Принц і злидар - Твен Марк (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Нарешті вони вдерлися гуртом у невеличку ферму й розташувалися там як вдома, поки господар і його домашні, тремтячи з переляку, опорожняли свою комору, щоб приготувати сніданок непроханим гостям. Бродяги гладили по підборіддю фермершу іі її дочок, коли ті підносили їм страви, і з грубим, схожим на іржання, реготом ображали їх непристойними жартами. Вони шпурляли в фермера і його синів кістками й овочами, змушуючи їх раз у раз обертатися й присідати, і несамовито плескали в долоні, коли кому-небудь щастило влучити. Кінець кінцем, вони вимазали маслом голову одній з фермерових дочок, яка обурилася проти їхнього зухвальства. На прощання вони пригрозили спалити будинок разом з господарями, якщо ті здумають донести на них властям.
Десь опівдні, після довгої втомної путі, ватага зробила привал під тином на околиці великого села. Відпочивши з годину, всі розбрелися, щоб увійти в село з різних кінців і кожному взятися до свого ремесла. Джека послали з Гуго. Вони довгенько тинялися по вулиці, і, нарешті, Гуго, не знайшовши собі діла, сказав:
— Ну й убоге ж сільце. Тут нічого і вкрасти. Доведеться нам просити милостиню.
— Нам? Ні, ти проси, це твоє ремесло, а я не буду,
— Ти не будеш просити милостині? — вигукнув Гуго, витріщивши очі на короля. — Відколи це ти так змінив свої звички?
— Що ти хочеш сказати?
— Як що? Ти ж усе життя жебрував по лондонських вулицях.
— Я? Ти ідіот!
— Прибережи свої люб'язності — на довше вистачить. Твій батько каже, що ти змалку ходив по милостиню. Може, він збрехав, але невже ти насмілишся сказати, що твій тато бреше? — поглузував Гуго.
— Той, кого ти звеш моїм батьком, бреше.
— Ну, годі вже тобі вдавати божевільного. Бався так, щоб не було від цього шкоди. От як скажу йому, він тобі всипле.
— Не турбуйся. Я сам йому скажу.
— Слово честі, мені подобається твоя сміливість. От тільки мені не по душі твоя дурість. У житті й так занадто багато стусанів та прочуханок, щоб самому на них напрошуватися. Але годі про це. Я вірю твоєму батькові. Я не маю сумніву, що він може збрехати, я навіть певний, що він бреше, коли треба. Всі, навіть найкращі з нас, так роблять. Але тут нема потреби брехати. Розумні люди не брешуть на вітер. Ну, ходім. Коли ти більше вже не хочеш жебрувати, що ж ми робитимемо? Підем обкрадати кухні?
— Дай мені спокій із своїми дурницями. Ти мені набрид! — нетерпляче вигукнув король.
— Ну, от що, голубе, — розсердився Гуго. — Ні красти, ні жебрати ти не хочеш. Хай буде так. Але все ж я дам тобі роботу. Ти заманюй прохожих, а я буду просити милостиню. Посмій тільки відмовитися!
Король зневажливо глянув на Нього й хотів був щось сказати, але Гуго перебив його.
— Тсс! Он іде якийсь чоловік. На вигляд він добрий. Зараз я впаду на землю, наче причинний. Як тільки він підійде до мене, ти падай на коліна і плач. Кричи так, наче в тебе в череві засіло сто чортів, і кажи: «О сер! Це мій сердешний, безталанний брат. У нас нема нікого в світі. Ради господа згляньтеся над нещасним, покинутим хворим бідняком. Будь ласка, подаруйте з ваших багатств однісінький пенні скривдженій богом, пропащій людині». Тільки ж гляди, вий і голоси, аж поки ми не видуримо в нього пенні. А то я покажу тобі!
Гуго заохкав, застогнав, закотив під лоба очі й закрутився на місці. А коли прохожий був уже близько, він, дико скрикнувши, упав на землю і затіпався, немов у корчах.
— Ах, сердега, — вигукнув жалісливий незнайомець. — Бідний, як він мучиться! Дай я допоможу тобі.
— Ні, не треба, ваша милость, — хай благословить вас бог! — мені страшенно боляче, коли мене хтось торкається під час припадку. От мій брат розкаже вашій милості, як я страждаю, коли мене починає корчити. Дайте пенні на шматок хліба, і облиште мене з моїм лихом.
— Один пенні! Та я дам тобі й три, сердешний мученику, — і, нервово покопавшися в кишені, незнайомець простяг Гуго гроші. — От, візьми їх на здоров'я, голубчику. А ти, хлопче, поможи мені перенести твого нещасного брата он до того будинку, де…
— Він зовсім не брат мені! — перебив його король.
— Як? Не брат?
— От бачите! — скрикнув Гуго, скрегочучи зубами. — Він зрікається рідного брата, який уже й так на краю могили!
