Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗

Кисіль здвигнув нервово раменами.

— Думає ваша милість, що Хмельницький піде аж сюди?

— Під Житомиром уже нам гультяйство не давало дороги. Треба було аж шаблями шлях прочищувати.

Кисіль заходив по кімнаті.

— Під Житомиром? А в Новгороді?

— Там були ще люди князя Заславського, тож там іще спокійно. Тільки вони вже вибираються, тож і там ребелія піднесе голову.

— Боже, Боже! От нещастя. Тямиш, ваша мосць, що я ще в Києві praedicavi? Стягнув Потоцький бурю на Річпосполиту і прийдеться останній свій кут покидати. І тут proditores [3] на кожному місці! Як тільки цей кут покину, не буде вже куди їхати, ні де вертатись!

Дружина пана Березовського піднесла коронкову хустинку до очей.

— Ми вже своє покинули! — захлипала, аж усе її повне тіло затряслося.

Березовський у задумі вдаряв випещеними пальцями по лискучому столі, інші гості сиділи тихо, прибиті горем. Кисіль своїм звичаєм ходив по кімнаті й говорив, звертаючись до Березовського.

— Ігумен тутешнього манастиря, отець Ласко, поїхав від мене до Хмельницького. Він добрий шляхтич грецької віри. Але що він привезе?

— А що ваша милість написав до Хмельницького?

— Щоб не ображав маєстату Божого і Речіпоспотої. Що сталося тепер, те вже сталося. Це допуст Божий. Але тепер, щоб поперше: відправили татар, подруге: вернулися на звичайні місця і потретє: щоб вислали до Варшави своїх послів.

— І вони, ваша милість думає, послухають?

Кисіль аж задержався, в ході.

— Як же ні? Чого ж вони хочуть? Я їм написав, що на мою поміч можуть рахувати. Вони знають, що я щось значу в цій нашій Речіпосполитій, що я перший домашньої війни не бажаю і хочу довести до миру.

— Такого, як на Масловім Ставі?

Кисілеві кров ударила в обличчя.

— Маслів Став! Маслів Став! Що там тяжкі кондиції козаки дістали, то трудно. Але що їхню старшину проти умови катові передали, це діло Потоцького!

— Але чи повірять удруге? В тому й справа! Старшину приобіцяли їм тоді вільно пустити, а закатували немилосердно, їхні вольності обкроїли і їх самих пригнули до землі. Ні, не думаю, щоб вони ще схотіли вірити в обітниці.

Кисіль знову заходив по кімнаті.

— Ні, вони таки схочуть згоди. Пам’ятаєш, ваша милість, що говорив Нечай, коли приїздив до мене?

Березовський живо підніс голову.

— Ага! Саме я мав у цій справі говорити з вашою милістю. Знає ваша милість, чого тоді той Нечай приїздив?

Воєвода Кисіль затримався перед Березовським і глянув допитливо на нього.

— Отож той Нечай приїздив тоді на те, щоб вашій милості і нам усім піском очі засипати.

— Як то ваша милість розуміє? Чого ж, чого ж він тоді приїздив?

— Щоб приспати нашу увагу, щоб притупити нашу чуйність; щоб Потоцький думав, що Хмельницький справді такий слабий, за якого подавався. Але це ще не все про Нечая! Чи знає ваша милість, хто то спричинився найбільше до корсунського нещастя?

— Хто?

— Нечай!

— Нечай? — спитав збентежений Кисіль.

— Він і ніхто інший довів до того, що князь Ярема не злучився з гетьманами. Два дні перед корсунською справою мав уже князь Ярема злучитися з паном краківським. Такій потенції не міг би був Хмельницький опертися. Що тоді зробив той пан Нечай, який саме вирвався з рук пана краківського завдяки зраді драгунів? Вислав до князя воєводи цих самих драгунів, не одного, двох, цілу купу з доброю шляхтою, яка тепер пристала до бунту, з вісткою, що ось то обидва гетьмани вже розбиті, військо в розсипці та нема чого вже переходити через Дніпро.

— І князь воєвода повірив?

— Повірив і не повірив. Як добрий вояк хотів перевірити. Здержався з походом, чого саме Нечай і хотів, вислав роз’їзди, а коли дізнався, що це неправда, вже було запізно! Вже справдилося. За той час не стало вже ні гетьмана, ні коронного війська. Той самий Нечай із зребелізованими драгунами й іншими свавільниками знищив також усі порони на ріці і таким чином загородив шлях, куди гетьмани відступали. І все пропало! За те він тепер у козаків у великій славі ходить. Ось такий то цей пан Нечай!

