Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Почувши все це, пан Войті, мовляв, вирішив, що треба кувати залізо, поки воно гаряче, і поговорити з новим володарем, поки йому ще не набридло власне благодійництво, безсторонність і виправлення кривд. Він прождав два дні й дві ночі, перше ніж потрапив до нього, бо людей, яких осяяла така сама думка, було дуже багато, але результат, якого він досяг, — блискучий: імператорів брат власною височайшою рукою підписав декрет про звільнення Петра Куканя з Кукані та ще й додав до цього капшук дукатів на відшкодування збитків, що їх завдано Петрові.
— Але це означає, Петре, що ми розстаємося, — сказав розчулений пан Войті. — Іди, синку, ти вільний. Серце моє крається, бо я до тебе дуже прихилився, але нічого не поробиш, не залишу ж я тебе тут, як мавпу в клітці, тільки заради власної втіхи. Я буду про тебе згадувати, особливо коли зазирну до кімнати з ріжками й до бібліотеки, якій ти дав такий чудовий лад, а може, ти теж колись про мене згадаєш.
— І мені тяжко на серці, любий пане Войті, — відповів Петр, — бо я знаю, що хоч би куди пішов і хоч би куди звернувся, я ніде не зустріну такої людини, як ви, бо ви зуміли зробити так, що з в’язниці я виходжу з почуттям жалю. За це вам моя дяка й низький уклін, і нехай сприятливі події, які сталися, благотворно вплинуть і на ваше життя.
— Ну що ти, я не вірю в жодні тривалі сприятливі зміни, — зітхнув пан Войті. — Кожна нова мітла завжди добре мете, але як тільки імператорів брат оговтається в нас, він почне навісніти, можливо, ще дужче, ніж його попередник, і вежа одержить нових острожників, і нові фаворити присмокчуться до трону, обпиватимуться там і об’їдатимуться, ссатимуть і гладшатимуть, і все піде, як і раніше.
Пан Войті вручив Петрові дукати, які передав йому імператорів брат, подарував йому чудову кобилу, легкий, але міцний панцер, шпагу й два набиті пістолі, і Петр вирушив у дорогу, супроводжуваний двома парами заплаканих очей — пана Войті й Барушки, гарненької служаночки, яка, крім того, що терла йому спину, впродовж усього його перебування в Српно охоче і в повну міру своїх немалих можливостей утішала його в нещасті.
Він від’їздив до Праги легко й швидко, немовби бажав, — а він і справді бажав цього значною мірою, — бодай частково надолужити згаяний час, коли людство було позбавлене його, Петрової, участі в своїх безглуздих діях; певна річ, саме те й було ознакою безглуздості цих дій, що саме він, молода, здібна людина, — у цьому він не сумнівався, — наділений всіма можливими талантами, а головне характером, перед шляхетністю якого навіть графи шанобливо скидали капелюхи, — що саме він змушений був п’ятнадцять місяців скніти в провінційному замку, замість того щоб підійматися все вище й вище дорогою до успіху і могутності, які, — він у цьому теж нітрохи не сумнівався, — були визначені йому долею. Але ще не все втрачено, далеко не все. В Празі, як можна сподіватися, панують хаос і паніка, і там напевне все змінилося після його арешту; та коли людині вісімнадцять років, вона не забиває голову собі такими подробицями; хоч би що там сталося, думав він, а хтось із його давніх зичливців і знайомих напевне залишився на своєму місці, а далі буде видно.
Він саме їхав густим, темним—претемним лісом, коли раптом почув тупіт безлічі копит, який наближався з боку Праги. Перед закрутом дороги він завбачливо сховався в гущавину й став чекати, хто з’явиться з—за повороту — розбійники чи чесні люди, і побачив щось таке, від чого серце в нього тьохнуло, тобто людину, про яку саме думав, запевняючи себе, що в Празі неодмінно хтось із його давніх зичливців залишився на місці, — утлу, вже не молоду, з білим волоссям, завитим на скронях, — одне слово, графа Гамбаріні, якому він завдячував усе прекрасне, велике і перспективне, що досі звідав, а поряд з ним — Джованні, який, — аж до своєї солом’яної чуприни, — за останній час, поки він його не бачив, став такий подібний до батька, що це було просто дивно. Вони їхали повільною ступою, похмурі; за ними погойдувалася карета, запряжена парою коней, важко навантажена клумаками, саквояжами, мішками і скринями; правив нею машталір, який куняв на припряжному коні, а супроводжували їх шестеро озброєних верхівців у червоних мундирах чи лівреях із пишними рукавами, зліва оздобленими знаком срібної ноги в наголіннику, між двома зірками на червоному тлі й девізом «Ad summam nobilitatem intenti». Оце то була зустріч! Оце то був випадок з волі найласкавішої фортуни! «Тільки чому, — подумав трохи стривожений Петр, — граф віддаляється від Праги з усією своєю прислугою?» Бо серед верхівців, що супроводили карету, був і Маттео, бородатий брамник із Таранто, який раніше завжди залишався на своєму місці, хоч би хтозна—що діялося, а також Йоганн, той худорлявий красень з бурцями, який колись збирав м’ячики, коли Петр і Джованні грали в класичну гру під назвою «paume», а взагалі — особистий графів лакей.
