Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
Брови Лугая хмарами налягли на очі.
Холодний східній вітер грався по стернях снігом, як перекотиполем, свистав між хрестами, висвистував пісні, від яких волосся дубом ставало на голові і мороз мурашками бігав поза спиною.
Чорне гайвороння, немов пам'ятаючи ще бенкет, літало по вітрі, як зісохлі листки, що їх буря з дерев позриває та на землю скинути не може.
Сніг зривався з землі, перелітав стернею через межі й загони, наче й він не хотів залишитись на цьому місці та шукав іншого, відраднішого, не пересиченого вщерть кров’ю.
Коли вітер надбігав і втікав, Лугаєві здавалося, що разом із вітром летіли якісь голоси, скарги, прокльони й плачі.
Трусив та кивав головою, доторкався руками вух, але голоси не втихали. Чув їх виразно далі. Гомоніли чітко.
Стогони були пронизливі, довгі, повні розпачу, зловісні, як зловісний був лютий вітер, що по полю гуляв.
— Гей, чоловіче, що з тобою? — дійшло нараз до свідомости і Лугай почув, що хтось тягне його за руку.
Образи щезли. Голоси вмовкли. Непритомні очі почали притомніти і він знову вчув голос коло себе.
— Що ти, хорий?
Лугай перевів рукою по очах і обличчі. Все минуло. Ні голосів більше, ні привидів. Хотів сплюнути, але тільки видув губи, бо рот був сухий, а уста потріскані, як чорна земля в посуху.
— Либонь перемерз ти так — промовив знову його товариш у дорозі. — Ось на горілки. Вона тобі добре зробить.
Жадібно пірвав Лугай пляшку й почув, як гаряче, живе тепло розходилося по тілі. Але горілки в пляшці було стільки, що на дні, і, відриваючи порожню від уст, простяг її до незнайомого та спитав:
— Більше не маєш?
— Ні. Але ось ми в Немиринцях. Заїдь до мене, переночуєш, відпічнеш, краще завтра будеш їхати.
— Ні. Мені ніколи. На мене ждуть.
— Хто жде тебе?
— Полковник Нечай. У Брацлаві.
Не звертаючи більше уваги на принагідного товариша подорожі, пустився просто широкою дорогою через село. Коли переїхав його, повернув на право, на якусь доріжку і потюпав далі, хитаючись у сідлі в такт кроку степового коняки.
Скоро зимова ніч застала його серед голих, замерзлих, снігом притрушених подільських горбів. В одній із долинок минув декілька вільх та верб і його кінь затримався біля скирти сіна. Не зважаючи на їздця, приступив до скирти й почав їсти.
Лугай зліз із коня, розгнуздав його та зняв сідло. Після того прип’яв коня до куща вільшини, що ріс біля скирти, а сам винайшов затишний бік у скирті, поклався в сіно з руками під головою й потонув у думках.
Той хутір за будинським лісом, який йому його пан приобіцяв, колишня мрія його мрій, змалів за один день, присів, розтопився увесь, наче сніг у теплому сонці, перестав займати його уяву. В думках виринули нові питання, відкрилися для них нові блискучі обрії, про які він досі не думав, про які йому й не снилося, ні не знав, що можуть існувати. “Чия земля?” — Наша. “Чиє поле? — Наше. “Чия хата?” — Наша. “Чиє життя?’' — Наше. “Чия воля?” — Наша, наша, наша! Немає приказів, панів, послуху, лизання рук, згинання карків... Може цс бути? Не сниться цс йому? Може він бути вільним хазяїном у своїй власній хаті, не коритися нікому, бути паном для себе, мати дружину, діти, які також нікому не мусіли б коритись і жити вільно, щасливо? Може це бути? Може це бути, о Боже?!
Зрозуміти це та збагнути, було понад сили та спромогу темного панського псаря.
Холодний вітер став кидати новим свіжим снігом. Грало на вітрі примерзле віття, як струни на арфі, дику степову пісню. Кінь гриз запашне сіно. До Лугая знову наблизилися голоси та стали щось йому говорити. Слухав він їх спершу уважно, потім нетерпляче, обертався, крутився, накінець, коли голоси таки не вгавали, почав відповідати.
