Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

Мартіна це не могло не зацікавити: породистий кінь у ті часи вважався розкішшю й коштував величезних грошей. Лише заможні та родовиті люди могли дозволити собі утримувати коней, решта перебивалися мулами й віслюками. А прислуга та воїни – охоронці подружжя де Рінель – сиділи на чудово виїжджених, міцних конях. Це були руді чи брунатні тварини благородної крові, усі без винятку вони мали білі позначки на лобі або морді – свідчення того, що чистоту породи ретельно пильнують.

Збадьорілий сер Обрі охоче пояснив: порода, яку розводять у Незербі, зветься хакне. Цих коней призначено для тривалих переїздів, і вони неймовірно витривалі. Особливо добрі вони в легкій упряжці. А в маєтках батьків його дружини вирощують справжніх бойових жеребців – дестріє, які здатні, мов пушинку, нести на собі цілком озброєного лицаря. Дестріє – одне з головних джерел прибутку родини де Шампер, їх залюбки купує дворянство, хоча значна частина поголів’я безоплатно переходить у власність ордену Храму, а потім відпливає в трюмах кораблів до Святої землі, де лицарських коней завжди бракує. Але, незважаючи на це, хакне з Незербі коштують чималих грошей.

Смакуючи деталі, лорд узявся докладно розповідати про труднощі конярства і прибутки, які воно дає. Він кілька разів шанобливо згадав дружину, з котрою, за його словами, ніхто не зрівняється у верховій їзді. А чи помітив сер лицар, які досконалі й невеличкі голови в незербійських скакунів, які в них лебедині шиї, стрункі боки, виразні очі та чутливі вуха? Усе це вони успадкували від арабських коней, яких привіз зі Сходу дід його дружини – барон Едгар Армстронг. Саме відтоді у володіннях де Шамперів і почалося конярство.

Чоловіків, які розмовляють про коней, складно відволікти. Тому жоден із них не помітив, що до них наблизилася леді Джоанна де Рінель.

– Мілорде, чоловіче мій, – шанобливо звернулась вона до Обрі. – Ви завжди мріяли потрапити в Левант шляхом, яким колись ішли перші паладини. Щойно наш караванний ватажок Євматій повідомив, що незабаром ми повернемо на старий шлях хрестоносців, який веде в Дорілею. [69]

Обрі здригнувся, і вони з дружиною спрямували коней у голову каравану. Невдовзі Мартін побачив подружжя навколішках при могилі, над якою височів прямий латинський хрест. Таких поховань тут було безліч – хрестоносців, котрі не пережили важкого шляху і ран від сутичок із сельджуками, ховали просто при дорозі. За минулі десятиліття пекучі вітри майже зрівняли із землею останні домівки паладинів, але хрести було видно здалеку. Ромеї їх не займали, а на схилах навколишніх пагорбів і в глибоких ярах час від часу знаходили з’їдені іржею шлеми, уламки мечів і вістря списів.

Надвечір подорожні дісталися пришляхового караван-сараю.

На відміну від розташованих у великих містах, цей караван-сарай був на відстані денного переходу від найближчого поселення і нагадував невеличку фортецю, обгороджену високими товстими стінами. Браму з важких дубових колод на ніч замикали на міцні ковані засуви. Внутрішні приміщення були тісними – навіть у найкращих покоях ледве поміщалося дві лежанки, а для жаровні з вугіллям місця вже не залишалося.

Тепло ж у цій гористій місцевості було дуже потрібне: щойно сонце сіло, з ущелин повіяло холодом, що пробирав до кісток. Тому багато з мандрівників розташувалося на подвір’ї, де можна було погрітися біля яскравого багаття.

Попри виснажливий шлях, Мартін не мав жодного бажання йти до вузької і твердої, мов камінь, лежанки, тому теж розділив товариство людей, які сиділи при вогні. Розмова точилася навколо того, чим переважно переймаються в дорозі: скільки ще денних переходів залишилося, чи варто остерігатися розбійників і чи нічого не чути про волоцюг-кочівників. Тим часом навколишні гірські пугачі влаштували перекличку. Їхнє пугикання, стогони й протяжне котяче волання було моторошним: немов у темряві причаїлась юрба пустельних демонів.