Кисіль витягнув руки з-за пояса.

— Що правда, то я завжди в голову заходив, чому князь із Лубень не злучився з паном краківським, привату тому приписуючи. Правда, що він образився на короля, що не дістав булави по Конецпольськім; не долюблює він також пана краківського, але все таки він мусів хіба знати, що як ребелія буде горою, то не сидіти йому на Задніпров’ї. Але що він дав себе спіймати на козацьку пастку? Но, но! Такий то цей Нечай! Що він тепер робить?

— Він — полковник брацлавський.

— Звідки вашмосць знає?

Березовський завагався.

— Маю там одного конфідента. Чоловіка славного і Хмельницькому неприхильного. То великої фантазії кавалір.

— Які вісті вашмосць має?

— Хмельницький із головним корпусом відступив із-під Білої Церкви під Чигирин, лише кількох полковників на волость висилаючи, між ними якогось Кривоноса, що всюди чернь підносить.

— Кривоноса?

— Кривоноса. Так його козаки назвали. Сам він майор шотляндського реґіменту князя на Лубнях, якого покинув ще рік тому. Той підіймає всю чернь по цьому боці Дніпра, всю голоту; палить, нищить міста і президії, руйнує і йде вперед. Хто попаде в його руки, гине серед страшних мук. Тепер, як я чув, пішов на Вінницю, але чи це правда, не знаю, бо інші говорять, що він іде на Волинь, сюди.

— Ох, Мати Божа! Мати Божа! — молилися налякані вкрай шляхтянки.

Новий тупіт коней і скрип возів звернув увагу всіх на приїзд нових утікачів. Залунали голоси. Відчинились двері і в них став покритий курявою здоровенний шляхтич.

— Вельможне панство! Час у дорогу! Кривоніс в Острозі!

Брацлавський полк

Хоча й уступив Хмельницький із-під Білої Церкви під Чигирин, але зрушена ним хвиля плила нестримно на захід. Виряджені з-під Білої Церкви полковники: Кривоніс, Ганжа, Морозенко запалили пожар повстання по цілій Уманщині, Брацлавщині, Київщині, Волині й по цілому Поділлі. Підіймався нарід, як стихія. Великими кроками ступав на чорноземі і значив ці свої кроки вогнем і кров’ю. Місто за містом падало в руки повстанців. З жалем кидала шляхта домашні вогнища, рятуючись утечею, або гинула, обороняючись на мурах замків, дворищ, твердинь та президій. Виростали багатотисячні повстанські загони, зливалися разом, громили панські фортеці, руйнували замки, двори й міста. Ніби з-під землі появлялися все нові й нові ватаги; виринала нова сила; з нею йшли новий пострах і нові, незнані досі загонщики - отамани. Були між ними такі, яких прізвища відомі були досі тільки на Січі, були такі, яких недоля й тяжкий гніт вигнали з-під курних хат, були також такі, що носили шляхетські герби. Оживали: стародавнє право, віча й ради, яким ці отамани мусіли підкорятися, бо рука козацького гетьмана ще сюди не сягала. Будилася Україна по тяжкій неволі і мечем змітала зо своїх піль та осель останки ворожого насилля. В Чигирині серед козацтва й старшини кипіло, як у казані.

— Ми хочемо на ляхів! — кричало військо.

— Веди нас на Польщу! — домагалися старшини. Цієї думки був і Нечай. Недосипляв і недоїдав. Щоб заглушити неспокій, щоб не думати про Загір'я, ввесь час був при полку. Завів лад, строгий послух, Полк поділив на сотні. Вибрано сотників, осавулів та іншу старшину старим запорізьким звичаєм. Величезна добич з-над Жовтих Вод і з-під Корсуня дала можливість узброїти і неозброєних. Неначе добрий хазяїн, був він усюди. Усюди вглянув, усе знав, усьому вмів зарадити. Були в нього сотні кінні й піші. Між кінними була одна панцерна і дві з драгунським вирядом. Коней і зброї було доволі.

В цілому війську стали звертати увагу на вигляд і форму брацлавського полку. Невсипущий труд Нечая давав плоди, як дає плоди невсипуща праця хазяїна на полі. Хмельницький, який не зважаючи на безліч справ, не тратив нічого з своїх очей, часто переглядав усі недалеко розложені полки й бачив незвичайні успіхи Нечаєвої роботи. Але Нечай сам уникав зустрічі з гетьманом, немов боявся її.