Минула добра хвилина, перше ніж Джованні повірив своїм незабудковим очицям, що верхівець, який виїхав їм назустріч, — і справді Петр. Друзі міцно обнялися, і граф, стримано всміхаючись, подав Петрові пещену, жовтувату руку.
— Ти ще живий, Петре? — вигукнув Джованні.
На плечі в графа Гамбаріні висіла та знаменита рушниця Броккардо, що, як уже згадувалося, належала колись Бенвенуто Челліні; очевидно, дорогою він розважався полюванням, бо під ногами в його коня крутився маленький, але незвичайно жвавий спанієль, а до сідла було приторочено шкіряний ягдташ, з якого виглядали пониклі голівки двох упольованих фазанів.
— Я бачу, любий Петре, — зітхнув граф, — ці сумні, — та що я кажу, — ці жахливі, незбагненні для людського розуму й волаючі до неба події, які сталися на празькому дворі і які зачепили мене сімома лихами, вам пішли на користь, бо допомогли вийти на волю. Однак ця різниця в наших долях не повинна завадити вам відновити стосунки, перервані торік, і наново приєднатися до нас. Я тікаю з цієї країни додому, на свою батьківщину, і якнайсердечніше запрошую вас із собою.
«Ось тобі, бісе, й кропило, — подумав приголомшений Петр, враз позбувшись усіх своїх надій. — Вони тікають! Але чого я повинен тікати з ними, якщо за мною ніхто не женеться?»
— Ваше запрошення — для мене велика честь, пане графе, — відказав він. — Однак я боюся, що те становище, яке пасувало мені в дванадцять років, коли я став вашим пажем, зовсім не пасує мені тепер, коли я вже став дорослий. Крім того, я ще й досі відмовляюсь визнати той параграф двірського етикету, який стверджує, буцім королеви не мають ніг, навіть якщо це тепер, можливо, вже не має такого великого значення.
— Твоя правда, тепер це вже не має аніякого значення, — погодився граф. — Та оскільки зайшлося про ваші сумніви, то я розумію їх і рахуюся з ними, Петре з Кукані, отож будьте такі ласкаві й візьміть до уваги: те, що я сказав про сім лих, я сказав цілком щиро й без перебільшення, бо той узурпатор, який захопив трон, той варвар, який нічого не тямить у картинах й італійське мистецтво не годен відрізнити від нідерландського, бо і те, і те йому байдужі, вкрав і конфіскував, — одне слово, присвоїв усі статки, які я набув у цій країні, під тим сміховинним приводом, буцім картини, які я самовіддано добував для галереї Града, — не оригінали. Неначе він на цьому знається! Та, мабуть, любий Петре, я не буду розводити тут зайвих балачок. Мабуть, у вас є інший, чіткий і обміркований намір чи мета?
Петр відповів, що намір і мета в нього й справді були, але їх не можна назвати чіткими, а тим паче обміркованими. Він повертається до Праги, щоб домогтись там того, до чого прагнув і раніше, — успіху, слави й могутності.
Граф Гамбаріні дивився на нього з неприхованим подивом.
— В людини вашого темпераменту це цілком зрозуміло, — зауважив він. — Але успіху, слави й могутності можна досягти тільки при дворі; а хіба вам не відомо, що скоїлося на празькому дворі?
Петр відповів, що з чуток йому це досить добре відомо. Складається таке враження, буцім там зараз справжній бедлам. Але саме в такому бедламі той, хто знає, чого хоче, легко може дістатися нагору.
