Бачиш, вашмосць, так краще! Про що ми говорили?.. Ага, про Кобилецького. Чи вашмосць знає, що з ним сталося? Ще ні? Гм... Ще вістка про це до вашого обозу не дійшла? Справді: ні? Ось воно як! Так що ж: повис він так, як ось тут Губач. Тільки Губач згинув за чисту, добру справу, за правду, а Кобилецький за зраду. Є, здається, різниця... Рідний брат його вирікся!
Кисіль мовчав.
— Пан Воронич, що крім королівського листа, як вашмосці відомо, привіз і письмо вашмосці до Кобилецького, виїхав із Чигирина, наче змитий. Були там також у тому самому часі пан Яскульський від пана Потоцького і пан Загоровський. Так що ж? Наш гетьман, його милість, після того, як прочитав листа вашмосці та вислухав зізнань того Кобилецького, не хотів їх більше бачити. Багато з того часу змінилося в Чигирині, за що ми мусимо вашмосці дякувати... Правда, забув я сказати, що він польового гетьмана пана Калиновського також у тому самому часі був дворянин. Але вашмосць можеш собі уявити, як то наш гетьман його прийняв та з чим він відїхав. Мені здається, що вашмосць стає славним каваліром, розуміється, не у військовому ділі, але як статист і політик. Вашмосць повинен шаблю на гусяче перо заміняти. Вояк із васці й так ні до чого! Але таким писанням, як до Кобилецького, вашмосць може невмирущу славу придбати. Адже й Катон і Ціцерон і брат вашмосці теж не вояки, а в славі ходять. Чому й вашмосці не спробувати?...
Хоча кожен із присутніх знав, що Нечай просто посміхається з Кисіля, ніхто навіть не всміхнувся. Грізні та понурі погляди цих людей говорили, що вони думають про невдатного черкаського старосту та його ганебні вчинки. Наче судді, стояли вони грізні, невблаганні, що вислухали його провин і готові були проголосити свій присуд.
Сам Кисіль понуро глядів униз і не відповідав, немов приголомшений кожним словом, що виходило з уст Нечая так гостро, як удар батога, яким звикли бичувати непокірних рабів панські гайдуки.
Нечай обкинув поглядом кімнату, присутніх, щось подумав, і говорив дальше:
— Не знаю, чим заслужив я неласку вашмосці, що мені навіть відповісти не зволили. Але за хвилину сам вашмосць побачиш, як грубо вашмосць помилився, мене не злюбивши. Бо я приношу вашмосці не смерть, а життя, хоча вашмосць не вияснив мені, чому разом із своїм братом наставав на моє життя. Силою з вашмосці зізнань я стягати не стану, хоча вашмосць сам наготовив тут для допитів і мушкет, і відкручений замок, і гарний вогонь, і, бачу, якесь заліззя, що його можна розігріти до червоного... Але це все добре для якогось хлопа, для якогось Федора Дужого, а не для пана черкаського старости, брата воєводи. Про це годі й подумати. Тільки ж час минає. Нам треба розстатись, бо, як бачиш вашмосць, я не думаю мститися. Перейдемо тепер усі до повітки, де приміщені люди вашмосці.
Але повітка була так ущерть переповнена людьми і такий там панував гамір, що Нечай змінив своє рішення. Закликав Дика, велів йому перевести бранців до загороди, де колись гралися молоді лошаки, потім казав Діденкові уставити відділ кінною лавою при огорожі.
Коли полонені були за огорожею, Нечай із сотенною старшиною, старшими козаками, які прислухалися до його розмови з Кисілем, підійшов до паркана і сильно заплескав у долоні. Шум і гамір стали втихати. Почулись окремі вигуки: “Тихо там!”
По хвилині юрба втихла.
— Панове вояки! — гукнув Нечай голосно й виразно. — Те, що нам удалося сьогодні, може вам удатися завтра. Але пам'ятайте, що нікого з вас ми не скривдили, не вдарили, не зранили, не то, що не вбили. Нашим наміром є пустити вас вільно назад і не шукати відплати за те, що сталося в Телелинцях. Одначе один наш козак повис сьогодні рано на дубі і ми маємо постанову покарати того, хто його повісив. Тому я хочу знати, хто винен у смерті того козака?
Юрба рушилась, зашуміла. Знову почувся гострий поклик: “Тихо там!”
Нечай підніс руку на знак, що хоче дальше говорити.
— Я прошу вас, панове вояки, вказати, хто це був. Тоді ми спільно складемо суд і подумаємо про кару. Не забувайте, так, як і ми не забуваємо, що між нами і вами згода й мир тепер та що вбивати невинних людей не вільно!
Юрба полонених гомоніла, галасувала, кипіла. Кожний говорив щось із сусідами, але ніхто не похопився відповідати Нечаєві.
Нечай не спускав з ока Кисіля і бачив, що з ним твориться. Коли не діждався відповіді, заплескав у долоні.
— Панове вояки! Закликаю вас востаннє, щоб ви виказали душогуба. Тоді ніхто не скаже, що несправедливо хтось потерпів.
Якийсь високий, гістеричний голос, повний хвилювання, виділився з юрби:
— Пощо далі скривати? Адже кожний знає, що це сам пан староста дав такий наказ.
Нечай, наче надмірно здивований, подався взад.