— Справді, хлопче, в тебе жорстоке серце. Як тобі не соромно! Адже ж він не може ворухнути ні руками, ні ногами. Якщо він не брат твій, то хто ж він такий?
— Жебрак і злодій! Він узяв у вас милостиню й заразом заліз вам у кишеню. Якщо хочете зцілити його чудом, дайте йому палицею по шиї.
Але Гуго не став чекати чуда. Він умить схопився на ноги і помчав, як вітер. Обдурений прохожий, репетуючи на все горло, погнався слідом за ним. А король, палко дякуючи небу за своє визволення, побіг у другий бік і не перепочив ні на хвилину, аж поки не опинився в безпечному місці.
Він повернув у перший завулок, що трапився йому, і село лишилося далеко позаду. Кілька годин він летів чимдуж уперед, раз у раз тривожно озираючись, чи не женуться за ним. Нарешті, страх його минув, і його огорнуло приємне почуття спокою. Тут тільки він відчув голод і втому. Він постукав був у найближчу ферму, але його не схотіли слухати й грубо прогнали, його одяг не викликав довіри.
Розгніваний і ображений, він подався далі, вирішивши, що не стане більше так себе принижувати. Та голод покорив його гордість, і надвечір король ще раз спробував знайти собі притулок в одній фермі. На цей раз його прийняли ще гірше: вилаяли й пригрозили заарештувати як бродягу, коли він зараз же не забереться геть.
Настала темна непроглядна ніч. А маленький зморений монарх поволі плівся далі. Він мусив іти далі, бо щоразу, як він сідав перепочити, холод пронизував його до кісток. Він пробирався крізь густий нескінченний морок, і всі відчуття його були нові й чудні. Часом до нього долітали якісь голоси, наближалися, звучали все ясніше й раптом завмирали. Він не бачив самих людей, а тільки якісь безформні, примарні тіні, і здригався з остраху. Іноді блимав огник, далеко-далеко, наче в іншому світі; зрідка чулося дзеленькання дзвоників овечої отари — глухе, невиразне, ледве вловиме; мукання корів, що долинало з нічним вітром, нагонило тугу; час од часу незримі польові та лісові простори розтинало жалібне собаче виття; всі звуки долинали з далини, і маленький король почував себе відірваним від життя, самотнім і загубленим серед безмежної пустелі.
Спотикаючись, він ішов уперед, зачарований силою нових вражень, раз у раз здригаючись від шелесту сухого листя на деревах; йому здавалося, що це шепочуть люди. Ішов він, ішов і несподівано побачив перед собою тьмяне світло бляшаного ліхтаря. Він ступив у тінь і став чекати. Ліхтар стояв коло відчиненої клуні. Король постояв трохи — тиша, ніщо не ворухнулось. Стоячи на місці, він дуже змерз, а привітна клуня так вабила до себе, що він вирішив увійти всередину. Він швидко й нечутно прокрався до дверей і тільки-но переступив поріг, як ззаду почулися голоси. Він прожогом кинувся за бочку, що стояла в клуні, і присів навпочіпки. Ввійшло двоє робітників з ферми і, балакаючи між собою, взялися до роботи. Поки вони ходили туди й сюди з ліхтарем, король розглядів у дальньому кутку клуні щось ніби стійло і вирішив пробратися туди, коли лишиться сам. Крім того, він помітив там же поблизу купу попон і подумав, що цієї ночі й вони згодяться на благо англійській короні.
Робітники управились і пішли з ліхтарем, зачинивши за собою двері. Король, тремтячи від холоду, добрався до попон, забрав їх і рушив у пітьмі до стійла. З двох попон він зробив собі постіль, а іншими двома укрився.
Король був цілком задоволений, хоч старі ріденькі попони не дуже гріли, а до того ще й задушливо смерділи гострим кінським потом.
Хоч він дуже змерз і страшенно хотів їсти, але так утомився, що незабаром забувся в легкій дрімоті. Але в ту хвилину, коли він уже зовсім засинав, хтось доторкнувся до нього. Він зразу прокинувся й заціпенів. Таємничий дотик у пітьмі скував його таким льодовим жахом, що в нього спинилося серце. Він лежав нерухомо, ледве дихаючи, і прислухався. Але не вловив ні поруху, ні звуку. Він довго чекав, напружуючи слух, та все було тихо. Він знов поринув у дрімоту і знов відчув таємний дотик. Як страшно, коли в пітьмі тебе легенько торкається щось нечутне й незриме. Хлопець перелякався на смерть. Що йому робити? Покинути цю досить зручну постіль і втекти від невідомого страхіття? Але куди тікати? Вибратися з зачиненої клуні він однаково не міг. Блукати в темряві з кутка в куток у чотирьох стінах, коли за тобою літає якась примара й щохвилини торкається то до щоки, то до плеча — нестерпно. А хіба лежати так всю ніч, завмираючи від страху, краще? Ні! Що ж робити? Лишалося одно — він добре це знав — простягти руку й довідатися, що воно таке.