– Не зважайте на цих тварюк, – підкидаючи в багаття сухі колючі батоги ожини, намагався заспокоїти мандрівників караванний ватажок. – Порепетують і вгамуються, шкоди вони не завдадуть. А завтра ми вже будемо біля мурів Дорілеї, там узагалі нічого боятися.

– Чи давно ви водите каравани? – поцікавився чоловік, обличчя якого приховувала темрява.

– Важко згадати. Ще мій батько супроводжував на цьому шляху купців і хрестоносців, а я продовжив його справу.

– І багато проходило тут невірних, які воюють із послідовниками Пророка? – чоловік говорив грецькою, але в голосі чітко лунали гортанні арабські нотки. – Хоча нема чого запитувати, бо скоро цьому настане край: султан Саладін, з волі Аллаха, відвоював наші споконвічні землі назавжди!

Стало зрозуміло, що це каже купець із Магриба. Лицарів-тамплієрів поруч не було, тож він почувався впевнено, усвідомлюючи, що навіть ромеї не наважаться дорікнути йому за надмірне зухвальство.

Проте йому заперечили:

– Шановний Ваїзе, чому ви надумали, що землі Палестини завжди належали мусульманам?

Мартін із подивом упізнав голос леді Джоанни. А згодом у спалаху полум’я ще й роздивився її обличчя: молода жінка разом зі своєю камеристкою Ґодіт сиділа на звалених на землю тюках, загорнувшись, немов у плащ, у шмат світлої овчини.

Магрибинець глянув на неї косо. Протягом усього шляху він приязно ставився до цієї красивої і знатної дами, але її останні слова йому не сподобалися. Купець мовчав, він обмірковував, чи сказати те, що в нього на думці, чи просто промовчати. Однак несподівано втрутився грецький священик:

– Але ж ця пані правду каже, шановний Ваїзе! Землі в Леванті, які захопив султан, не завжди належали мусульманам. Більше того: свого часу ці землі були колискою християнства, і навіть у Магрибі, де ви народилися, а також в Єгипті та Сирії, люди славили Христа. Там зводили монастирі й пречудові храми, віра була міцна, і всі шанували Писання. Однак цьому судилося бути знищеним, щойно з аравійських пустель із Кораном в одній руці та шаблею в іншій з’явилися войовничі послідовники Мухамеда. Згасли світочі християнства на Сході. І війни, які там нині точаться, покликані зупинити натиск ісламу й поновити колишню могутність християнського світу.

Вислухавши слова священика, Мартін зауважив:

– Ви вчена людина, святий отче! То скажіть, чому греки не визнають влади Папи, хоча, схоже, згодні, що війни, які провадять на Сході мої одновірці, справедливі?

Священник уникнув відповіді, перезирнувшись із монахами-ромеями в темних каптурах, що вони сиділи неподалік. І до розмови негайно приєналася Джоанна:

– Гідні довіри вчені мужі стверджують, що за давніх часів, коли Святу землю вперше захопили сарацини, вони не перешкоджали християнам шанувати їхні святині. Вони називали християн «людьми книги» і не забороняли богомольцям ходити на прощу. Але віра послідовників Пророка, що вимагала повсюдного поширення ісламу, призвела до того, що прочан почали вбивати й грабувати. Шановний Ваїз, мабуть, чув про злочини халіфа Аль-Хакіма, [70] який не залишив у Палестині та Сирії жодної церкви чи монастиря і вщент зруйнував священний для всіх християн храм Гробу Господнього!

– Халіф Аль-Хакім був божевільний, це всі знають, – поміркувавши, погодився магрибинець. – Але після його смерті переслідування припинилися.

– Хіба перестали вбивати прочан? Хіба припинилися напади на християнські землі? Святий отче! – звернулася Джоанна до ромейського священика. – Можете нагадати шановному Ваїзу, скільки міст утратила Ромейська держава відтоді, як на її кордонах з’явилися сельджуки?

Священик лише скрушно похитав головою.

Про нашестя мусульман, що їх одне за одним доводилося відбивати Ромейській державі, знав весь західний світ. Саме ця війна, якій не було кінця-краю, змусила імператорів ромеїв звернутися за допомогою до Святого Престолу й християнських правителів. Але й це не примирило західну та східну церкви, і священик не захотів підтримати запальну молоду даму в суперечці з мусульманином.