Русичі - Юринець Ігор (читать книги полные txt) 📗
— Ну, то з чим прислав вас побратим мій Миловид, — раптово перейшов до діла корчинський посадник. — Завше радий я прислужитися своєму товаришеві по ділах ратних… По можливості, звичайно, — поспішив додати з вродженої обережності.
— Не з добра послані ми до тебе, боярине. Про біду нашу і сам, певно, знаєш. Ворог обсів кріпость. Усе сутужніше доводиться люду за її стінами. Посилали ми гінців до князя у Київ, та далеко стольний град, доки надійде підмога — довго чекати треба, не протримаються стільки часу оборонці надтисьменської твердині. Ворогів сила-силенна. Потрібно хоча б зо дві сотні воїнів, тоді можемо сподіватися на перемогу. Розгромимо чужинців так, що й нащадкам своїм закажуть дорогу до руських поселень, — впевнено і піднесено дзвенів голос молодого горянина. Здавалося, бачить перед собою наяву вже розгромлених і тікаючих безоглядно ворогів. Очі його, що зайнялися голубуватим зблиском точеної криці, не могли б залишити байдужим жодного слухача… Жодного, крім боярина Коритка. Бо коли Влад, скінчивши мову, глянув на нього, то ніби спіткнувся поглядом об незрушну скелю. Лише ледь помітна насторожена посмішка кривила вуста посадника.
— Добре все обмислив побратим мій Миловид, — спроквола подав голос Коритко. — От хіба… не подумав, що нізвідки взяти мені тих дві сотні воїв, — розвів безпорадно руками. — У мене і так мало мужів оружних, а коли віддам ще й вам на підмогу, то сам ні з чим лишуся. З ким боронитиму отсю кріпость, за яку тримаю одвіт перед самим князем? То так і передай Миловидові, що радий я допомогти, але дати дві сотні воїв ніяк не можу. Дуже мало людей у мене.
— І все ж подумай ще, боярине. Зрозумій, повоюють нас чужинці і на тім не зупиняться. Прийдуть тоді і до тебе, бо ж на всі руські гори точить зуби володар лехітський… Вже й тепер показали, на що здатні. Чув, може, посаднику, якраз учора спалили виселок, що зовсім близько звідси, поблизу Купецького шляху?
— О, бачиш! — ніби аж зрадів тій звістці Коритко. — У мене тут також неспокійно. Стане ворог під стінами, то хто кріпость оборонить, коли вам на підмогу воїв своїх пошлю?! Передай воєводі своєму, що хотів би дуже допомогти, але час нині непевний. Якщо треба, то можу вділити трохи зброї, припасу різного, але оружними людьми помогти не можу, — боярин примовк на мить, мовби щось обмислював.
Влад почав було сподіватися, що таки передумає Коритко. Насправді лиш одне хвилювало посадника: як би тією відмовою не настроїти проти себе грізного Миловида. Хоча в опалі нині воєвода княжий, бо ж одісланий аж у цю глушину, але через якийсь час, либонь, знову наблизить його до себе Володимир. А тоді може нагадати Миловид про нинішню відмову, тож ліпше якось по-доброму залагодити цю справу. Проте дати воїнів було б таки необачно. Треба повернути справу так, щоб, як кажуть, і вівці були цілі, і вовк ситий.
— Знаєш, — довірливо прихилився до Влада, — люблю людей, що вболівають за спільне благо, але все потребує винагороди. — Коритко видобув із-за череса тугий шкіряний капшук, довго виважував у долоні, ніби не наважувався, віддати чи не віддати, і все ж урочисто простягнув Владові. — То за доблесть твою. Гм… А ти вже там постарайся як належить оповістити Миловидові, що довкола нашої кріпості теж ворожі загони никають, що й нам, мовляв, сутужно доводиться. Скажи: «Дуже бідкався Коритко, що мусить відмовити у помочі, бо у самого в нього лише сотні зо дві воїв…» Ну, та бачу, що й сам розумієш, — кинув на стіл перед Владом шкіряник із монетами.
— Не буду неправду Миловидові говорити, — похмуро здвигнув плечима Влад. — Видів же: у вас тут і тисяча ратників набереться…
— А ти скажи. Скажи! — з притиском мовив боярин. — Зла від того нікому не буде. А тобі — прибуток, — підморгнув довірливо, кивнувши на капшук з грішми. — Хіба, може, мало?
