Русичі - Юринець Ігор (читать книги полные txt) 📗
— Істину мовиш, воєводо, — відізвався підлесливо соцький. — Жодного гріха ніхто з них більше не вчинить повік. От хіба що… смердіти будуть… Ги-ги-ги-ги! — зареготав із власного дотепу.
— Ну, то чого носи повісили? — окрилений підтримкою Мета, продовжував Гнєз. — Чи, може, забули, що ви не баби плаксиві, а славні і непереможні лицарі великого князя Мешка, воїни і оборонителі віри християнської? За звитягу нинішню відпущено вам буде всі гріхи, яких ще й не вчинили.
Ті слова таки збадьорили більшість дружинників, що віддавна звикли безоглядно сприймати на віру слова свого велителя. Бо йому таки ліпше знати: що є добре, а що — зле. Вчений він, і мудрий, і сміливий. Недаремно ж і довірив йому князь таку владу над багатосотенним вояцтвом.
Тут і там залунали поодинокі жарти — так знехотя перші зелені паростки відживляють навесні землю, вкриту зогнилим і вогким минулорічним листям. Кожен ніби хотів показною веселістю притлумити розбуджене, зовсім не доречне для людини ратної сумління, вивільнитися від хвилинної розгубленості.
Через якусь часину годі було вже пізнати цих досі похмурих і невдоволених воїнів. Пили горлянки п’янливі трунки, смачно чавкотіло на зубах соковите оленяче м’ясо, Для того, аби пригасити непевний спалах співчуття чи жалю, досить було збадьорюючого слова воєводи та кілька ковтків огненного питва. Бо таки правду каже їхній верховода: ситна їжа та пійло веселяще — от і все, що потрібно людині для щастя. А ще — знаття, що все вчинене — і мордування собі подібних, і вбивство — не злочин, не розбій, а необхідність для досягнення високої, все виправдовуючої мети.
Так розмислювали вспокоєні дружинники, перериваючи ті думки та ситну трапезу вигуками прослави своєму верховоді.
— Хай живе наш славний велитель! Многі літа воєводі Гнєзу!
Прихильно кивав Гнєз на ті вигуки, але не зображав уже на обличчі вдаваної веселості. Перебирав у думках події цього неспокійного дня, оглядав підпиле, з лисніючими від топленого жиру обличчями воїнство, і презирлива зверхня усмішка кривила його вуста. Таки справді поділено рід людський надвоє. Є пастухи, як от він, є і стадо. Тупе, покірливе… Вдовольни його найниціші потреби — і піде з одним твоїм покивом на все — на підступ, на злочин… Ще й возноситимуть мудрість твою, коли вселиш віру, що вчинена ними найниціша гнесь — благодійство.
Вже надвечір вирушив загін у зворотну дорогу, залишивши позад себе тліюче пожарище. Чорна пустка лишилася на місці квітучого поселення… Відгупотіли копита. Гнітючу тишу переривало лише надривне скімлення самітного пса, що, прилігши поруч свого господаря, розсіченого ударом меча, тужливо оплакував його, раз по раз злизуючи із землі згустки захололої крові…
15
— Я привів його, Миловиде, — проказав з порога Гостомисл, пропускаючи повз себе до світлиці високого і худорлявого юнака, вбраного, певно, заради такого випадку у святковий кептар, розшитий багато і барвисто. Бо ж не кожного дня випадає говорити із самим воєводою княжим.
— Сідай, — кивнув посадник старцеві, вказуючи на лаву побіля столу. — І ти також, — додав по хвилі вже до молодого. — Довга розмова у нас буде, а в ногах, кажуть, правди немає.
Похмурий і непривітний сидів край столу боярин. Відтоді коли вчув розповідь про події позавчорашньої ночі, ніби аж постарів, посуворішали й загострилися риси обличчя, говорив поривчасто і знервовано.
— Кажи, — кинув легіневі. Той бликнув на старійшину, ніби і його згоди питаючи, почав розповідати.
— У Богданки був, служниці твоєї. Тільки не прогнівайся, воєводо, — люба вона мені. Якби не цей нападі лехітський, то, певне, побралися б… — спаленів на виду.
— Зараз не те головне, — нахмурив чоло посадник. — Не про те розмова.