І сидів так, закутаний у сіно, в темряві, серед снігової, холодної ночі, з широко відкритими очима і глядів кудись просто перед себе. Говорив щось комусь, заперечував, не погоджувався, сварився з кимось, переконував, неуважливий на те, що сніговія дужчала, що вітер змінив напрям і кидав просто в нього дрібним гострим снігом, що кінь перестав гризти сіно і старався звільнитися з припону, неспокійно форкаючи ніздрями й настороживши в переляку чуйні вуха, та що холод ставав щораз дошкульніший, мороз щораз гостріший.
Нараз Лугай стрепенувся й почав обачно прислухатися.
Десь за близьким горбком відізвалось довге, протяжне, жалібне виття, від якого споконвіку загусала й тужавіла людям кров у жилах і серця завмирали з ляку.
Лугай голову перехилив в один бік, наче не довіряючи власним вухам.
Кінь наїжив гриву, дрижав усім тілом і присунувся ближче до Лугая, шукаючи в нього рятунку.
Але Лугай знову почав розумом блудити. Вдарив рукою коня по ніздрях, і, радісно всміхаючись, говорив йому:
— Не бійся, дурний! Це не вовки. Це мої собаки. То пан прислав їх сюди, щоб нас берегли. Чуєш? Вони підуть із нами й будуть нас сторожити.
— Гей! Сірий! Босий! Сюди!..
Тим часом велика тічка голодних степових вовків оточила коня й Лугая з усіх боків. Коли почула людський голос, на хвилину спинилася. Але після короткої затримки великий, хижий вовк, що, видно, був проводирем цілої тічки, кинувся, мов стріла, випущена з лука, й упав із голосним гаркотінням на шию коневі. В одну мить ціла тічка прискочила й закрила собою тіло живого ще коня, розриваючи його на шматки. Інші хижаки, для яких не було вже місця на доступ до здобичі, завернули до Лугая.
Гнів здавив його горло. Сягнув по пістоль, що був у нього за поясом і крізь затиснені уста злісно почав кричати:
— То ви такі собаки? То ви таку поміч мені приносите? На те наш пан прислав вас сюди? Ось маєте, коли так!
І випалив із пістоля в саму найгустішу купу вовків.
Завили вовки з болю й переляку. За хвилину непоранені кинулись на поранених і в одну мить не залишилося з них нічого, крім шматків подертої шкури та поламаних костей.
Тоді тічня стала знову кружляти довкола Лугая та наближатися до нього.
Лугай добув другого пістоля.
— Мало вам цього? Хочете ще? Ось нате вам! Ось вам! — і потиснув за язичок.
Кремінь ударив із сухим тріском об кресало, але іскри не було. Лугай оп’ять підніс замок і вдруге спустив його, але з таким самим вислідом.
Тоді розмахнувся й кинув невистріленим пістолем у передового вовка, що, посвічуючи білими, страшними зубами, присувався до нього грізно й невблаганно, як сама смерть.
Відскочив вовк набік і так уникнув удару, але тільки на те, щоб ближче прискочити до Лугая.
Хотів Лугай добути шаблю, але вже не вспів. Тільки руку висунув перед себе, рятуючись таким способом від вовчих зубів, але зуби вхопили його пальці і він почув хрускіт костей. Що потім сталося, він уже не знав.
Не знав, як це сталося: вовки чей же мали його ось-ось розірвати на шматки, як і його коня, але нагло чомусь залишили його та з протяжним диким виттям розсипалися по білому снігу. Не знав він, як під скирту сіна заїхав кінний відділ; як отаман того відділу оглядав ціле місце і як його самого пробували привести до чуття й пам’яти, до притомности.
Перше, що почув, це була шийка пляшки при його устах і гаряча горілка. Він пив і пив невтримно, не відриваючись, доки хтось таки силою не видер йому пляшки з закривавлених рук. Лугай підвівся і глянув довкруги.
— Нема вовків? О, а я думав, що це вовки — промовив заломаним голосом, що його тяжко було зрозуміти.
Потім глянув на свої руки. На лівій руді тільки один палець іще держався. З інших, пошматованих, спливала кров поволі, стинаючись у густі, темночервоні зціпи. Лугай приглядався довго до своїх рук, після чого правою рукою накрив ліву, обернувся до їздців, що його обступили, і, всміхаючись, промовив:
— Я й справді думав, що це вовки були! Га! Га!
— З розуму зійшов — промовив хтось півголосом.
Високий, стрункий, молодий отаман нахилився над ним.
— Ти хто такий?
Але Лугай мовчав. Дивився, як на білий сніг скапували каплі теплої крови.
— Як тебе звуть?