— Дешево, ох, дешево цінуєш кров людську, боярине, — перегнувшись через стіл, Влад злісно випльовував в обличчя корчинському володареві грізні слова. — Чи, може, й справді подібний я на супостата-перекупника, якому все на світі заступив зблиск злота та срібла?! — При тих словах погляд Влада, що пропікав вогнем співбесідника, робив його схожим на гірського беркута, готового за мить уп’ятися пазурами у свого ворога, який необачно перепинив дорогу.
Хворобливими плямами вкрилося обличчя посадника, він затнувся на півслові, ніби хотів щось заперечити, але так і не спромігся щось сказати. Аж тоді, коли Влад оволодів собою та, відкинувши рвучким порухом долоні шкіряник з грішми, підвівся з-за стола, Коритко прийшов до тями.
— Грізн! — верескнув якимось чужим і здерев’янілим голосом.
Ту ж мить став на порозі дружинник-велетень, один з тих, що супроводжували Влада та Гориславу до боярської хоромини.
— Тут я, боярине…
Посадник відізвався не одразу, мовчав якусь мить, ніби обдумуючи, як покарати зухвалого простолюдина.
Іншим разом наказав би згноїти його у підземеллі. Іншим разом… А нині мусив пам’ятати, що перед ним сланець колишнього дорадника княжого Миловида. Прочує посадник надтисьменський, що посланця його наказав Коритко кинути у поруб, не забуде повік образи такої. Ну що ж, нехай буде так. Звідси живий і здоровим мусить виїхати той глумливець. Та чи добереться до кріпості надтисьменської — на те вже воля богів. Коли десь у гущаку втрапить у нього стріла неждана, то таки ніхто не закине, що недопильнував посланця боярин Коритко.
— Нагодуй сланців від побратима мого Миловида… І нехай відпочинуть з дороги, — кивнув понуро дружинникові.
Мовчки повернувся Влад і разом із Гориславою попрямував за Грізном.
19
Чим прогнівила тебе, Ладо, заступнице родинного вогнища?! Чи ж не прикрашала тебе вінками із цвіту духмяного та стьожками барвними?! Чи ж не уславляла тебе співами величальними у хороводах дівочих? Чому ж нині не вимолю прихильності твоєї, о Ладо, не вблагаю повернути мені мужа мого, Влада. Одна, самітна скнію при вогнищі родинному, і нікому тугу розвіяти, неспокій та тривоги приспати.
Тихо. Нічна просинь ледь цідиться крізь маленькі присліпкуваті віконця, огортає сонною теплою хвилею все в затишній хижі коваля Добромисла. Всевладний сон розпростер свої невидимі сіті понад горами. Ніч.
Тільки Млада не може склепити і на часину повік. Намарно вговорює стара Літодана, аби лише про добре думала собі Млада: «О, виджу, виджу, ще кілька днів — і прийде твій час… Забудь про все зле і тривожне, споминай липі добро і красу споминай. Не для себе — для нього, дитяти, що під серцем носиш. Я знаю, що кажу. Про добре згадувати будеш, то й сина щасного і веселого народиш. Не думай лиш про зле, доню. Згадуй весну красну, і роси світлі ранкові, і потоки гірські — могутні та бистрі. І мужа… коли любиш його, споминай…»
Коли любиш… Та чи могла б не любити тебе, Владе? Хіба ж не кохання наше проростає у мені тривогою… і болем… і щастям? Мовби й немає між нами відстані жодної, стін кріпосних неприступних. І лав ворожих ніби й немає. Бо ось тут, перед собою, бачу усміхнені твої вуста, і очі променисті та гарячі, і голос твій чую, що розганяє неспокій та передчуття недобрі, і розраджує, і вспокоює. Навіть коли втома склепить повіки, і тоді не полишаєш мене, ладе мій, наодинці з сумнівами, приходиш, міцний і певний себе, аби могла обіпертися на долоню твою, мов із криці ковану, на хитливій дорозі життя.
Не спиться. Млада встає із ложа і аж тепер помічає, що сама у хижі. Знадвору сіється крізь віконце ледь чутний гамір. Щось діється у кріпості, певно, десь там, поміж людьми, і батько, і Добромисл із синами. Не захотіли тривожити її, піднялися тихо, що й не почула.
Хутко накинула на себе теплу чугу з овечої вовни, ступила до дверей.
У кріпості, здавалось, ніхто і не лягав спати. Час від часу стишений гамір голосів перебивав збрязкіт оружжя, воїни у бойових обладунках тихо про щось перемовлялися, тужно кам’яніли, видивляючись на ті наготування, жони та юнки, ніби випроводжали мужів та легінів своїх у далеку, сповнену небезпек дорогу. І лиш дітвора не переймалася нічим, ганяла доокруж, вбачаючи у тому нічному тлумі лише привід для розваг та забав.