— А… то я й кажу: вийшов від неї, ще й сіріти не почало, а на порозі хоромини твоєї спинився. Ніч дуже вже гарна була, світло так. Стою та й обмислюю: коли то ми з нею вже зійдемося, у власній хижі жити будемо. Чую — вартовий, що коло льохів підземних вартує, коло дверей заходився. Гадан то був, а я його ще звечора видів. Ну, захотів я підійти погомоніти — про се проте… Та примітив, що не сам він там. Цікаво стало дуже, хто ж то до нього завітав глупої ночі. Думав, дівчина; яка… А тут раптом — голос твого монаха, котрого Іовом зовуть. Близько ж стою, їм мене не видко, а я все чую, кожне слово. «Дивися мені, — каже до Гадана монах. Тихо каже, ніби боїться, що хтось почує. Тож мені і закортіло все дослухати. Чую, Іов далі наказує твоєму дружинникові: — Ми спустимося вниз, а ти вартуй у чотири ока. Як надійде хтось, то сам знаєш, що робити. Не вперше тобі», — то він так до дружинника говорив.
Насторожився при тих словах воєвода, аж підвівся з лави, перехилившись до оповідача.
— Кажи далі… Все кажи, — надтріснутим голосом видавив із себе.
— Ну, монах та ще двоє з ним зайшли досередини. Я зачаївся і чекав, доки не вернуться. Пробули вони там недовго. Але, думаю, боярине, для лихого діла багато часу не треба. Потім вийшли усі і розійшлися в різні боки. А Гадан зачинив браму, як і до того було, й далі походжав собі, ніби нічого не сталося.
— Більше жодним словом не прохопився монах?
— Сказав іще, коли вийшов із підземелля: «Ну, а тепер, діти мої, будемо лише молитися, аби послав господь нам удачу. Все віднині в руках божих…» А більше нічого.
— Чому ж одразу не прийшов, аби мені все те оповісти?
— Не прийшов до тебе одразу, бо і в думці не мав, що криється у тому щось лихе. Та й, сам знаєш, нелегко до тебе втрапити простолюдинові. Ти ж навіть і до старійшин наших не дуже дослухаєшся…
Нахмурив брови кущуваті воєвода, але змовчав на ті сміливі слова, правдивими були. Не гідним для себе вважав знатися близько із язичниками низькородними, а тим більше — їх порад дослухатися. Бо ж владарювати наставлений у цей край княжою милістю. Хіба міг з тої висоти вглядатися, що там снує під ногами.
Аж шкода себе стало Миловидові. Чому в час біди відступилися від нього найближчі, здавалося б, люди та ще й шукають за його спиною згоди із ворогом: кілька днів тому відкрилися таємні заміри тивуна Горазда, тепер от монах Іов якісь пута плете… Не можна безоглядно покладатися і на дружинників, бо ж і серед них поплічники монахові завелися. І все то — кращі люди, не рівня цим горянам безхитрісним. Кращі люди!..
Над силу виплутався Миловид з тих дум невеселих, глянув на гостей, ніби дивувався, чого то вони сидять навпроти нього.
— Так… Слова ваші, мов град серед літа — кілька хвиль стукоче, а клопотів на цілий рік. Столочили, спустошили душу. Та й хто міг думати, що й у кріпості продажні людці завелися…
— Знаю, посаднику, приємного мало у наших словах. І все ж ліпше поранитися об колючу правду, ніж спокійно заспати на гладенькій брехні… заспати навіки.
— Якщо дізнаюся, що справді зрадити мене надумав святенник той, самі увидите, який щедрий я до вірних людей. Віддячу за вашу пересторогу сповна… по-княжому віддячу.
— Не треба нам винагороди, боярине, не задля неї прийшли. Маємо все, що потрібно людині, щоб жити: і голоду не пухнемо та й нагі не ходимо. Прийшли, бо відаємо — піде те на благо всій громаді, всього краю нашого. Сам знаєш, для русичів ліпше померти зі зброєю у руках, аніж жити у ярмі чужинецькому. Коли ж упаде кріпость — не зможемо оборонити землю, яку з часів прадавніх звали своєю. Тож монах Іов не лише тебе зраджує, готує безчестя та горе для всіх нас. Тому й прийшли до тебе, аби пліч-о-пліч у час біди стати.
— Добре сказав ти, Гостомисле. Найголовніше зараз оборонити кріпость, відстояти від приблуд порубіжні землі Русі. І то таки наша спільна справа. А Іов… що ж, нехай думає і далі, що замисли його не відомі нікому. Я ж присплю його довірою та показною безпечністю. Аж тоді… О, він прокляне той час, коли надумав чужинцям запродати найсвятіше для кожного з нас — землю предків, — боярин стишив голос до зловісного клекоту. Рвучко підвівся з-за столу і, ступивши до вікна, втупився невидячими очима у сиваве видиво далеких гір.
